На дикому Заході - Герштеккер Фридрих (читать лучшие читаемые книги .TXT) 📗
— Я ще, думаю, встиг? Слава Ветелеві! То добрий чоловік. Залишіть Ветеля суддею, чуєте?
— Не могли раніше приїхати, Баренсе, — зауважив Гекер. — Я саме хотів іти. Уже минула п'ята, а мені ще добрих півгодини тюпати.
— Куди це?
— Та до найближчої соляниці. Може, й ви зі мною поїдете?
— А ну її к лихій годині, ту соляницю! Залишимось краще тут, га? Я не піду додому, аж доки не звалюся з ніг, а тоді вже хоч-не-хоч залишуся.
— Чудово, Баренсе! — вигукнув Кук. — Я теж пристаю на таке. Я приніс із собою дві оленячі шкури, от ми їх і проп'ємо. Не щодня ж вибори.
— То мені можна йти? — спитав Гекер.
— Ну, то йдіть, як хочете! Хто принесе сюди віскі? Пити в шинку я не дуже люблю, там якось непривітно. Ага, он уже несуть! Ну, то хильнемо, га? Бо цілу ніч сидіти тут тверезому не велика радість.
І пішли розповіді про мисливські пригоди, одна неймовірніша за одну. Найбільше відзначався Баренс.
— Слава Баренсові! — гукнув Картіс і нараз замовк. — Наче хтось стрельнув? — мовив по хвилі він.
— Так, мені теж учулося, — відповів Баренс. — Мабуть, Гекер. Біля соляниці, де він сьогодні ввечері засів, віддавна ніхто не полював, тож і не дивно, як йому щось трапиться.
— Гей, хто там є в хаті! — гукнув раптом чийсь голос знадвору, і собаки скажено загавкали.
— Хтось кличе, — мовив суддя.
— Гей, хто є в хаті! — повторив голос, цього разу так гучно, що навіть перекричав собак.
— Агов, що сталося?
— Винесіть світло!
— Хто там такий?
— Гасфілд із Спрінгкріку та його друзі. Можна у вас дістати соснини з живицею або кілька фунтів воску, щоб зробити великі смолоскипи?
— Можна, — відповів Істлі. — Правда, воску я не маю, зате соснини скільки завгодно. Тільки її треба спершу поколоти. А ви тим часом злазьте й заходьте до хати перепочити. Та цитьте, годі вам гавкати! — гримнув він на собак.
— Гасфілд? Який дідько вас заніс сюди серед ночі? — спитав суддя, що підійшов із Куком до дверей. — І хто то з вами?
— Мої друзі із Спрінгкріку, — відповів фермер і, перемовившись кількома словами зі своїми супутниками, зліз з коня та зайшов до хати.
— Добрий вечір. Є між вами хтось, що знав би броди через Фурш-ля-Фев і став би нам кілька годин за проводаря?
— А що скоїлося? Ви женетеся за кимось по сліду?
— Падлюки украли в мене вночі з середи на четвер шестеро коней, — сказав Гасфілд. — Добре, що я вранці ж зауважив, власне, ще вночі. Кілька коней, що паслися на леваді, прибігли додому. А вони тікають з пасовиська, тільки як їх налякають вовки або хтось чужий. Звичайно, в темряві я не міг напасти на слід, тож дочекався ранку, а вдосвіта скликав сусідів і гайда навздогінці. Сліди чіткі, але скоро вони розділилися, три пішли праворуч, а три ліворуч. Біля струмка вони знову з'єдналися й повели лісом до річки, аж поки досягли дороги. Мабуть, там вони були вчора ввечері. Далі злодії нахабно їхали дорогою. І, либонь, аж як почало розвиднятися, звернули знову в ліс, щоб дати коням трохи перепочити й нагодувати їх. А що вони напевне перебралися через річку, то ми хотіли б узяти когось, хто знає брід, аби дарма не гаяти часу.
— Ви добре робите, що тримаєтеся сліду, — сказав Кук, — бо завтра вранці неодмінно буде дощ. Сонце сідало на негоду.
— Я й сам так думаю, — відповів Гасфілд. — Тим паче нам треба поскоритися. Годі колоти, Істлі, з нас вистачить. Якщо злодії цілу ніч їхатимуть дорогою, а я певен цього, то ми їх удосвіта наздоженемо, принаймні будемо недалеко від них.
— Чого б то вони мали їхати дорогою? — сказав Картіс. — Адже вони тільки одним побитом можуть утекти від вас, якщо ви справді не зразу погналися за ними, — дістатися до річки Арканзасу.
— Це правда, — задумливо мовив Гасфілд. — Ну, та побачимо, як переберемося на той берег Фурш-ля-Фев.
— Якби можна було знайти індіянина, — сказав суддя. — Він чудово вміє читати сліди й дуже допоміг би. Але хтозна, де він тиняється.
— Чи то ми, бува, не його зустріли нагорі біля соляниці? Говорив каліченою англійською мовою. Але вже смеркало, й ми не роздивилися його обличчя.
— Ні, то німець. А хіба сліди йшли тудою?
— Так. Злодії, певне, десь зовсім близько. Він сказав, що бачив двох чоловіків, тільки не впізнав їх. Але постать одного видалася йому дуже знайомою. Ви подумайте, двоє бандитів украли аж шістьох коней!
— І хто б то міг бути? — міркував уголос суддя. — Я анітрохи не здивуюся, коли виявиться, що до цього діла доклав рук негідник Котон. Його недавно десь тут бачили. Уже й наказа про його арешт виписано. Та він, видно, щось пронюхав, бо раптом зник. Принаймні на очі не показується.
— Ну, йому від каторги не втекти, — озвався Сміт.
— Від каторги? — сердито мовив Гасфілд. — Ви думаєте, ми будемо з ним морочитись, як спіймаємо з кіньми? Ось бачите? — Він витяг з кишені тонку мотузку із суканої шкіри й показав судді. — Не буду я Гасфілд, коли не повішу падлюку на тому ж дереві, під яким його застукаю. Треба нам самим до них узятися, а то вони надто розперезалися.
— А закони? — похитав головою суддя.
— Законів хай дотримуються там, де їх видавали, — в містах. А в нас, у лісі, зовсім інше діло. Доки нам доводиться захищатися самим, доти ми й судитимем по-своєму. То хто їде зі мною?
Кук, Картіс і ще кілька чоловіків миттю осідлали коней і вирушили в дорогу. Попереду їхав Картіс. Він, як давній поселенець, знав тут кожну стежку й скоро вивів їх на шлях, що з півночі на південь перетинав округу. Переслідувачі поїхали ним і незабаром побачили кінські сліди. Гасфілд запевняв, що впізнав би їх серед тисячі інших.
Небо тим часом захмарилось, і почав сіяти дрібний, дошкульний дощ. Та хоч він геть намочив вершників, проте слідів не змив.
АСОВАУМ ТА ЙОГО СКВО. ВЕСТОН І КОТОН НЕТЕРПЛЯЧЕ ЧЕКАЮТЬ НА СВОЇХ СПІЛЬНИКІВ
Саме тоді, коли відбувалися вибори, Асоваум, чи Перната Стріла, із ковдрою за спиною та рушницею через плече мовчки простував угору берегом річки. За ним ішла Алапага, його скво. Вона несла за індіянським звичаєм кухонне причандалля, а також вовняну ковдру й дві сухі оленячі шкури. її чоловік і пан нечутно ступав по траві, пильно озираючи обидва береги річки, немов чогось шукав і ніяк не міг знайти.
Коли Асоваум піднявся, на його думку, вже досить високо, то вернувся й знову почав свої пошуки, так само марно, як і перше.
— Правда ж, це те дерево, що до його коріння завжди був прив'язаний човен? — спитав він нарешті й зупинився.
— Асоваум же бачить знак на корі, де був прип'ятий човен, — відповіла Алапага.
— А його немає, — сказав Асоваум. — Нам доведеться переплисти, якщо ми хочемо отаборитися на тому боці.
Алапага мовчки скинула свою ношу, скотила з чоловіком у воду дві деревини, щоб на них покласти своє немудре майно й сухим переправити через річку, і скоро вже обоє видряпувались на стрімкий противний берег.
— А куди хоче йти Алапага? — спитав індіянин.
— За півмилі вгору по річці ми поминули дорогу. Вона веде до хати містера Малінса. Там завтра містер Раусон казатиме проповідь. Може, Асоваум хоч раз послухає блідолицього чоловіка? Він гарно говорить. Слова його, як мед, а серце чисте, як осіннє небо!
— Алапаго, було б краще, якби ти… але що то?
Вони почули, як тихо зашаруділо сухе листя, й відразу по тому з гущавини вийшов стрункий олень, підняв угору гарну голову й оглянувся спокійно й упевнено, не маючи гадки про небезпеку. Асоваум, як тільки зачув шурхіт листя, взяв у руки рушницю. Тепер він поволі націлився, і ту ж мить олень, влучений кулею, підскочив і впав, конаючи, на траву.
— Добре! — сказав Асоваум, спокійно ладуючи рушницю. — Дуже добре. Містер Гарпер не має м'яса, а він хворий і сам не може піти на полювання. Алапага понесе йому м'яса.
— Хіба Асоваум не знає, що я йду слухати слово боже? — прошепотіла індіянка.
— Був час, — почав Асоваум, похмуро дивлячись поперед себе, — коли Алапага дослухалася до голосу Пернатої Стріли й задля нього забувала й про шум дерев у лісі, й про пташині співи. Був час, коли вона відверталася від бога блідолицього чоловіка й здіймала руки до Маніту червоношкірих. Був час, коли вона плела для свого чоловіка священний пояс і таємничими знаками накликала йому щастя на ловах. Той час минув. Алапага померла, і замість неї з'явилася християнка — Марія, її вухо замкнене — вона не чує. Але ще дужче замкнене її серце — вона не відчуває.
