На дикому Заході - Герштеккер Фридрих (читать лучшие читаемые книги .TXT) 📗
Він приклав пальці до рота і теж озвався пугачем.
Зненацька почувся тупіт копит, і відразу по тому на протилежному березі з'явилися ті, кого вони так нетерпляче ждали. Раусон і Джонсон помахали капелюхами на знак того, що все скінчилося щасливо.
КОНОКРАДИ ВДАЮТЬСЯ ДО ХИТРОЩІВ. НЕСПОДІВАНКА. АЛАПАГА Й РАУСОН
— Ура! — крикнув Вестон, забувши про обережність, коли побачив чудових коней, що спускалися до води. — Ура! Оце то коні! — Ви збожеволіли? — сердито гримнув на нього Раусон. — Може, тут випадково хтось вештається поблизу, то ви хочете, щоб він прибіг на ваш гвалт? Побережіть свою радість надалі, як щасливо зробите те, що вам належить. Де ваші коні?
— Тут унизу, як ми й домовились, — відповів Вестон.
— Добре. Мерщій приведіть їх. Але дивіться не лишіть слідів на березі. Женіть коней водою.
— Знаю… У Вестона теж голова не капустяна.
Молодик побіг униз, до того місця, де лишив своїх коней, і хутко вернувся назад, ведучи їх серединою річки, що була тут ледве три фути завглибшки.
— А де човни?. — спитав Раусон.
Вестон з Котоном кинулись до очерету й за хвилину випливли на човнах.
— Стійте! — гукнув Джонсон. — Далі не підпливайте, щоб не було слідів на піску. Так, тримайтесь середини річки. Тепер беріть коней. Краще сядьте й ви в човен, Раусоне. Так, двоє у великий і один у малий. Стривайте… спочатку поміняємо коней. Ох, мені мов камінь з серця спав. Нарешті я сів на свого власного коня!
— А тепер покажи, Джонсоне, що ти вмієш їздити верхи, — сказав Раусон. — Коні відпочили, то жени їх щодуху. Пам'ятай, що кожна година, на яку ти відтягнеш переслідувачів від правдивого сліду, варта золота.
— Не бійтесь! — засміявся Джонсон. — їм треба ого як їхати, щоб мене догнати, а коли й доженуть, то я їх висмію. Я вже підготував грунт: сказав багатьом своїм знайомим, що хочу відігнати на південь штату своїх коней і ще кількох чужих, аби взяти там за них добрі гроші. Ну, бувайте!
Він шпигнув острогами коня і за мить зник у лісі.
— Ну, одне діло зроблене, — мовив Раусон. — А тепер побачимо, Котоне, як ми доправимо цих коней. Насамперед нам треба ушитися звідси й півмилі проплисти вниз річкою.
Вони швидко налаштувалися: до кожного човна поприв'язували по троє коней і за кілька хвилин були вже за поворотом річки, так що з дороги їх ніхто не міг побачити.
— Отепер мені вже легше, — прошепотів Раусон. — Скоро зовсім смеркне, і якщо наші переслідувачі справді будуть тут іще цієї ночі, то неодмінно попадуть у пастку, яку ми їм наставили. Як уявлю собі тих молодиків, то аж сміх бере! Женуться за гаданим злодієм, нарешті бачать його, підострожують своїх коней, спонукують їх до останнього зусилля, і враз — спантеличені обличчя! Прокльони! І Джонсонова невинна міна! Як він жалкуватиме, що мимоволі допоміг злочинцям уникнути такої справедливої кари — ха-ха-ха! Сама думка про це…
— Тут мілина, — перебив його Вестон, показуючи рукою до лівого берега. — Спинімось та поправмо коням вуздечки й міцніше поприв'язуймо їх, бо за цим поворотом річка буде глибока і коням доведеться багато плисти. Я сьогодні вранці, ідучи сюди, добре все обстежив.
— Коли я не помиляюся, — озвався Котон, дивлячись на берег, — десь біля цієї мілини є порожня хижка. Кущі кругом так розрослися, що її вже зовсім не видно. Так, це те місце, — повів далі він, коли човни причалили до берега. — Я пізнаю он той зломлений платан.
— Треба нам причепити менший човен до більшого, — сказав Раусон. — Тоді ми зможемо прив'язати по двоє коней з боків і двоє ззаду. Течія тут доволі швидка, тож особливо гребти не треба. Один сидітиме на веслах, а двоє пильнуватимуть коней, щоб не заплутались. До дванадцятої ми повинні дістатися до Чортового Кута. Там я висяду, а далі вже давайте собі раду самі. Не жалійте коней і уникайте великих, відкритих шляхів тільки там, де ліс рідкий і ви все одно зможете їхати швидко. Котоне, ви знаєте дорогу?
— Ще б пак, — буркнув той. — Мені нею хіба раз доводилось тікати. Якось за мною гналося аж п'ятеро. Хай тільки ми досягнемо болота, а там уже я так знаю дорогу, що нічого не боюся.
— Ну, либонь, усе гаразд, — мовив Раусон, зв'язавши човни докупи. — А тепер, Котоне, ще останнє. Вестон знає місце, де вам можна вийти на берег. А кроків за сто нижче, де впали навхрест сосна з платаном, Еткінс заховав мішок кукурудзи й ще деякий харч.
— А чого ви не їдете з нами до того місця? — спитав Вестон.
— Не хочу, щоб у Чортовому Куті побачили мої сліди. Я подамся звідси манівцями через гору і вийду в селище зовсім з іншого боку. Я побоююсь того клятого індіянина, особливо якщо вони надумають послати його по нашому сліду. Тому я такий обережний. Ко-тоне, а ви не маєте нічого попоїсти? Я голодний, як вовк.
— Там нагорі в очереті, де стояли коні, лежить моя хустина з кукурудзяником та оленячим м'ясом, — мовив Вестон. — Я її, сором навіть сказати, забув. А тепер уже, мабуть, пізно вертатися.
— Отуди к лихій годині! Треба було раніше подумати. А її хоч ніхто не знайде?
— Ні, вона схована. То ви ж хотіли йти?
— Почекаю, поки Котон полагодить вуздечку, — сказав Раусон. — Якби вона порвалася дорогою, ми б затрималися ще надовше, та й взагалі поночі не дали б їй ради.
— А як ви зловили коней, Раусоне? — спитав Котон, що морочився з вуздечкою.
— Та про те багато нема що казати, — усміхнувся Раусон. — На щастя, ми дорогою не зустріли нікого знайомого і, як почало смеркати, були вже в тому місці, де повз самісіньку загороду тече Спрінгкрік. У загороді стояли кобили. Я був спантеличений, бо розраховував, що там уже будуть і ті коні, які пасуться на волі. Але нічого не вдієш, довелося нам з Джонсоном вилізти на дерево — по-перше, щоб уберегтися від усяких несподіванок, а по-друге, часом би хто йшов, щоб ми перші побачили його. Та й добре, що вилізли, бо тільки-но ми там усілися, як сам Гасфілд… ви щось сказали, Котоне?
— Ні. Чого б це?
— Мені вчувся якийсь голос. Так от, сам Гасфілд із цілою шворою собак, вертаючись із полювання, пройшов повз те дерево. Кляті собаки почали принюхуватися й кружляти навколо дерева, аж нам морозом за спиною сипнуло. Та врешті вони таки побігли за своїм господарем, і наші страхи минулися. Відразу по тому прибігли з пасовиська коні. Поки зовсім не стемніло, ми вибрали, які нам сподобались найбільше, загнуздали, сіли на них і гайда в ліс.
— Ото лютуватиме Гасфілд, — засміявся Котон. — Такого ще скільки світ сонця не бувало, щоб у фермера вкрадено заразом аж шестеро коней.
— І під орудою побожного Раусона! — тішився Вестон.
Проповідник усміхнувся.
— Слухайте, Раусоне, — мовив Котон, — про що ви завтра казатимете проповідь? От шкода, що я не зможу почути!
— А чорт! — сердито сказав Раусон. — Я б залюбки накинув вам ту комедію. Не знаю, як я завтра впораюся: бійся за вас і за коней, а сам стій, бурмочи молитви, нудьгуй і підспівуй дурних пісень.
— І дивися, як товсті вдови кричать алілуя і мліють, — глузливо мовив Вестон і зареготався.
— І веди побожні розмови з вродливою індіянкою, — докинув Котон. — А знаєте, Раусоне, у вас непоганий смак.
— Годі, треба плисти, — буркнув Раусон. — Мені стає холодно, та й коні змерзли.
— Ну все, можна рушати! — вигукнув нарешті Котон. — А хай йому грець! — додав він пошепки. — Що то таке? За кущами щось світиться!
— Де? — схопився Раусон.
— Там угорі. Мабуть, у халупі.
— А в кущах он щось біліє! — мовив Вестон.
— Сто чортів! — закричав Котон. — Зрада!
Він, а за ним і Раусон, в одну мить вискочили на берег і опинилися перед самітною постаттю, що стояла нагорі й бачила все, що вони робили, чула кожне їхнє слово.
— Алапага! — вжахнувся Раусон.
— Індіянка! — заскреготав зубами Котон, так само здивований, як і наляканий.
— Ти сама? — швидко спитав індіянку Раусон. — Де Асоваум?
