На дикому Заході - Герштеккер Фридрих (читать лучшие читаемые книги .TXT) 📗
А де ж тіло? — тихо спитав Робертс.
Я знайшов його. Навіть торкнув рукою. Однак вода надто швидко підняла мене нагору.
Індіянин, відсапуючись, ліг під деревом.
— Може, хто знайде мені каменя? — по хвилі мовив він. — Я стомився й мушу відпочити.
— Ти хочеш іще раз пірнути? — здивовано спитав Гарпер.
Асоваум лиш мовчки кивнув головою. Гартфорд приніс важкенького каменя. Картіс зробив з мотузки петлю й накинув на каменя.
— На, Асовауме, — сказав він. — Причепиш до лівої руки, й вона потягне тебе на дно. Якщо ж захочеш піднятися нагору, то смикнеш петлю, і камінь випаде. Отак, дивись!
Та індіянина не треба було довго вчити. Перепочивши, він удруге пірнув у річку. Цього разу його не було довше. Нарешті мотузка, що до неї був припасований гачок, шарпнулася, знялися бульки, й на поверхні знову показалася темна голова індіянина. Асоваум швидко поплив до берега, виліз із води і аж здригнувся, озираючись назад.
Картіс, що тримав кінець мотузки, крикнув:
— Прив'язана! Асоваум знайшов його!
Індіянин мовчки дивився на воду. Мисливці обережно потягли за мотузку, і скоро на воді з'явилося темне тіло. Асоваум схопив його за плечі й витяг на сухе. Мисливці мимоволі відсахнулися. Індіянин перевернув забитого, і з їхніх грудей вихопився зляканий крик:
— Гіскот!
Вони довго стояли мовчки, нажахані страшним відкриттям.
На лобі в бідолахи зяяла велика рана, але не від кулі: прострелені були груди.
Робертс нахилився й оглянув те місце, куди влучила куля.
— Яку рушницю мав Браун? — спитав він тихо, наче не зважувався вимовити того прізвища.
— А ви його вважаєте за винного? — Гарпер боязко обвів очима всіх чотирьох.
— Ні, боронь боже, — сказав Картіс. — Жоден суд присяжних у всьому Арканзасі не звинуватить його після таких Гіскотових погроз. Але все ж треба повідомити кого слід. Чи лишимо тіло тут?
— Ні, нізащо, — сказав Робертс. — Найкраще прикриємо його тут гіллям і сповістимо мирового суддю. Я не хочу більше з цим мати до діла. Що ви робите, Гартфорде?
Крамар вклякнув біля трупа й почав обмацувати шкуратяну куртку. Нарешті підвівся й сказав:
— Гіскот носив он у тій кишені чотириста сімдесят доларів. Я сам бачив їх учора вранці в Боувітовій хаті. Загубити їх він, напевне, не міг, бо ґудзик заходить туго. Хтось відстебнув кишеню і… витяг гроші.
— Хто зважиться сказати, що мій небіж пограбував мертвого? — крикнув Гарпер. — Хто назве мого Біла злодієм?
— Заспокойтесь, Гарпере, — ласкаво мовив Робертс і поклав йому руку на плече. — У всіх нас є підстава гадати, що Гіскота застрілив Браун. Гроші міг витягти хтось інший. Врешті, їх же було двоє.
— Але ж хто б із ним ще був?
— Про це тільки богові відомо — не нам. У кожному разі тут сліди двох чоловіків — одного в черевиках, а другого в чоботях. І коли Браун доконав помсти, той другий легко міг знайти нагоду прибрати до рук гроші.
— Браун ніколи б не допустив такого.
— Він міг не побачити.
— Це жахливо, — сказав Гарпер. Він затулив обличчя руками й прихилився до дерева. Асоваум задумливо сидів біля того самого дерева, підібгавши, ноги.
— Ну, до діла, — сказав Картіс і почав стягати гілля.
— Авжеж, пора, — підтримав його Робертс.
Картіс, Робертс і Гартфорд хутко виконали свій сумний обов'язок і сіли на коней. Гар-пер машинально робив те саме, що й вони, але був якийсь зломлений. Що Браун вчинив убивство, він уже й сам вірив. Але гроші… гроші… це було щось жахливе!
Мисливці вже зникли в гущавині, а Асоваум ще довго сидів і задумливо дивився поперед себе. А коли не стало чути тупоту копит і собачого гавкоту, він тихо підвівся й знову став пильно оглядати кожен слід і кожен знак. На держаку томагавка Асоваум закарбував маленьким ножиком, який висів у нього на поясі, довжину й ширину слідів і, коли остаточно переконався, що ніщо не лишилося поза його увагою, закинув на плече рушницю й зник у густому лісі.
НЕРОЗЛУЧНА ЧЕТВІРКА РАДИТЬ РАДУ. ДОБРОЧИННИЙ РАУСОН ОБУРЕНИЙ УБИВСТВОМ, А МАРІОН ЗАХИЩАЄ БРАУНА
Нам доведеться знову привести читачів у ту гущавину, з якої ми почали розповідь і де того самого ранку, коли мисливці витягли з річки замордованого, четверо спільників зустрілися, щоб обміркувати свої подальші плани. Котон і Вестон прийшли перші. Джонсон і Раусон теж не забарилися, й ті привітали їх гучним криком.
— Тс-с, — цитьнув на них Раусон, — не галасуйте так, наче стоїте на вулиці й вам байдуже, хто вас почує.
— А мені таки байдуже, — засміявся Вестон. — Ну то й що, як нас тут хтось побачить разом?
— Вам то байдуже, а от мені не дуже. Моя теща побожна жінка і не вважала б за велику честь, що я маю таких знайомих.
— Ваша теща? — здивовано спитав Котон. — Ви справді думаєте одружитися з Робертсовою дочкою? Я чув про те, але не йняв віри.
— А чому, Котоне? Це я востаннє з вами спілкуюся в такому ділі. Я хочу стати чесною людиною.
— А пора вже, — глузливо мовив Котон. — Навіть трошки запізно.
— Годі вам, — озвався Джонсон. — Ви не того сюди поприходили, щоб знову почати сварку. Як вам повелося на ловах, Котоне?
— Убив чотирьох оленів і одну лисицю.
— А вам, Вестоне?
— Маю двох оленів і трьох диких індиків.
— Тоді мені найменше пощастило, — сказав Джонсон. — Я вчора вранці впав із стрімкої скелі. Став на камінь, а він зрушив. І я побив усю руку. Через те й стріляв погано.
— А те нас не обходить, — заявив Вестон.
— Та добре вже, добре. Отже, ми з Раусоном почнемо танок. Ото в селищі завирує! Нам аби тільки випередити їх на одну добу, а тоді хай хоч цілим Арканзасом шукають коней, то не знайдуть. Раусон має чудовий план. Не забудьте ж, де зустрінемось: біля Госвелоного човна. А ви, Вестоне, чекайте нас із кіньми біля розваленої хатини над Горскріком і постарайтеся лишити якнайменше слідів. Та ви й самі знаєте, як робить.
— Де ж би мені найкраще тим часом пересидіти? Ага, піду до Еткінса. Там зможу трохи відпочити. А як регулятори? — спитав Котон.
— Коли поталанить зробити так, як я надумав, — сказав Раусон, — то регулятори нам не дуже зашкодять. Вони підуть не по тому сліду. Ось так ми й пошиємо Гасфілда в дурні.
— Ну, постараємося зробити все, що можна. Коли вирушаємо?
— Негайно, — сказав Джонсон. — Там десь саме почалися збори регуляторів. Якщо ті мерзотники збурять усю округу, то в нас може нічого не вийти.
— Мені ще неодмінно треба заскочити до Робертсів, — мовив Раусон. — І то сьогодні ж. А втім, це мені по дорозі. Джонсон може піти лісом, і ми зустрінемося там, де починається Кипарисовий потічок.
— А коли ми зустрінемося в домовленому місці? — спитав Вестон. — Щоб мені не довелося надто довго морочитися з кіньми.
— Ну, не раніше як у п'ятницю ввечері, — відповів Раусон. — Це коли нічого не перешкодить. Якщо ж у четвер увечері — бо пішки до Гасфілдової садиби ми швидше не добудемось — не випаде слушної нагоди, то справа затягнеться аж до неділі. А як усе піде добре, то в п'ятницю навзаході сонця ми будемо в умовленому місці. Ну, до швидкого… веселого побачення!
— До побачення! — відповіли Котон з Вестоном і подалися в ліс.
Раусон ще якусь хвилю мовчки дивився їм услід, потім похитав головою:
— Джонсоне, хай це буде останній раз, що ми маємо якесь діло з отим йолопом Котоном. На острові теж не хочуть більше й чути про нього. Вони довідались, що Котон напивається, а тоді варнякає чортзна-що й лізе в бійку.
— Вестон мені теж не дуже подобається, — озвався Джонсон. — Я певен, що коли того шмаркача приперти до стіни, він усе вибовкає. Не вірю йому.
— Будемо сподіватися, що до такого не дійде, — сказав Раусон. — Ну, дай боже!
— Дай боже!
