Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84 - Іваниченко Юрій (список книг .TXT) 📗
Нараз десь поряд гримнула пісня:
Вот мчится тройка почтовая
По Волге-матушке зимой…
У чоловічий молодецький хор вплівся жіночий голос:
Ямщик, уныло напевая,
Качает буйной головой…
Стефа прислухалась, нерішуче глянула на брата — Орест марив у неспокійному сні. Рвучко піднялася, ступила до серванта, ривком розчинила дверцята, від чого забряжчав увесь посуд, взяла пляшку шампанського. Вийшла в коридор. Тут пісня гриміла ще голосніше і більш хвацько.
На кухні довкола столу, який очолював Дмитро Горук, сиділи підпилі козаки. Поруч з Горуком — молоді: Ксеня у фаті й козак Єгор, худорлявий хлопець з яскравою паперовою квіткою у петельці.
Стефа, стискаючи в руках шампанське, постояла в коридорі, потім ударила ногою двері на кухню. Пісня обірвалася на півслові… Всі збентежено втупились у хазяйку дому.
Ксеня злякано встала.
— Перепрошую, пані… — Кухарка, хвилюючись, бгала білосніжну фату. — Ми з церкви… Не гнівайтесь, ради бога…
Козак Єгор, який піднявся слідом за своєю нареченою, широко всміхнувся.
— Прошу к столу.
Притиснувши руки до серця, він низько вклонився. Кухарка Ксеня теж ніби переламалась навпіл у поклоні і пробелькотала:
— Не погребуйте, пані…
Дмитро Горук важко вийшов з-за столу і з достоїнством подав Стефі чашу.
— Випийте, панночко… За здоров’я молодих! Весілля у моєї доньки Ксені і в Єгора!
Козаки за столом заворушилися, задзвеніли склянками, весело позираючи на хазяйку, яка все ще нерухомо стояла на східцях при вході на кухню.
Хтось із гостей гучно проголосив:
— Гірко!
Дмитро Горук розгублено завмер з простягнутою чашею, а довкола залунало:
— Гірко! Гірко!
Стефа страшно глянула на козаків і з ненавистю, розтягуючи слова, промовила:
— Я проклинаю вас! І вашого царя!
Підняла пляшку над головою і люто пожбурила на підлогу. Шампанське вибухнуло. Один із шматочків скла уп’явся в щоку Ксені, на фаті розповзлася червона пляма.
У глухому підземеллі з пологим, запліснявілим склепінням почулася лунка хода. На старезні стіни впало непевне світло ліхтарів. З-за повороту появилися ченці з металевими скринями в руках. Чернець, який ішов попереду, поштиво освітлював дорогу Йосипу Гродському; секретар владики різким порухом голови вказував дорогу у підземному лабіринті.
Мовчазна процесія зупинилась перед кутими залізом дверима. З дозволу Гродського один з ченців відсунув важкий засув.
У похоронному залі секретар митрополита впевнено рушив до однієї з гробниць. Ченці, скоряючись його безмовним наказам, з натугою відвалили мармурову плиту і квапливо склали металеві ящики в заглиблення, потім поставили плиту на те саме місце.
Йосип Гродський похмуро оглянув криївку, вдоволено перехрестився.
Холоднуваті, розумні очі владики, здавалось, проникли в саму душу Романа.
— Ваша сповідь трагічна, сину мій, — з глибоким почуттям сказав митрополит Андрій. — У ній я чую драму мислячої інтелігенції…
Скорбота в словах його преосвященства вразила юнака, він палко вигукнув:
— Чому наш народ не пішов за нами, ваша екселенціє? Чому ми зазнаємо поразки?
Роман з благоговінням побачив, що на очах владики виступили сльози.
До кабінету поспішно зайшов Йосип Гродський:
— Росіяни.
Митрополит Андрій ніби не чув свого секретаря.
— Ваша мужність, хорунжий, — сумовито всміхнувся він Романові, — дає вам право на притулок у святих стінах.
Коли юнак покинув кабінет, його преосвященство відійшов до вікна і, не повертаючись до секретаря, невдоволено сказав:
— Ви надто збуджені, брате Йосип.
— Вони мають ордер на обшук, — вибачливим тоном пояснив своє занепокоєння Гродський.
— Секретні архіви?
— Так, як ви наказали.
Владика сів у крісло з високою спинкою, акуратно розправив сутану, прикрив повіки, збираючись з думками.
— Просіть.
Полковник Первенцев, з прекрасною виправкою, коротко вклонився і клацнув каблуками з острогами. Митрополит величним жестом показав офіцерові на крісло. Первенцев подякував кивком і сів навпроти владики. Після невеликої паузи полковник сказав:
— Його превосходительству генералу Брусилову стало відомо, ваше преосвященство, що ваші пастирі розпалюють ненависть до російської армії, розпускають панічні чутки.
Митрополит Андрій незворушно слухав представника російської армії.
— І найприкріше: командуючого сповістили про випадок нападу на російських солдатів і офіцерів.
— Прошу запевнити його превосходительство, — з поштивою інтонацією промовив владика, — що особисто я з любов’ю ставлюсь до російського народу, рідного нам по духу і крові.
Первенцев різко піднявся і сухо відчеканив:
— Від імені генерала Брусилова я уповноважений зробити демарш. Незважаючи на неодноразові попередження, ви, ваша екселенціє, вважали за можливе оголосити з амвону Успенської церкви анафему, що спричинило до зіткнення з козачим роз’їздом.
Митрополит Андрій холодно, пильно дивився на полковника.
— Щоб уникнути провокацій надалі, — знову заговорив Первенцев, — генерал Брусилов змушений вислати вас за межі Західної України.
Парадними сходами собору святого Юра повільно спускались митрополит Андрій і полковник Первенцев. За ними довгою темною чередою тяглися священнослужителі. Сумно бамкав дзвін.
Полковник провів владику до автомобіля, біля якого, виструнчившись, завмер козачий караул, і відступив убік.
Його преосвященство ревно перехрестився на скульптури святих у нішах собору і, прощаючись, смиренно вклонився священнослужителям. Члени капітулу і ченці скорботно схилились аж до землі.
Унтер-офіцер відчинив дверцята і виструнчився, брязнувши острогами.
Владика відкинувся на задньому сидінні, і автомобіль, коротко просигналивши, виїхав з брами.
Йосип Гродський, освітлюючи підземелля ліхтарем, провів Романа похмурим лабіринтом, по якому незадовго до цього секретар владики пройшов з ченцями.
— Недруги вислали до Росії нашого отця і благодійника. Перед від’їздом владика розпорядився відносно вас.
Хорунжий був одягнений у чорну просту сутану, підперезану мотузком.
Отець Йосип відсунув важкий засув, вони зайшли до похоронного залу, заставленого мармуровими гробницями. Гродський підняв ліхтар над склепом, в якому було влаштовано криївку.
— Цей склеп, хорунжий, — підкреслено значуще сказав він, — ви мусите оберігати, навіть якщо вашій душі загрожуватиме вічне прокляття!
У вітальні при свічках Стефа тихо перебирала клавіші піаніно. Мелодія “Аве, Марія” Шуберта, немов озвучена тиша, заполонила особняк.
За дверима з візерунчастою шибкою з’явився Орест. Важко спираючись на ціпок, нечутно зайшов до вітальні. Дівчина, відчувши його погляд, обернулась і, граючи далі, лагідно всміхнулася братові.
Відклавши ціпок, Орест сів поруч з сестрою. Вони грали в чотири руки, і чарівна музика супроводжувала їхній сумний діалог:
— Від Романа вже місяць нічого не чути, — зронив брат.
— Місяць… і два дні, — викрила свій стан сестра.
— Там, у полоні, з якого ми чудом вирвались, він думав про тебе, Стефо.
— Я була б щаслива, якби з ним нічого не трапилося, — з несподіваною пристрастю вирвалось у неї. — Оресте, любий…
— Чому ж ви не освідчились того ранку?
— Я боялась ослабити його волю.
— Ніколи не бачив, як ти плачеш. Виходить, любиш… — розчулено сказав Орест. — Файно, сестричко… Файно!
Вони грали в чотири руки, і чарівна мелодія супроводжувала їхній сумний діалог.
Служка розгорнув клуночок з їжею, лякливо перехрестився на похмурі надгробки в похоронному залі. Роман мовчки їв, втупившись у ліхтар. У примарному світлі було видно, як змарнів юнак, як сльозились його очі…
Підсунувши до хорунжого глечик, служка прошепотів з присвистом:
— Митрополита в Суздальському монастирі ув’язнили. Брат Йосип звістку отримав…
