Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84 - Іваниченко Юрій (список книг .TXT) 📗
Раптом Варгун побачив у дальньому кінці траншеї Романа: юнак підсковзнувся на повороті, мало не впав і, задихаючись від важкої і небезпечної дороги, зупинився, привалившись до мішків з піском… Їхні погляди зустрілись.
Січовики щільно зсунулись, закриваючи агітатора. Кремезний стрілець піднявся з ящика, пішов назустріч хорунжому, за ним рушило ще двоє солдатів.
Роман, засунувши руку в кишеню, примружився, вдивляючись у сірі, похмурі обличчя січовиків.
— За півгодини атака, — нарешті твердо мовив Роман. — Наказано провести мене до пана хорунжого.
Кремезний стрілець кашлянув у долоню і простуджено прохрипів:
— Перепрошую, пане офіцер… але… — Він не знайшовся, що сказати, знову кашлянув і поліз собі за пазуху.
Побачивши білий прапор, Роман остовпів, напружився… підскочив до стрільця, вдарив його… Рвонувшись убік, вихопив пістолет, але миттю був збитий з ніг. Солдати з силою вивернули йому руки за спину і потягли по траншеї.
Кремезний стрілець підняв над бруствером клапоть білої матерії, прив’язаний до саперної лопатки.
Біля входу в міцний бліндаж Роман зробив відчайдушну спробу вивернутися з рук солдатів, але сильний удар ногою в спину жбурнув його на тверду долівку. Юнак скрикнув від гострого болю в потилиці, конвульсивно вигнувся, втрачаючи рештки сил, розслаблено розпластався і прикрив повіки…
На тапчані, збитому з дощок, заворушився Орест. Відштовхуючись зв’язаними за спиною руками, він підсунувся до краю тапчана, сповз із нього і, впираючись у долівку каблуками чобіт, перехоплених мотузком, ривками наблизився до Романа.
В кутку бліндажа хтось натужно прохрипів і почувся вигук:
— Всі ви свині! Прокляті, брудні свині! Ви і ваші солдати! Всіх повішу! Всіх! Всіх!..
Австрійський капрал, судорожно звиваючись у путах і випльовуючи прокляття, люто крутився на підлозі, намагаючись звестись на ноги.
— Всіх повішу! Вас і всіх ваших людей! На одній гілляці. Кляті свині!..
Орест співчутливо вдивлявся у змучене, з кривавими саднами Романове обличчя. З кутка все ще лунали істеричні вигуки нестямного капрала.
— Заткніть пельку, капрале… Бридко, — роздратовано кинув Орест і тихо покликав друга: — Романе… чуєш, Романе?
Австрійцеві вдалося звестись на ноги майже на повний зріст, але, не втримавши рівноваги, він гепнувся на підлогу й завив зі страху і безсилля.
Романові повіки слабо здригнулись, юнак ледь чутно застогнав і розплющив очі.
— Романе, чуєш, Романе? — стривожено сказав Орест. — Козаки Брусилова ввійшли у Львів…
Біля Успенської церкви у Львові ланцюжком вишикувались ченці-василіани. З церкви долинув монотонний спів; потім його перекрив сильний голос митрополита Андрія.
— Анафема чужоземцям, котрі руйнують житла наші!
Відступивши за ажурну огорожу, Беркут — чоловік середніх років з тяжким поглядом з-під густих чорних брів — насторожено стежив за чоловічком у картатому пальті, який перебігав площу перед Успенською церквою.
— Анафема зрадникам, що плазують коло трону властей неправедних!.. — гримів схвильований голос владики.
Чоловічок у картатому пальті зупинив козачий роз’їзд, щось шепнув осавулі.
Беркут подав знак Диману і Войнаровичу, котрі стояли біля входу в церкву.
— Анафема убійникам єдиновірців наших! — грізно проголосив митрополит Андрій. — Анафема навіки!
Козаки за наказом осавули рушили коней і поскакали до Успенської церкви, перед ланцюжком ченців натягнули поводи.
— Анафема навіки! — впало на козаків з-за масивних різьблених дверей.
Осавула, не знаючи, на що наважитись, зняв кашкета, витер лоба.
Зненацька чернець-василіанин схопив козачого коня під вуздечку, потягнув вершника за ногу.
— Отойди, святой отец! — крикнув козак, зісковзуючи з сідла. — Да отцепись ты, отче! Отцепись! Кому я сказал!
Козак з силою відштовхнув ченця; той упав навзнак, заголосив:
— Іроди… іро-о-ди-и!..
Ченці підхопили свого собрата і в паніці кинулись під браму.
Беркут махнув рукою бойовикам. Диман і Войнарович розчинили масивні двері, і з церкви з вигуком: “Бий козаків!” вибігли люди в добротному одязі. Козаки відбивалися від них нагайками, та коли в нападників з’явилися залізні прути, в промінні призахідного сонця блиснули шаблі… Падали поранені, репетували ченці. Козаків скидали з коней, лунали постріли, стогін, хрипіння, глухі удари…
З церкви вийшли священики в парадному вбранні, завмерли обабіч різьблених дверей. З’явився митрополит Андрій. Священнослужителі з мовчазною скорботою дивились на лютий бій козаків з бойовиками.
Відбиваючись нагайкою і кулаками, до владики пробрався осавула без кашкета, з розбитими до крові губами.
— Ваше високопреосвященство…
Митрополит Андрій зупинив його владним помахом жезла.
— Пане осавуло! Ви осквернили храм. Тепер і я вже не в силі одвести від вас гнів моїх віруючих!
Роман нервово ходив по підвалу, куди ледь проникало світло з маленького заґратованого вікна під самою стелею.
— Як ти все це розумієш, Оресте? — несподівано запитав він. — Хто ми, власне, такі?
Орест, який напівлежав на соломі, розкиданій по всьому підвалу, спокійно відчеканив:
— Ми — українські офіцери.
— Під австрійським стягом.
Орест здивовано подивився на друга.
— Ти що, боїшся, друже?
— Ні, — швидко відповів Роман і опустився на солому поруч з Орестом. — Здається, що ні…
Вони були дуже різні — двоє друзів: Роман — чорночубий, рвучкий, з виразною мімікою і жестами, з великими темними очима, в яких легко прочитувався душевний стан; Орест — років на п’ять старший, неквапливий у словах і рухах, шатен, грубувате обличчя його було привабливим, незважаючи навіть на шрам на підборідді.
— Шкода тільки — мало встигли, — знову заговорив Роман. — І знаєш… знаєш за чим я буду весь час жалкувати, поки не відчую кулю в серці? Не встиг сказати твоїй сестрі… Я люблю Стефу. Люблю давно. До нестями.
Орест м’яко усміхнувся і поклав долоню на руку друга. Очі Романові наповнилися слізьми.
— Не дай боже… якщо… за тією межею… тільки морок. Я її більше ніколи не побачу.
З брязкотом відчинилися залізні двері в підвал. Згинаючись під низьким склепінням, козак з карабіном пропустив січовика в розстебнутій шинелі без пояса.
Січовик, звикаючи до темряви і обережно намацуючи східці, повільно підійшов до хорунжих, поставив перед ними солдатський казанок, подав окраєць хліба.
— Степан?.. — здушено прошепотів Роман.
Стрілець приклав палець до рота, крадькома озирнувся на козака, який сидів на східцях біля дверей у підвал.
— Мене тут приставлено до кухні, пане хорунжий. — Степан підбадьорливо кивнув офіцерам.
Пагорби величезними хвилями викочувалися з-за попелястого обрію. Возій стомлено ступав по купинах і вибоїнах, заповнених водою, притримуючи коня на крутих, заболочених узвозах.
Стефа не чула ні натужного рипіння коліс, ні важкої ходи возія. Тільки очі виказували, з яким сумом і болем відгукувалась дівчина на вистраждану сповідь Романа.
“…Вже тоді у мене виникло передчуття якоїсь страшної помилки, що її ми припустили з Орестом. Але — війна, полон… Наче страхітливий ураган, що налетів невідь звідки, пожбурив нас у безодню. Після того як Степан допоміг нам втекти з полону, нами володіло єдине: скоріше перейти, переповзти на той бік фронту… Не пощастило…”
…Тривожний світанок повільно знімав з будинків і пустельних вулиць Львова темну завісу, пробуджуючи від хисткого сну, який раз у раз переривали владні вигуки козачих патрулів і лункі постріли в нічній тиші…
Чіпляючись за чавунну огорожу, що оточувала одноповерховий особняк, Роман з останніх сил підтримував Ореста, ноги якого тяглися по землі. Біля хвіртки з металевою табличкою “Петрус В. Г., адвокат” вони завмерли в знемозі.
У дальньому кінці вулиці пролунав цокіт кінських копит, потім почувся невиразний гомін: їхав козачий роз’їзд.
Роман стиснув запечені губи, штовхнув ногою хвіртку і, завдавши на плечі напівпритомного друга, потягнув його до сходів, які вели на напівкруглу засклену веранду. На стукіт з вітальні визирнула Стефа і з тихим вигуком метнулась до дверей, підхопила брата, що сповзав на підлогу.
