Співробітник ЧК. «Тиха» Одеса - Лукін Олександр Олександрович (читать книги бесплатно полные версии .TXT) 📗

Запопадливий дядько не марнував часу. Він ішов, згинаючись під вагою мішка з зерном, на поясі в нього теліпалась обскубана гуска.

— Гляди, грижу наживеш, — сказав йому Олексій. — Ти Галину часом не бачив?

— Ні, не бачив, — натужно видушив Боровий.

— Іди запрягай коней, скоро поїдемо.

Боровий поплентався далі.

На траві в затінку під високим Горпининим тином лежало кілька бандитів. Ворота були одчинені. Біля нового хліва стояв віз, навантажений якимись мішками. Рябий чубатий Микола заводив у голоблі рябу більмасту коняку. П'ять верхових нерозсідланих коней прив'язані їли біля колодязя. Розпатлана і, видно, ще добряче п'яна Горпина, заточуючись, чвалала до хліва, несла відро з помиями.

Олексій пішов у хату.

У кімнаті, де відбувалася пиятика, тепер були тільки Нечипоренко й Галина. Усміхнений отаман в розстебненому кітелі, з-під якого виднілась чиста спідня сорочка, громадився за столом. Галина сиділа навпроти нього і щось говорила, перебираючи пальцями краєчок косинки. Коли ввійшов Олексій, вона замовкла і незадоволено насупилась.

— Де ти пропадав? — запитав Нечипоренко.

— Спав, — відповів Олексій, сідаючи до столу. — Побалакаємо, Степане Онисимовичу?

— Куди поспішаєш?

— В Одесу треба: чекаємо декого з-за кордону. Добре було б уночі виїхати, я тоді на вранішній поїзд устигну.

— Поїзд в Одесу йде ввечері, — сказала Галина.

— Однак краще в Тирасполі почекати. Та й їхати вночі безпечніше, самі знаєте.

— Ну, давай зараз. Галиночко, ви погуляйте, треба з Сивим переговорити. — Коли поряд не було його близьких прибічників, Нечипоренко розмовляв чистою російською мовою.

Галина встала, з незалежним і ображеним виглядом на гарному обличчі сказала Олексієві:

— Я поїду з вами.

— А вам куди поспішати? — здивувався Нечипоренко. — Побули б іще. Чи погано з нами? Мало впадаємо біля вас?

— Більше ніж треба!

Галина вийшла. Нечипоренко засміявся і підморгнув Олексієві.

— З характером дівка, необ'їжджена! — не приховуючи захоплення, сказав він. — Цигальков до неї і так і он як, а вона ніяк! Дворянка, голуба кров…. Ну, давай про справу. В Нерубайське я приїду. Через тиждень зручно?

— Чого ж, зручно…

У вікно Олексій бачив, як, вийшовши з хати, Галина замислена постояла серед двора і повільно рушила до куреня, біля якого рябий Микола кінчав запрягати коня…

— Пароль є у вас? — запитав Нечипоренко.

— Пароль самі назвіть, так буде краще…

— Ага. Тоді нехай буде такий самий, як у нас. Добре?

— Добре.

— Так і умовимось. — Нечипоренко дістав кисета, кінчаючи розмову.

Але для Олексія цього було не досить.

— Шаворський питатиме, як у вас справи. Що переказати?

— Скажи, що все гаразд, решту, мовляв, під час зустрічі.

— Малувато. Факти потрібні.

— Нічого, повірить: він знає мене. Це все. За машину спасибі, хоч пуття з неї мало.

— Усе так усе, — сказав Олексій. Наполягати він не міг.

— Чого ти у вікно втупився? — Нечипоренко, повернувшись, виглянув у двір.

Галина вже одійшла від Миколи і розмовляла з Горпиною, що вийшла з хліва. Микола розплутував віжки, збирався їхати.

— Куди це він? — запитав Олексій.

— У Паркани, — відповів Нечипоренко і недбало пояснив: — Куми у мене в Парканах, харчі їм постачаю.

— Ну, гаразд, — Олексій підвівся. — Що це у вас? — вказав він на запальничку, що її отаман, як і раніше, не випускав з рук.

Нечипоренко поставив китайського болванчика на стіл і замилувався здаля.

— Подобається? У більшовицького комісара добув. Крадена, мабуть. Ти подивись, як зроблено! — Він узяв запальничку і кілька разів клацнув пружиною, примушуючи болванчика розкривати рота й показувати вогненний язичок. — Не інакше — закордонна. Вміють робити з дрібнички цукерку!

— Забавно, — кивнув Олексій. — Може, продасте… на згадку?

— Е, ні, не можу. Я її для одного приятеля в Одесі приберіг, ось поїду — одвезу: великий любитель таких штучок.

— Шкода. Тоді бувайте, побачимося в Нерубайському.

— Щасливої дороги…

Як тільки пагорок, порослий жовтою свиріпою, сховав село з бандитами, Олексій наказав Боровому зупинитись.

— Треба перемовитись кількома словами, — сказав він Галині. — Ти, дядьку, їдь помаленьку, ми трохи пройдемося.

Галина поглянула на нього і, не кажучи ні слова, зіскочила з фургона.

Олексій дав Боровому від'їхати далі й запитав прямо:

— Ви нічого не хочете переказати мною?

— Кому?

— Шаворському, розуміється… Між іншим, я дещо бачив у вікно, коли ви вийшли з хати.

Він, не одводячи погляду, стежив за обличчям Галини, але не помітив на ньому і найменшої ознаки збентеження. Навпаки, вона звела брови і запитала з неприхованим глузуванням:

— І що ж ви бачили?

— Цікаву річ. Як ви підійшли до цього рябого… Микола його, здається, звуть? Як розмовляли з ним. А потім…

— Що ж було потім?

— А потім він вам щось передав. Якийсь папір… Чи я помиляюсь? Може, мені очі зрадили?

Галина зміряла його поглядом і промовила з удаваним подивом:

— Подумати тільки, ви навіть устигли щось помітить! Мені, признатися, здавалося, що, крім самогонки, вас уже ніщо не цікавить. Яка прикра несправедливість з мого боку, правда? Ви, виявляється, не забували навіть стежити за мною! Вам хтось доручив чи самі додумалися? — Вона зневажливо опустила кутики губ.

— Ніхто мені не доручав, — похмуро одказав Олексій. — Вийшло випадково. Та вже коли вийшло, хотілося б знати, що це означає?

— Ви так поспішали звинуватити мене в чомусь, що одразу пустили в хід головний козир, — ніби не чуючи його, вела далі Галина. — Це вже даремно! Я саме збиралася все вам розповісти. Козирі взагалі слід придержувати до пори до часу, а то вони можуть і не зіграти!

«Ач сатана, ще й повчає!» — подумав Олексій, дивуючись, з якою легкістю він з атакуючого перетворився на атакованого.

— Добре, сперечатись нам нічого! Хотіли розказати, то розказуйте!

Вона, певне, зрозуміла, що треба змінити тон, і сказала сухо й неприязно, немов хотіла швидше відкараскатись од неприємного обов'язку:

— Микола Саричев передав мені список парканської організації.

— Що це ще за організація?

— У Парканах переховується група офіцерів, вони ведуть велику роботу, мають зброю.

— Скільки їх там?

— Десять чоловік.

— Усього десять?!

— Не знаю, можливо й більше. У списку лише десять прізвищ.

— Давайте сюди список!

Галина зітхнула:

— Не будьте наївним, Сивий! Невже ви думаєте, що я стану тримати при собі такий документ?

— Де ж він?

— Визубрила й спалила. Якщо є на чому писати, я вам продиктую.

Олексій дістав папір і недогризок олівця. Сівши на пагорок, записав десять названих нею прізвищ.

— Явка в них є? Пароль?

Галина сказала й це.

— Добре. Тепер поясніть мені, чому саме Микола передав вам цей список? Та ще й нишком, щоб ніхто не бачив?

Галина зітхнула ще важче:

— Невже й це потрібно пояснювати? Скажіть, чи ви самі що-небудь узнали в Нечипоренка про стан його справ? Ага, ні!.. Ото ж то! Із «щирого» самостійника слова не витягнеш, він за кожну дрібницю торгується, мов перекупка! А мені Вікентій Михайлович наказав вивідати все, що можливо, про становище в районі. От і довелося шукати інші способи інформації. Пощастило обвести Миколу Саричева і ще одну людину.

— Кого?

— Є тут один…

— Кажіть хто!..

Видно, Олексій промовив це надто категоричним тоном. У Галини одразу ж спалахнули щоки, а в очах загорілися злі, непокірні вогники.

— Нічого я вам більше не скажу! Передайте Шаворському список і явки парканської групи, і досить з вас!.. Про решту я сама знайду спосіб повідомити його. Та й взагалі, поки що не все ясно…

Олексієві так кортіло натякнути, що і про її відносини з Цигальковим йому вже відомо, але він вчасно стримався: чорт з нею, ще сполохаєш ненароком!