Співробітник ЧК. «Тиха» Одеса - Лукін Олександр Олександрович (читать книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
— Що?
Олексій хотів відбутись якимсь багатозначним натяком, але тут у нього майнула думка: він несподівано пригадав, що в Нерубайському є катакомби, про які навколо ходить недобра слава.
— Катакомби в Нерубайському знаєте?
— Ну?
— Там дещо є про запас.
— Ага!..
Вертячи в пальцях якийсь невеликий блискучий предмет, Нечипоренко в задумі ворухнув вусами. На його м'ясистих щоках здувалися й опадали рожеві горбки.
— Добре. Коли думаєш вертатись?
— Та хоч зараз.
— Гостюй до вечора, я все обмізкую…
Бандити вмощувалися за столом. Цигальков усадив Олексія по праву руку від себе, навпроти Нечипоренка. Господарка повиймала з печі важкі чавуни з жирною запашною їжею, поставила два глечики з самогонкою. Коли посідали, похмурий рябий парубок із жорстким чубом, що прикривав шрам на лобі, сказав:
— От кому перепало, Горпинці. Ще обоз візьмемо — їй на рік вистачить!
— На вас напасешся! — сердито буркнула господарка.
— Не скупись! Тобі, либонь, задешево дісталось!
— Тобі задорого! — огризнулася вона. — Сонних пов'язати й дурень зуміє…
— Горпинко-о! — Нечипоренко повів на неї важким примруженим поглядом.
Вона, бурмочучи, одійшла до печі.
Пили довго, не поспішаючи. Мабуть, у цьому селі, що загубилося серед степу, бандити ночували себе безпечно. Розмовляли вони тією російсько-українською мішаниною, яку іронічно звали «суржиком», і, прислухаючись до їхньої розмови, Олексій багато чого узнав про останні хвилини бійців продзагону, закатованих на сільському майдані. Збуджені розправою, бандити смакували подробиці. Олексій посміхався. В роті в нього пересохло, шматок не ліз у горло…
Захмелілий Нечипоренко розм'як і знову згадав про Галину:
— Де ж Галя? Горпинко, буди її!
— Не чіпай дівчину, батьку. Ще встигнеш надивитись!
— Буди, коли наказують! — гримнув Нечипоренко і раптом звернувся до Олексія: — Ану, як тебе… Сивий, розповідай, чи не спокусив дорогою нашу непорочну великодню голубку?
Олексій подивився на нього спідлоба і сплюнув на підлогу.
— На чорта вона мені здалась! Салака тушкована!
Нечипоренко повертів у повітрі пальцем.
— Е-е, це ти, хлопче, брешеш! Галина не салака, Галина — це… скумбричка!
— А я, може, білорибицю полюбляю, — сказав Олексій. — От як Горпина!
За столом засміялися:
— Ач, губа не дура!
— Тямить.
— Яка ж вона білорибиця! Щука вона! — буркнув рябий парубок. — Тільки попадись їй — з усіма тельбухами ковтне.
— Не кажи! — Олексій п'яно мотнув головою. — Горпина — це, знаєш… що треба!..
— Заткніть пельки, нахабники! — сказала задоволена Горпина. — Розпатякались!
— Усі ви плебеї! — промовив Цигальков. Від випитої самогонки щоки його стали сірувато-блідими, яскравіше виступили червоні прожилки на переніссі. — Звикли судити про жінок по своїх бабах. Галина не про вас! Це — унікум. На цінителя! Та де вам зрозуміти!..
— На цінителя! — протягом сказав рябий. — А вона щось, я помічаю, не дуже-то цінить ваше благородіє!
Цигальков мутно глянув на нього:
— Оцінить! Тобі, селюкові, і сп'яну не снилося, у яких жінок я мав успіх. Красуні! Аристократки!..
Горпина з грюкотом поставила на стіл емальовану кварту й уїдливо сказала:
— То ж то ви тепер жодної спідниці на хуторі не проминете!
— Вони на чорний хлібець перейшли, — кинув рябий парубок. — Через труднощі часу.
Нечипоренко голосно зареготав.
— Прикуси язика! — косо позираючи на рябого, прошипів Цигальков. — Не забувай, з ким тебе за стіл пустили!
— Я не забуваю! — похмуро відповів той. І тихо, щоб Цигальков не чув, додав: — Своїм посудом користуюсь, я гидливий…
Чимось цей парубок вирізнявся серед інших товаришів по чарці. Наїжачений, увесь якийсь зосереджено-гнівний, він схожий був на вовченя в собачій зграї.
— Чого це ви розходилися? — примирливо сказав Нечипоренко. — Ти, Миколо, не дуже-то: Цигальков — осавул. Додержуйся дисципліни, а то я з тебе пуховиків нароблю і Горпині на хазяйство віддам. Не радітимеш!
Коли ущухли сміх і непристойні дотепи на адресу господарки, Нечипоренко, забувши про Галину, заговорив про те, що частину відібраних у продзагону продуктів треба відправити в Паркани. Олексій не слухав його. Він дивився на руки отамана.
Нечипоренко закурював. Він дістав з кишені збірчастий кисет з китичкою на шнурку, скрутив козячу ніжку і клацнув запальничкою. Це був той самий білий блискучий предмет, який він весь час вертів у пальцях.
Побачивши цю запальничку, Олексій відчув, що хміль почав швидко виходити з його голови.
У першу мить він подумав: «Моя! Загубив десь…» Але, засунувши руку в кишеню, одразу ж намацав гладеньке холодне тільце металевої лялечки.
На світі було тільки дві такі запальнички, зроблені з порожнистих сталевих китайських болванчиків.
«Синєсвитенко!.. Петро Синєсвитенко був серед тих, на майдані!..»
— Зовсім його розвезло! — почув він ніби приглушений відстанню голос Горпини. — Йшов би надвір, а то потім прибирай після вас!..
Ледве ворушачи язиком, Олексій пробурмотів, що воно, звичайно… що там казати… всяке буває… — підвівся і, похитуючись, рушив до дверей.
«ВЕЛИКОДНЯ ГОЛУБКА»
У далекому кінці великого Горпининого баштану, за яким починався степ, Олексій помітив сінник. Він пішов туди, зарився в сіно, що лежало в низькому закуті під солом'яним навісом, руками обхопив голову…
Ось, виходить, який обоз розгромили бандити! Не озброєний державний продзагін, а просту робітничу артіль, яка вимінювала стареньку одежину на продукти для своїх голодаючих сімей! Ось, значить, кого закатували мученицькою смертю на сільському майдані, щоб залякати місцевих селян; батько Павки — щирий, невгамовний, незважаючи на тяжку хворобу, Петро Синєсвитенко!..
Не вчора Олексій став чекістом, не вперше йому було попадати в скрутне становище, і він вважав, що вже давно навчився непогано володіти собою і своїми почуттями. Тепер його впевненість похитнулась. Чи то все ж подіяла випита самогонка, чи давалося взнаки багатоденне напруження, в якому він перебував з моменту зустрічі з Рахубою, але, залишившись сам на сіннику, він відчув, що все в ньому розбурхано, перевернуто, розворушено. В голові стукало: треба діяти, діяти, діяти!.. А плани виникали один безглуздіший за інший.
Минуло немало часу, перш ніж він нарешті зрозумів, що нічого зробити не можна. Синєсвитенкові вже не допоможеш, а рискувати успіхом операції він не може, не має права! Лишалося чекати, терпеливо чекати і робити свою справу.
Однак при згадці, що треба повернутися до хати і знову сісти за один стіл з Нечипоренком і Цигальковим, йому стало не по собі. Він всіляко відтягував цю мить, думав про Синєсвитенка, про осиротілого Павку, про те, що, коли все кінчиться, хлопчика треба буде забрати з собою в Херсон: пропаде один…
Недавнє збудження поступово змінилося в ньому розслабленою тягучою втомою. Навкруги було тихо. Медвяно пахло сіно. У гнізді під стріхою пищали ластівки. Потім почувся брязкіт бляшанок і неголосний спонукливий вигук: «Цабе, цабе!» — хтось їхав волами. Олексій мляво подумав: «Нічого, встигну, на свіжу голову краще буде…» — і заплющив очі.
… Прокинувшись, він кілька хвилин лежав нерухомо, прислухаючись до шурхоту, що розбудив його.
Біля сінника хтось стояв. Сінник був тимчасовий, з плетеними з лози стінами. Людина торкалася стіни плечем, і лоза потріскувала.
Коли б ця людина рухалась, робила щось, Олексій не став би затримуватись і виліз. Але невідомий просто стояв, ніби чекаючи чогось, і незрозуміле це очікування насторожило Олексія. Невідомий промовив:
— Нарешті.
«Цигальков…» — упізнав Олексій.
До осавула хтось підходив. І раніше ніж той, що підійшов, промовив перше слово, Олексій якимсь шостим почуттям угадав Галину…
— Вибачте, — сказала вона, — я примусила вас чекати. Ніяк не могла вирватись.
