Співробітник ЧК. «Тиха» Одеса - Лукін Олександр Олександрович (читать книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
Галина сиділа біля входу на тому самому місці, яке нещодавно залишив Олексій.
Коли він став на порозі, вона різко підвела голову.
Переляк, злість, розгубленість, досада — все це одночасно відбилося на її обличчі.
— Ви? В чому справа?..
Не відповідаючи, Олексій глянув на її столик. Поряд з глиняною мискою, в якій парувала мамалига, лежав невеликий пакет із цупкого обгорткового паперу, навхрест перев'язаний синьою шерстяною ниткою…
Невиразна догадка, народившись у мішанині суперечливих думок, поволі пронизала мозок, але Олексій в ту ж мить відкинув її. Галина?! Галина має якесь відношення до ЧК?.. Ні, це неможливо!..
Він так звик вважати її завзятою контрою, так пройнявся впевненістю, що вона геть із шкіри пнеться, аби вислужитися перед Шаворським, що сама ця думка здалася йому в першу мить найбільшою нісенітницею.
Але факт лишався фактом: ось він, трактир «Дністер», ось пакет, перев'язаний синьою ниткою, — знак, за яким Олексій мав упізнати «свого», і поряд сидить Галина, одна, і пакет, певне, тільки-но вийняла з свого дорожнього вузлика. Не сниться ж йому все це!
Перехопивши його погляд, Галина подалася вперед і прикрила пакет ліктем.
І тоді Олексій, відчувши, що тремтить від напруження, переступив кілька сходинок.
— Чого ви ходите за мною?.. — свистячим шепотом вимовила дівчина. — Провалити хочете? Навколо шпигуни!..
— Тихо, — сказав Олексій, — діло є. — Він підсунув стілець і сів навпроти неї. — Слухайте, я знайшов одного потрібного чоловіка. Дайте олівця адресу записати…
Його слова не одразу дійшли до свідомості Галини. Вона все ще сиділа нерухомо, привалившись грудьми до столу, і, як досі, судорожно прикривала ліктем паперовий пакет. Потім щось розслабилося в ній, дівчина розгублено закліпала очима, на обличчі в неї з'явився такий вираз, який буває у дитини, що побачила, як у руках фокусника зненацька спалахнув огонь.
— Що? — перепитала вона. — Олівець? Вам?!
— Так, мені.
— Олівця немає, пишіть вугликом, — майже беззвучно прошепотіла вона і труснула головою, ніби відганяючи ману. — Ні… Не може бути!
— Може, — вже цілком упевнено сказав Олексій. — Може, як бачите!
Облизнувши разом пересохлі губи, Галина повільно відкинулася на спинку стільця.
— Чекайте, — сказала вона, — чекайте, — і потерла пальцями скроню. — А чия це адреса?
Їй потрібні були ще якісь докази.
— Василя Сергійовича, — сказав Олексій. — Прізвище відоме?
— Інокентьєв…
— Саме так.
— А кого ви ще знаєте?
— Ну, Олов'яникова.
— Як його звуть?
— Геннадій Михайлович.
— Хіба він не попередив вас про мене?
— Я нікого не бачив перед від'їздом. Одержав записку з паролем і місцем — трактир «Дністер», о третій годині, та ось паперовий пакет… Там було сказано — «свій», я гадав — чоловік…
Якусь мить вони мовчали, розглядаючи одне одного, ще боячись вірити і вже вірячи, що все це наяву.
— Оце справа! — Олексій приголомшено поскріб нігтями потилицю. — А я ж вас ліквідувати збирався.
Галина аж підскочила. Очі її округлились, мов п'ятаки.
— Ви — мене? — ледве не закричала вона. — Та чи знаєте ви?.. — Вона злякано оглянулась і зашепотіла, нахилившись через стіл: — Та чи знаєте ви, що я з-за вас цілий день змарнувала! З самісінького ранку очей з вас не зводжу. На березі сиділа, поки ви спали, боялася відійти, щоб не проґавити! Як на зло, ніхто не прийшов, не проїхав, а то б ви уже давно давали пояснення Недригайлу в повітовій ЧК! Подумати тільки: він мене хотів ліквідувати!
Олексій згадав, що купався у Дністрі в чім мати народила, і густо побагровів.
— Жартуєте!
— Добрі жарти! Весь день в спеку речі за собою таскаю. Думаєте, не бачила, як ви сюди прийшли? Ого! Я через те й затрималася, що побігла по допомогу. — Раптом вона насупилася: — До речі, ніхто до вас не підходив?
— Коли?
— Та от зараз на площі?
— Ні, — сказав Олексій.
Галина сплеснула руками:
— Ой, леле! Вони, певне, там чатують! Посидьте, їх треба попередити!
Вона скочила і, легко злетівши по східцях, майнула на вулицю.
Олексій бачив у півкругле підвальне віконечко, як вона підбігла до водорозбірної колонки, де, чекаючи на когось, стояли п'ять червоноармійців. Це був той самий патруль, який вийшов з вокзалу, коли Олексій відчиняв двері трактиру…
Вистукували каблуки об підлогу, заливалася гармошка, захмілілі голоси горлали приспівки, і хтось верещав: «І-іх! І-іх!» — підохочуючи тих, що танцювали. Все було так само, як і п'ять хвилин тому, і все було по-іншому. Галина — «своя»! Оце штука!..
Олексій почав згадувати, що відбулося за останні чотири дні, і чомусь передусім згадав, як підсаджував дівчину у вікно вагона і в повітрі безпомічно майнули її маленькі міцні ноги в збитих матер'яних «стукалках», як потім вона сиділа з недобрим закам'янілим лицем, слухаючи попутників. Тепер усе це набуло іншого смислу… Ще він згадав, як вона пополотніла, почувши стогін продзагонівців, яких мордували бандити. Олексій, ніде правди діти, подумав тоді: «Слабонервна контра, тебе б так!..» А вона ж у ту мить відчувала те саме, що й він. Вона була своя, розумієте, своя! Ця дівчина з розкішною косою і ніжним, тонко відточеним обличчям була такою ж, як інші наші дівчата на будовах, у райкомах, у госпіталях. Тільки трошечки сміливішою, більш одчайдушною…
— Усе гаразд, — сказала Галина, повернувшись. — Можете гуляти на волі. Між іншим, як вас називають по-людськи?
— Олексієм. А вас?
— Галиною, у мене ім'я. справжнє. Послухайте, а ви справді наш?
— А то чий же?
— Оце історія! Це щось неймовірне!
— А я що кажу? — мовив Олексій. — Просто навіть нісенітниця якась!
Раптом його осяяла несподівана думка:
— Галино, ви чому примусили нас ночувати в степу тоді, по дорозі до Нечипоренка? Боровий ще скаржився…
— А-а, тоді… Через машинку. Не хотіла її цілою привезти. Гадаєте, вона сама зламалась? Як же! Це я її вночі… Чого ви смієтесь?
Олексій розповів про операцію над «Ундервудом», яку він зробив ще перед від'їздом із Тирасполя.
— Ой, не можу! — залилася тихим сміхом Галина. — Ой, не можу! — Вона поставила лікті на стіл і затулила обличчя долонями. Потім скинула на Олексія мокрими карими очима і тихенько схлипнула: — Я ж тільки повернула там щось, а вона — тарах… і розсипалась!.. — І знову її вузькі худенькі плечі часто затремтіли.
Олексій тіпався від сміху, дивлячись на неї, і відчував себе щасливим від того, що рядом сидить своя людина і можна хоч на мить бути самим собою…
ГАЛИНА ЛИТВИНЕНКО
Галина була харків'янкою.
Батько її, тихий хворобливий чоловік, служив у міській управі і навіть мав якийсь низький штатський чин. Прибутки сім'ї були досить скромні, а втім, їх вистачало на те, щоб дати дітям освіту. Старший брат Галини, Юрій, вчився на юриста в Київському університеті, сама Галина — в гімназії. Характером вони не вдалися ні в матір, ні в батька…
Юрія двічі виключали з університету за участь у студентських «безпорядках». Старикові Литвиненку доводилося їздити в Київ і оббивати пороги у великого начальства. Зглянувшись на прохання старого чиновника, Юрія поновлювали, але він не втихомирювався. Батько знав: хлопчисько захоплюється нелегальщиною. Кожного дня можна було чекати, що його виключать, арештують, а то й чогось гіршого.
У повітрі пахло революцією. Гімназисти читали Плеханова. Серед численних поклонників Галини були такі, що мріяли про «жертву в ім'я свободи». Один навіть вірші писав про тих, хто в «кромішній і згубній темряві готує сяючий вибух».
Юрій був саме таким: він готував «сяючий вибух». В очах Галини брат був героєм.
Коли він приїжджав у Харків, високий, з розкішною чуприною, з карими, бархатистими, як у Галини, очима, в нього нестямно закохувалися її гімназичні подруги, а поклонники розмовляли з ним неприродно «солідним» голосом і виключно напівнатяками. Юрій посміювався і казав сестрі:
