Співробітник ЧК. «Тиха» Одеса - Лукін Олександр Олександрович (читать книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
— Дивна річ, ніяк не збагну! Папаші копійчане жалування одержували, все життя троячки в куховарок стріляли, а, дивись, дочки в контрреволюцію полізли! Що вони захищають? Гадаєш, своє міщанське щастячко, що перепало їм колись? Ні-ні, кожна уявляє себе Шарлоттою Корде! Романтика навпаки, хай вони пропадуть! І знаєш, це рубець, який не розгладиться!..
Такою, певно, була й Галина. Ким же вона уявляє себе? Борцем за справедливість? Месницею за розстріляного батька?..
А врешті, яке це має значення! Ворог — і думати більше ні про що! Так навіть легше. Коли б вона була просто навіженою гімназисткою, все було б набагато складніше. Життя часто переучувало таких, грубо, але напевно вправляло їм мозок. Проте були й затяті, невиправні… І от саме впертий, затверділий вираз підмітив Олексій в обличчі Галини. Що ж, з ворогом — по-ворожому! Це значно простіше, ніж томливий сумнів: а що коли ще не все втрачено, що коли ще можна повернути, врятувати людину? Ні так ні — із цим питанням усе!..
Зупинки ставали частіші й коротші. Пасажири почали ув'язувати свої речі. Під'їздили до Дністра — нового кордону з боярською Румунією.
СТЕПОВА НОЧІВЛЯ
Як і в більшості повітових міст, центральна вулиця Тирасполя, що починалася від вокзалу, була ніби стержнем, на який нанизувалось усе місто — біле, зелене й курне. На привокзальній площі, де, між іншим, Олексій помітив згаданий у записці Інокентьєва трактир «Дністер», розмістився невеликий базарчик. Олексій купив вареної картоплі, кукурудзяних коржиків і глечик молока. Сівши в затінку порожньої сторожової будки, вони з Галиною поїли. Те, що лишилось, Галина зав'язала у клуночок.
— Знадобиться в дорозі, — сказала вона. — Є тут один селянин, він нас довезе. Дядько Боровий.
Іти довелося на край міста. Мішок з «Ундервудом» добре намуляв Олексієві плече. Галина помахувала клуночком і йшла легко, наче й не було безсонної ночі.
Дядько Боровий, лисий рихлий селянин з круглими, як у жінки, плечима, почав було збивати їх:
— Уночі в стену застрянемо, дітки, краще, як розвидниться. Вже завтра…
— Сьогодні поїдемо, — твердо сказала Галина. — Переночуємо на хуторі, я знаю де.
Боровий позітхав, побурчав, але все-таки погодився. Галина підійшла до Олексія:
— Я сходжу додому переодягнусь. Хвилин через сорок виїдемо.
Це було дуже доречно. З відсутності дівчини треба було скористатися ще для однієї немаловажної справи…
Помітивши осторонь конюшні нужник, Олексій зайшов у нього, дістав з мішка «Ундервуд», перевернув догори дном і поклав на коліно. Складна конструкція з коліщат і тонких металевих планок збентежила його. Що тут можна відгвинтити так, щоб усе вмить не розпалось? Одразу, мабуть, не розбереш! Перемацавши пальцями тоненькі колінчасті з'єднання планок, він рішуче виломив і кинув у вигрібну яму якийсь стерженьок, що здався йому досить «відповідальним». Дідько з ним! Не вистачало ще своїми руками доставити Нечипоренку машину для агітації проти Радянської влади!..
Галина повернулася раніше, ніж обіцяла.
— Хазяйка десь гуляє, додому не попала, — пояснила вона. — Ви готові?
Попрощавшись з дружиною і з цілим виводком дітей, Боровий відчинив ворота, і вони виїхали.
Лишилась позаду зелена околиця Тирасполя — Кріпосна Слобідка. Дорога деякий час ішла понад Дністром. Широка безлюдна річка була всипана сонячним блиском. За річкою виднілися подекуди затишні хутірці, лелеки на солом'яних стріхах. Там лежала захоплена боярською Румунією Бессарабія. По гребеню довгого пагорба рухався ланцюжок вершників з карабінами за плечима.
— Сигуранца, — зауважив Боровий, вказуючи на них пужалном.
— Козаки, — заперечив Олексій.
На вершниках він розглядів кашкети з червоними околичками і штани з лампасами.
— Може й козаки, — байдуже погодився Боровий. — Люди кажуть, генерал Гулов сидить у Кишиневі, і військо в нього все з наших, російських. Їм румунський король дав повну волю.
Олексій міг на власні очі переконатись, що це справді так. За якихось півверсти від нього їхали ті самі козаки, з якими він боровся колись під Каховкою і Верхнім Токмаком, їхали спокійно, не поспішаючи, як по своїй землі…
На першій же розвилці доріг Боровий звернув убік від Дністра.
— Берегом краще було б, однак тут багато червоних прикордонників, — пояснив він.
Тепер вони їхали гарячим, порослим ковилою степом серед сухих ярів та обпалених сонцем косогорів. Міцні низькорослі коненята Борового тягнули жваво, фургон страшенно трясло, і було не до розмов.
Вечоріло, коли вони побачили з пагорка село, де Галина розраховувала переночувати.
Боровий натягнув віжки.
— Бачите!..
Маленька річечка, майже непомітна в голих плоских берегах, виводила в степу химерні узори. Село, що приліпилося до неї, схоже було на зелений степовий острівець. Береги річки густо поросли чагарником, хати потопали в зелені. Старі верби з підмитим корінням низько схилилися до води і, здавалось, ледве утримували навису зігнуті вузлуваті стовбури. Збігаючи з пагорка, дорога проходила через село й губилася вдалині серед степових підвищень і долин.
З-за річки до села рухались якісь люди. Їх було чоловік п'ятдесят. П'ятеро їхали верхи, решта темною ламаною смугою розтягнулися по дорозі. Позаду сунули підводи.
Олексій одразу зрозумів, хто це. Про всяк випадок сказав:
— Прикордонники, чи що?
— Може, так, а може, ні… — ухильно озвався Боровий і поглянув на Галину.
Ставши на коліна на дно фургона, вона через його голову розглядала людей, що їхали степовою дорогою.
— Повертайте назад! — сказала вона Боровому. — Швидше, нас помітять!
— Дівчинко, та то ж…
— Повертайте!
Боровий повернув коней. Коли невідомі люди сховалися з очей, він промовив, ні до кого не звертаючись:
— Здається мені, то…
— Мало що вам «здається»! — обірвала його Галина. — А якщо ні?
Боровий, подумавши, ледь розвів руками, ніби кажучи: «Воно то, звичайно, так…»
Порадившись, вирішили ночувати в степу, а вранці з'ясувати, що за людей вони бачили.
Боровий бурчав:
— Попереджав же, що не треба їхати, ночуй тепер у степу, наче вовк якийсь…
Вони звернули з путівця у неглибокий ярок. Боровий розпріг і стриножив коней. Галина дістала клуночок з їжею.
— Вогонь запалити? — спитав Боровий.
— Не треба, ще помітять. Навіщо тоді в степу лишались?
— Мені що, то для вас, молодих…
— За нас не турбуйтесь, дядьку Боровий, — роздратовано сказала Галина, — не ваш клопіт.
Повечерявши, полягали спати. Галина — на фургоні, Боровий вмостився під фургоном на м'якій повстяній попоні, Олексій ліг осторонь, підстеливши оберемок сіна.
Ніч настала одразу, наче впала на землю. Спалахнули зорі, колихаючись у височині, немов підвішані на нитках. У теплому повітрі духмянів чебрець.
Олексій довго не спав. Із мороку напливав неугавний тривожний шурхіт ковили. Потім від фургона долинув якийсь металевий брязкіт. Олексій прислухався. Галина поралася з «Ундервудом» — мабуть, пересувала його в узголів'я. Почувся стукіт, щось хруснуло й осипалося.
«Кінець машинці!» — задоволено подумав Олексій.
Певно, дорожня тряска і цей останній поштовх довершили почате ним, але тепер уся відповідальність падала на Галину.
— Дядьку Боровий… — тихенько покликала Галина.
Боровий розмірено хропів під фургоном.
Галина лягла, покрутилась з хвилину й затихла.
Уранці про нічний епізод не було промовлено ні слова. Боровий пішки пішов у село. Через годину він повернувся.
— Так і є, Нечипоренко, — повідомив він. — Я його ще вчора пізнав, даремно тільки в степу мучились.
— Теж мученик! — зневажливо сказала Галина. — Спали, як ховрахи. А самого бачили?
— Аякже! Веди, каже, її швидше! І так про вас шанобливо сказав: ясочка! — Боровий улесливо всміхнувся. Очиці його хитро поблискували.
