Співробітник ЧК. «Тиха» Одеса - Лукін Олександр Олександрович (читать книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
— Зовсім недостатньо! — ствердив Рахуба. — Захоплення Одеси годиться як затравка, як підготовка плацдарму, та й усе.
— Але це від нас не залежить.
— Від кого ж?
Шаворський гидливо скривився.
— Від наших теперішніх внутрішніх спільників, — сказав він, зневажливо підкреслюючи останнє слово, — від петлюрівців. Вони знову заворушились на Київщині, і на Полтавщині, і під Єлисаветградом. Але ці пани ніколи не відзначалися ні організованістю, ні особливою кмітливістю. Серед курінних отаманів — гризня за першість: кожен претендує на становище вождя. Про звичайну взаємодію не можуть домовитись.
— Але загони в них є?
— Загони є. І здається, немало. До того ж якщо вони піднімуться, чисельність їх зросте за рахунок заможного селянства. Резерви поки що досить великі. Боюсь тільки, що через нерозумне керівництво все закінчиться місцевими локальними бунтами.
— Важливо, щоб почалося, — сказав Рахуба. — І для цього добре було б прибрати керівництво до своїх рук.
Шаворський промовив злобиво:
— Прибереш, як же! Всі ці Лозовики, Шпаки, Гайові, Цимбалюки та інші «вожді» самі перегризуться і нас загризуть!
— Ви певні?
— На жаль, певен.
— Але можете ви принаймні домовитися з ними про одночасний виступ? — запитав Рахуба.
— Можна спробувати.
— У такому разі домовтесь. Поясніть їм, чорт забирай, що це в їхніх же інтересах! Дізнайтесь про приблизний термін, коли вони зможуть почати, і взагалі про все, що можливо, про їхні сили. І ще візьміть явку і пароль для нашого зв'язкового.
— Ви пришлете когось? — запитав Шаворський.
— Наприкінці місяця пришлемо шаланду: знайшовся спритний ловкач з контрабандистів. Зв'язковим лишиться той парубок, що вас знайшов, Михайленко. Він, до речі, українець і, як мені здається, хлопець розторопний.
Шаворський рвучко підвів голову. Перепитав:
— Вам здається? Хіба він не з вами приїхав?
— Ні. Це небіж мого господаря.
— Чому ж я його не зустрічав? Він уже давно працює в Одесі?
— Недавно, — усміхнувся Рахуба.
— Вибачте, — сказав Шаворський, випростуючись. — Ви що, залучили його в цей приїзд?
— Еге ж.
— Он як… — Шаворський відкинувся до стіни.
Коли він розмовляв з Олексієм у «каптьорці» мадам Галкіної, той, правда, ні разу не сказав, що прибув разом з Рахубою, але це ніби само собою було зрозумілим, пояснюючи і його впевнену поведінку, і той дивний епізод з браунінгом, про який своєму шефу детально доповів Микоша. Тепер усе це набувало зовсім іншого забарвлення в очах Шаворського.
— Звідки він узявся, цей парубок? Хто такий?
— Колишній денікінець, — сказав Рахуба. — Справжнє прізвище — Василенко, вільнонайманий першого сімферопольського полку. Закінчив гімназію. По всіх статтях підхожа людина.
— А на підпільній роботі давно?
— Ні, здається, недавно. Але хлопець з розумом.
— Недавно… — повторив Шаворський і гострими жовтими зубами прикусив верхню губу. — Дивно, дуже дивно…
— Що вам здалося дивним?
— На підпільній роботі недавно, а ухватки в нього цілком професіональні.
— У чому це проявилося?
— Та так, знаєте… З моїми бойовиками розмовляв зверхньо. Коли ті запитали пароль, відмовився відповідати: подавайте, мовляв, когось старшого. Пістолет їм свій кинув… Словом, як кажуть, за горло взяв. Та і я так зрозумів, що він прибув разом з вами.
— Він сам це сказав?
— Ні, прямо не говорив, але це випливало з його поведінки. Та коли б я знав…
Рахуба несподівано залився беззвучним тремтячим смішком.
— Отож-бо, — промовив він, — коли б ви знали, що він звичайний посередник, та ще й недавно завербований, то влаштували б йому таку перевірочну — не дай боже! А мені кожна хвилина була дорога. Ні, парубок спритний! І для цього не треба бути професіоналом, досить голову на плечах мати… А втім, — додав Рахуба, бачачи, що доводи його не вплинули і щось усе ще бентежить колишнього контррозвідника, — випробувати й зараз не пізно. Я і сам вважаю, що зайва перевірка не зашкодить.
— Так і доведеться зробити, — холодно сказав Шаворський. — Оптимізму вашого, пане полковнику, не поділяю. У нас надто важкий досвід спілкування з Чека: три провали за один лише останній тиждень.
— Будь ласка, — погодився Рахуба, — не заперечую.
Коли через півгодини Шаворський вийшов з комірки, Олексій, Микоша й Золотаренко мирно розмовляли, сидячи за кухонним столом. Микоша скаржився на біль у печінці, що з'явився «через те, що він трохи перепив», і з цікавістю вислухував поради Золотаренка та Олексія. Він уже встиг повернути Олексієві браунінг і пройнятись повагою до його обізнаності в галузі медицини.
— Ходімо, — сказав йому Шаворський, — скоро світатиме. — І по-дружньому всміхнувся Олексієві. — До завтра.
За дверима Микоша промовив неголосно, але, певно, розраховуючи на те, щоб Олексій почув:
— А парубок нічого, простий…
Шаворський йому не відповів.
ПЕРЕВІРКА
Весь наступний день Рахуба був чимось стурбований. Здавалося, він чогось чекав. Золотаренку й Олексієві було наказано нікуди з дому не виходити.
Рахубі помітно полегшало, він уже міг сам ходити по кухні. Дружині Золотаренка він дав гроші і послав на ринок, наказавши купити «чогось їстівного». Вона принесла низку скумбрії, три плитки макухи і тонкий шматочок сала.
— Довели Росію комісари, — гмукнувши, сказав Рахуба, — скоро власні лікті кусатимуть!..
Обідали разом на кухні. Рахуба причіпливо розпитував Олексія про його перебування в банді братів Смагіних.
Олексій відповів без запинки: історію банди він знав добре. Навіть дуже…
Півтора року тому він сам розробляв план її знищення і сам же провів на цю операцію тоненьку дівчину з суворими очима — єдину дівчину, яку любив. Марусю Корольову, дев'ятнадцятирічну чекістку, зарубали бандити в селі Біла Криниця на Херсонщині. Там і поховали Марусю на степовому пагорку, і смерть її болючою гіркотою втрати виділяла в пам'яті Олексія цю операцію серед десятків інших, в яких йому довелося брати участь…
Після обіду Рахуба забрався в комірку і не вилазив до вечора. Коли стемніло, покликав Олексія.
— Щось недобре, — сказав він. — Шаворський іще вдень мав прийти або прислати кого-небудь.
Він помовчав, пожував губами і невпевнено, ніби чекаючи поради, промовив:
— Не знаю, що й думати. Чи не трапилося чого?..
— Може, сходить розвідати? — запропонував Олексій, відчуваючи, що саме цього й чекає від нього Рахуба.
— Куди ти підеш?
— Куди скажете…
Рахуба потер вертикальну складку на лобі, скоса глянув на Олексія і, насупивши брови, погасив гострий допитливий блиск в очах.
— Чорт його душу відає! З одного боку… Хоч сидіти тут і чекати біля моря погоди теж не дуже розумно. Мабуть, і правда, сходи з'ясуй, що там таке.
— Куди?
— На Новобазариу, куди ж іще… Тільки дивись, щоб хвіст не причепився. Чекай, — зупинив він Олексія, що рушив до дверей, — не затримуйся там. Узнаєш — зразу назад. Скільки тобі часу потрібно?
— За годину обернусь.
Рахуба дістав годинника.
— Без чверті десять, — сказав він. — Ждатиму дві години. Потім піду…
— Гаразд.
Над містом висіли хмари. Повітря було душне, стиснене, просякнуте пахощами бузку і квітучих каштанів. Коли Олексій підходив до Новобазарної, почав сіятись дрібний дощик. Прісний запах зволоженої пилюки заглушив усі інші запахи, і вулиці сповнило шелестіння дощу в настороженій тиші.
… Олексій постукав у віконну раму. Ніхто не озвався. Вікна мадам Галкіної були зсередини зачинені віконницями. Олексій почекав і стукнув ще раз, гучніше. І знову ні звуку у відповідь.
«Може, вони в каптьорці?» — подумав він.
Намацуючи ногами сходинки, спустився з ґанку, підійшов до воріт. Вони були замкнені. Міцні дубові стулки щільно пригнані до підворіття — ні згори, ні знизу не пролізти. А стукати не можна: ще сусідів розбудиш.
