Співробітник ЧК. «Тиха» Одеса - Лукін Олександр Олександрович (читать книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
«КАПТЬОРКА» МАДАМ ГАЛКІНОЇ
Пересвідчившись, що ніхто за ним більше не стежить, Олексій ще завидна побував на Новобазарній і оглянув будинок номер шість.
Будинок був третій скраю, старий, двоповерховий. До парадних дверей вів чавунний ґаночок, з нього легко було дотягнутися до лівого вікна. Коли Олексій проходив мимо, вікно було відчинене, на підвіконні стояли глиняні горщики з геранню та столітником.
Поряд будинку містився якийсь склад. Глухий паркан тягнувся аж до рогу вулиці.
Не знайшовши поблизу хоч скільки-небудь придатного закапелка, щоб непомітно поспостерігати за будинком, Олексій не став затримуватись тут: навкруги тинялось багато людей. Проте перш ніж піти звідси, він усе-таки обійшов найближчі вулиці, щоб потім легше було розібратись у темряві.
До вечора лишалось ще кілька годин. Іти до Золотаренка не було чого: обережний Рахуба наказав без особливої потреби не муляти очей сусідам.
Решту дня Олексій скоротав на Ланжероні. Кілька разів він ходив сюди купатися з Павкою Синєсвитенком і ще тоді нагледів на березі кілька затишних куточків.
Високий берег спускався до моря широкими уступами, наче велетенські сходи. Тут було безліч улоговин і западин, прихованих густими заростями бур'яну та реп'яхів. В одній з них і вмостився Олексій.
Унизу голубіло море. Сонце сідало за лілові хмарини. На вузькій смужці пляжу біля самої води чорніли поодинокі постаті рибалок, що прийшли на вечірню зорю. Щоб не марнувати часу, Олексій ліг зручніше, прикрив кашкетом обличчя і заснув одразу й міцно.
Прокинувся він од роси: на ніч похолодало. Густа тінь сповзала по обривах. Вона вже накрила пляж, розпростерлась над морем, і лише в тому місці, де сховалося сонце, ще багряніла запалена кромка обрію. Олексій вибрався з свого сховку, обтрусив пилюку з одягу і рушив до притихлого бічного міста.
Близько одинадцятої години він дістався на Новобазарну.
Будинок номер шість був темний і тихий, як усі інші будинки в Одесі. Намагаючись не грюкати чобітьми, Олексій піднявся чавунними сходами і чотири рази стукнув пальцем у віконну раму.
Шибка тихенько забряжчала: хтось відчиняв тугу кватирку.
Жіночий голос запитав:
— Хто там?
— Я від Баташова…
За хвилину він почув скрегіт засува у дверях, і жінка промовила зовсім поряд:
— Заходьте.
Він протиснувся в парадне. Жінка довго налагоджувала засуви та защіпки, потім відшукала руку Олексія і потягнула за собою.
Минули ще одні двері. Запахло житлом. Жінка повозилась у темряві й засвітила свічку. Жовтий кіптявий вогник освітив заставлену скринями прихожу й саму господиню — розтріпану товстуху років сорока в квітчастому домашньому халаті.
— Мадам Галкіна? — запитав Олексій.
— Я.
— Мені веліли…
Вона змахнула рукою:
— Знаю, знаю! Вас уже довгенько ждуть! Почекайте тут хвилиночку.
Вона поставила свічку на скриню, кивнула Олексієві й пішла до кімнати. За тонкою стіною приглушено загули голоси. Олексій напружив слух.
— … Один, — казала жінка. — Років двадцяти п'яти, дужий…
— Відведи його поки що вниз, — озвався хтось басом, — треба вулицю оглянути.
— Куди вниз? — заперечила жінка. — Там же…
— Сказано роби!
— Ой, Микошо! Дограєшся ти!..
— Іди! — погрозливо повторив чоловік.
Господиня вийшла в прихожу.
— Ходімте, — сказала вона, беручи свічку зі скрині.
Олексій мовчки рушив за нею.
Парадний під'їзд мам наскрізний вихід у двір. Недалеко від заднього ґаночка, трохи осторонь від нього, були двері в підвал. Жінка пошкрябала ключем, відсунула важкі двері й пірнула кудись униз, у темряву, звідки на Олексія війнуло застояним запахом вологи, прілі й пацюків. Вогник свічки померехтів у глибині й раптом, заповнюючи дверний отвір, розлився тьмяним мигаючим світлом: жінка засвітила лампу.
— Виходьте, — покликала вона.
Олексій спустився хисткими сходами. Жінка підкрутила гніт у лампі, сказала почекати й пішла, по-качиному перевалюючись на коротких ніжках. Олексій оглядівся.
Велике низьке приміщення з цегляними неоштукатуреними стінами і єдиним забитим дошками вікном у глибокій ніші було тісно заставлене якимись ящиками, мішками та іржавими бідонами… Біля стіни навалом лежали старі кожухи, поношені, але ще цілком придатні чоботи, сорочки, штани армійського зразка. В кутку Олексій помітив дерев'яне ліжко з солом'яним сінником, а на столі, біля лампи, дві немиті бляшані миски з запліснілими рештками їжі. Кілька кривоногих віденських стільців стояло круг столу.
«Еге, та тут каптьорка!» — подумав Олексій з полегшенням: стало зрозуміло, чому жінка не хотіла вести його сюди.
Він переклав браунінг із штанів до кишені піджака, сів так, щоб обличчя було в тіні, і почав чекати.
Згори не долинало жодного звуку. Глуха підвальна тиша закладала вуха, і лише в кутку під підлогою час від часу вовтузились пацюки.
Хвилин через десять двері заскрипіли. Увійшли двоє.
Чоловік, якого господиня звала Микошею (Олексій упізнав його по хриплому пропитому басу), був сутулий довгорукий мужчина в обшарпаній вельветовій куртці. Глибоко насунутий кашкет-мічманка відстовбурчував його маленькі, як у мавпи, вуха. Під товстим надбрів'ям метушились бистрі, часто кліпаючі очиці, а підборіддя стирчало вперед, і нижня губа наповзала на верхню.
Його приятель був не менш примітний. Та частина Молдаванки, що створила Мишку Япончика, цілком могла б пишатися і цим своїм витвором. Здоровань величезного зросту, він був одягнутий у куций піджачок кольору беж і синій кашкет з вугластою тулією та плетеним шнурком по околичці. Дуже короткі, по щиколотку, штани в дрібну чорно-білу клітинку, що були відомі ще в шістнадцятому році в Одесі під назвою «в Парижі дощ іде», обтягували його ноги.
Заклавши руки в кишені, здоровань став біля дверей. Микоша бочком рушив до Олексія і зупинився на чималій відстані, подбавши про те, щоб не застувати свого напарника: коли що, той міг стріляти, не боячись зачепити його.
— Доброго здоров'я, — пробасив він. — Кажуть, ви цілий день шукаєте нас по всій Одесі. Це точно?
— Не знаю, вас чи не вас: шукаю покупців на два плюшевих килимки, — сказав Олексій.
— Тоді, факт, нас! Ми килимки приймаємо за будь-яку ціну. А що ви хотіли за ті килимки?
— Треба побачити когось із господарів, маю до них доручення.
Микоша присунувся ближче:
— А не можна дізнатися від кого?
— Від Феоктистова…
З цього прізвища починався другий пароль, і, як попереджав Олексія Рахуба, на людей знаючих воно повинно було справити враження.
— Від самого Феоктистова? — Микоша підійшов ще на крок. — А чого ж він хоче?
Певно, чекав, що Олексій назве пароль до кінця. Але Олексій не квапився цього робити. З Микоші вистачить сказаного, треба лишити що-небудь і для тих, хто «більш поважний»…
— Що хоче Феоктистов, я скажу кому належить. І попереджаю: часу в мене обмаль.
— Ні-і, так не можна, — промовив Микоша, хитаючи головою. — У нас, знаєте, порядок…
— Слухайте, ви! — Олексій стукнув по столу кісточками пальців. — Мені теревені правити ніколи, і так день згаяв! Ще раз повторюю: маю спішне і цілком таємне доручення до керівництва!
— А я що-небудь кажу проти? — здивувався Микоша. — Просто в нашому монастирі такий статут: якщо з-за кордону, то повинні знати одне півняче слівце… Чи ні?
— Знаю, можеш бути спокійний!
— Тоді, будьте ласкаві, скажіть.
— Кому треба скажу.
— А мені, виходить, не треба, так ви собі думаєте?.. — У хриплому баску Микоші відчувалися вкрадливі нотки.
Олексій почував, що з кожною секундою в Микоші наростає недовір'я до нього. Треба було негайно нагадати цьому бандитові, з ким він має справу: як-не-як, Олексій був тепер «представником світової закордонної контрреволюції», а Микоша та його напарник — усього лише пішаками у великій грі.
