Співробітник ЧК. «Тиха» Одеса - Лукін Олександр Олександрович (читать книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
Те, що він зробив потім, пояснити нелегко. Потрібні були рішучі дії, а кращого він не придумав…
Змірявши Микошу поглядом, він сказав:
— Чого ти впираєшся? Чи боїшся мене? Боягузливий, бачу, у вас тут народець! Гаразд, я тебе заспокою! — Він засунув руку до кишені і, перш ніж Микоша встиг відповісти, вихопив браунінг.
Микоша відсахнувся.
— Ну, ну!.. — зовсім охрипши від несподіванки, промовив він.
Здоровань біля дверей ступив уперед, і кишені його піджака гостро випнулися.
Олексій поклав браунінг на стіл.
— На, візьми, — сказав він зневажливо, — сміливіший будеш.
— Весела картинка… — прохрипів Микоша.
Неквапливо підійшовши до столу, він узяв браунінг, розглядаючи, повертів у руці.
— Нічого іграшечка. Тільки навіщо ж так… одразу? Навіть якось необережно! І більше у вас нічого нема?
— Можеш обшукати.
— Ну, ну, хіба я не бачу!.. — поспішно і навіть ніби злякано промовив Микоша.
Він явно розгубився.
Не даючи йому опам'ятатись, Олексій наказав:
— Тоді веди! І нічого зволікати, а то щоб опісля шкодувати не довелось! Тепер наче боятися нічого?
Микоша пробурмотів:
— Одну хвилиночку…
Він поклав браунінг за пазуху і бочком відступив до дверей, де все так само, відстовбурчивши пістолетами кишені піджака, стояв другий бандит.
Вони про щось пошепотілись. Олексій почув, як здоровань пробурчав: «Нікуди не дінеться!..»
Микоша повернувся до столу.
— Мабуть, приведу кого-небудь, — сказав він, — хоч, звичайно, ніякого тут порядку нема. Доведеться почекати.
— Довго це?
— Ні-і, півгодинки щонайбільше. А Битюг нехай посидить, вам веселіше буде.
Олексій досадливо знизав плечима.
— Хай сидить. Давай тільки швидше!
— Я миттю, не встигнете занудьгувати…
І Микоша пішов.
Битюг (Олексій належно оцінив влучність цього прізвиська) вмостився на ящику під стіною і деякий час пильно стежив за ним. Потім це йому набридло. Він позіхнув, дістав складаний ножик і зайнявся манікюром. Він зосереджено виколупував грязюку з-під нігтів, обрізав задирки, обсмоктував пальці і, одводячи руку, здаля милувався своєю роботою. Сидячи біля столу, зіпершись на лікоть і прикривши обличчя долонею, Олексій з цікавістю розглядав його налиту здоров'ям пику, на якій цвіло лапате ластовиння і білий рубчатий шрам тягнувся від скроні до шиї.
Так вони й просиділи, не перекинувшись жодним словом, аж поки повернувся Микоша.
Хвилин через сорок Микоша просунув голову до підвалу і, переконавшись, що все спокійно, розчинив двері:
— Заходьте.
Увійшов сухорлявий, середнього зросту чоловік у прим'ятій картатій кепці й цивільному костюмі. Микоша, замкнувши двері на засув, спустився сходами і вказав йому на Олексія:
— Ось оцей самий. Дуже цікавляться поговорити.
Олексій підвівся. Мружачись од світла, прибулий у цивільному пильно розглядав його:
— Добрий вечір. Слухаю. У вас доручення до мене? І по голосу його з владними інтонаціями, і з того, як запобігливо метушився Микоша, Олексій зрозумів, що цього разу прийшов «справжній».
— Саме так, — сказав він. — Є доручення: Феоктистов шукає родичів.
— Родичі всі зібралися! — Чоловік у цивільному посміхнувся, підійшов і обома руками потряс йому руку. — Здрастуйте! Ждемо вас не діждемось! Чи давно прибули? Нас попередили ще тиждень тому, що ви приїдете, але коли і як ніхто не знав. Тим приємніше бачити вас живим-здоровим! Чого ж ми стоїмо?
Він жестом запросив Олексія сідати, сіп сам і зняв кепку.
— Давайте знайомитись. З ким маю честь?
— Михайленко, — сказав Олексій.
— Дуже радий, Шаворський…
Він міг би й не говорити цього тепер, коли зняв кепку. Олексій, можна сказати, напам'ять знав і цей високий, стиснений на скронях лоб, і пригладжене волосся, розчесане на косий проділ, і запалі очі, близько зсунуті до хрящуватого носа. Тільки на фотографії, одержаній колись від Інокентьєва, все це прикрашала випещена округла борідка «а ля Микола II», яку відпускали монархічно настроєні офіцери. Тепер борідки не було, тому Олексій і не пізнав його одразу.
«Шаворський Вікентій Михайлович, підполковник царськ. сл., 1883 р. народж., заст. нач-ка денікінської к/розв., в 20 р. один з керівників врангел. підпілля (справа Макаревича-Спасаревського)» — так було написано на зворотному боці фотографії розгонистим почерком Олов'яникова, а нижче стояла двічі підкреслена помітка червоним олівцем: «Розшук».
Привітно усміхаючись, зчепивши над столом худі нервові пальці, перед Олексієм сидів материй звірюка!..
Старанно добираючи кожне слово, Олексій доповів йому про приїзд Рахуби та про те, що того поранено під час сутички з блатними.
Два місяці тому Рахуба уже приїздив до Одеси, Шаворський добре знав його.
— Квартира, де зараз полковник, надійна? — запитав він, заклопотано покусуючи верхню губу. — Може, підшукати іншу?
— Не варто турбуватися, — запевнив Олексій. — Господар — мій родич, був раніше в групі Миронова. Крім того, цими днями прийде шаланда з Румунії, полковник поїде. До того часу краще його не тривожити.
— Куди прийде шаланда?
Цього Олексій не знав. Він бовкнув навмання:
— В Лузанівку… чи на Фонтани. Точне місце знає тільки Рахуба.
Шаворський встав:
— Ходімте, не будемо гаяти часу. До він переховується?
— На Карантинній.
— Ви знайдете дорогу в темряві?
— Сюди ж знайшов…
Шаворський наказав Микоші:
— Вийди подивись…
Микоша затупав по сходах.
ЩЕ ОДНА РОЗМОВА
— … Пароплави стоять під парами, війська лише чекають команди, — говорив Рахуба. — Хоч завтра вони готові сісти на кораблі й виступити. Але вони цього, на жаль, не зроблять, Вікентію Михайловичу! Становище зараз зовсім не те, що рік чи два тому. Більшовикам вдалося добитись деякої стабілізації в своєму міжнародному становищі. Тепер для наступу країнам Антанти потрібен серйозний привід…
— В англійських чи, скажімо, французьких підприємців немає приводу для виступу? — з роздратуванням і гіркотою промовив Шаворський. — А націоналізація їхніх підприємств?..
— Кажу вам, цього тепер не досить! Майте на увазі, більшовицька зараза причеплива. І англійці, і німці, і особливо французи пам'ятають сумний досвід вісімнадцятого й дев'ятнадцятого років. Тоді вони разом з експедиційними військами вивезли в свої країни чималу порцію цієї зарази. І, можете бути певні, вона зробила своє діло!
Вони розмовляли в комірці віч-на-віч, щільно зачинивши двері в кухню, де в товаристві Микоші та Золотаренка (Битюга лишили в під'їзді «на сторожі») сидів Олексій, знемагаючи від того, що ця розмова лишиться йому невідома. Спочатку до нього ще долинали окремі слова, а далі він і зовсім нічого не чув: Рахуба і Шаворський перейшли на шепіт.
— Тепер і Англія, і Польща, і Франція, і Німеччина — всі з гнилизною, — вів далі Рахуба. — Повторюю: вони готові виступити хоч завтра, але потрібен привід. Поважний, обгрунтований привід! А привід може бути тільки один: вибух усередині країни! Щоб здійснити його, треба в найкоротший термін об'єднати всі антибільшовицькі сили, незалежно від їх політичного забарвлення. Настає час конкретних дій, дорогий Вікентію Михайловичу! Треба протягом найближчих півтора — двох місяців завершити організаційну підготовку, щоб виступити ще задовго до зимових холодів. Інакше все відсунеться ще нарік, до майбутньої весни, а зайвий рік для більшовиків — це зайва палиця нам у колеса. Ми повинні знати: встигнете ви виоратися з підготовкою повстання до серпня чи ні?
Шаворський покусав верхню губу.
— Щодо Одеси, — сказав він задумливо, — то ми, гадаю, могли б почати вже на тому тижні, якщо нас у достатній кількості забезпечать зброєю. Майже все готове. В катакомбах села Нерубайського зібрано близько тисячі чоловік, налагоджено зв'язок з повстанськими загонами в районах Балти та Бірзули. У самому місті досить густа мережа наших людей. Коротше кажучи, ще трохи — і ми зможемо захопити місто. Але цього, якщо я вас правильно зрозумів, недостатньо для союзників?
