Ставка більша за життя. Частина 1 - Збих Анджей (книга жизни TXT) 📗
Вдома він застав Курта, що прав фіранки, які, відколи Клосс тут мешкав, ніколи не пралися. Ні він, ні Курт не бачили в цьому нічого ненормального.
— Пані наказала, — відповів Курт на його запитливий погляд, ніби для них обох не могло бути сумніву, про кого йдеться. Віддав Клоссові також записку, залишену Едитою. Вона писала, що чергуватиме до півночі і сподівається, що Клосс її відвідає. Він хотів був піти до неї одразу, після того, як з’їв обід, принесений Куртом з казино, але його викликали до штабу. Там він сліпав майже до десятої вечора над картами, на які треба було нанести дані про концентрацію радянських військ за Віслою, доставлені нещодавно розвідувальною авіацією. Переходячи через колію, Клосс, задивившись, ледве не попав під маневровий паровоз; пригадав собі, що перебуває поблизу місця операції, яка невдовзі почнеться. Клосс глянув у гой бік, ніби побоюючись, чи не побачить чогось такого, що могло б перешкодити операції, але схоже було на те, що німці нічого не підозрюють. Щоправда, вартовий притупував ногами коло в’їзду в віадук, там, де відгалужуються дві колії, що ведуть на фронт.
Гуркіт паровоза, що саме проїжджав, заглушив кроки Клосса, коли він заходив до кімнати телефоністок. Він став за спиною в Едити й легенько торкнувся рукою її обличчя.
— Гансе! — зраділа вона. — Який ти холодний. Я рада, що ти прийшов. Я так хвилювалася…
— Тепер можеш бути спокійна, Едито, — поважно мовив Клосс.
Майже безперервно дзвонили телефони. Едита вставляла й виймала штепселі. Простягла йому блокнот і олівець.
— Щоб ти не скучав, будеш моїм секретарем.
Клосс розгорнув блокнот і побачив там фотокартку. Хотів перекласти її в інше місце, але Едита не дозволила.
— Ти не впізнаєш? Це ж той знімок, який ти прислав мені з Крулевця.
Клосс якусь мить розглядав чужого хлопця. Він тоді, певна річ, виглядав інакше.
— Який я тоді був юний, — відповів Ганс, — ще зовсім молокосос.
Електричний годинник, що монотонно цокав, показував двадцять чотири хвилини на одинадцяту. Ще лишилося півгодини. Замислившись, Клосс не почув, як відчинилися двері. Здригнувся тільки тоді, холи почув голос Бруннера.
— Я не сподівався тебе застати тут, Гансе.
Клосс поволі обернувся до нього.
— Ти не послухав моєї ради, не зробив висновків з казочки про яйце, яке виявилося гранатою?
— Годі жартувати, — урвав його Бруннер. — Панна Лауш, ви заарештовані.
Тільки тепер Клосс помітив, що Бруннер прийшов не сам. Двоє есесівців у касках, насунутих на очі, стояли на порозі.
Едита якусь мить не могла вимовити й слова.
— Ви збожеволіли, — врешті сказала вона.
— Заспокойся, Едито, — втрутився Клосс. — Будь ласка, роби своє діло. А ти, Германе, відішли своїх людей униз. Якщо схочеш, покличеш їх через п’ять хвилин. Коли ти цього не зробиш, я говоритиму в їхній присутності. Але не радив би тобі. Це небезпечно.
— Рівно п’ять хвилин, — погодився Бруннер. Він махнув рукою есесівцям. Ті мовчки пішли. — Панну Лауш я заарештую за співробітництво з більшовицькою контррозвідкою.
— Це брехня! — схопилася Едита, але Клосс заспокійливим жестом наказав їй повернутися на місце.
— Я розумію, Бруннер, зараз ти заарештуєш панну Лауш, а коли переходитимете через колію, вона почне тікати й загине. Васяк, щоправда, теж загине або вже загинув, та лишиться документ, що звинувачує Едиту. Досі твої міркування були правильні. Але ти помиляєшся, коли гадаєш, що після смерті Едити Лауш не буде вже нікого, хто б знав прізвище вбивці, бандита, який чотири роки тому з грабіжницькою метою застрелив жінку й дворічну дитину. Ми обидва знаємо, Бруннер, що той убивця ось уже чотири роки після того палить тільки п’ятимаркові сигари.
— Це він! — істерично вигукнула Едита. — Тепер я знаю напевно.
— Я просив тебе, Едито, не хвилюватись, — заспокоював її Клосс, як дитину. Коли він знову обернувся до Бруннера, той стояв уже з пістолетом, спрямованим на них. Але Клосс, зовсім не спантеличений цим, зручно всівся, ніби не помітив дула пістолета, який Бруннер тримав на рівні його голови.
— Сховай пістолет і сядь, — підкреслено спокійно мовив він. — Ти не думай, Бруннер, що я ідіот і не приготувався до цієї розмови. Крім Едити Лауш, був ще один свідок, про якого ти не знаєш, сторож того будинку…
Це була липа.
Але Клосс знав, що Бруннер не зможе зараз цього перевірити. Йшлося про те, щоб він якнайшвидше сховав пістолет.
— Його показання, — поволі провадив він Далі, — а також показання панни Лауш лежать у конверті, який в разі моєї раптової смерті потрапить до рук одного високого службовця в Берліні, котрого це дуже цікавить, бо саме він був комендантом того міста. Це тим більше зацікавить його, що він втратив тоді не тільки золото й коштовності, які нажив таким же чином як і ти, а ще й дружину й дочку. Тепер ти розумієш, Бруннер, що повинен якнайшвидше сховати цей шматок заліза, який тримаєш у руці, і все зробити, щоб я дожив до сивини, бо моя смерть коштуватиме тобі життя.
Бруннер ще й до того сховав пістолет. Він стояв зараз перед Клоссом з благанням у водянистих очах, якийсь кволий, у мундирі, що враз обвис на ньому, ніби в одну мить він постарів на кільканадцять років.
У нього тремтіли руки.
Він навіть не намагався приховати цього.
— Гансе, — пробелькотів Бруннер, — ми були друзями, ти не зробиш цього…
— Не зроблю, — відповів Клосс, — якщо ти негайно вийдеш, забереш своїх есесівців, знищиш брехливі показання гаданого партизана Васяка і забудеш, що вони будь-коли існували.
— А гарантії? Які я матиму гарантії?.. — запитав Бруннер.
— Ніяких, — холодно закінчив Клосс, — і йди геть. Але перед цим попроси пробачення у панни Лауш за помилку, якої ти мало не допустився.
— Пробачте мені, панно Лауш, — сказав Бруннер незграбно відкозиряв і вийшов, спіткнувшись об поріг, перш ніж Едита встигла щось відповісти.
— Я розумію, Гансе, — мовила вона, — що мені загрожувало. Ти знову врятував мені життя, як тоді, коли я тонула. Але це йому так не минеться, мене не обходить ваша домовленість.
Задзвонив телефон. Едита дала йому блокнот і олівець.
— Телефонограма, пиши: “Передати начальникові вокзалу наказ: затримати на станції транспорт “Е-19”, що прибуде через дві хвилини. Першим пропустити спеціальний поїзд номер 1911, який везе робітників на спорудження прифронтових укріплень”, — поволі диктувала Едита. Коли вона скінчила, потяглася за блокнотом, в якому він писав. Клосс затримав її руку.
В одну мить він уявив собі, що станеться за кілька хвилин.
Багато тисяч людей, набитих в товарняки, внаслідок вибуху зваляться разом з вагонами в тридцятиметрову прірву каменеломні. Стовп вогню, стогін поранених, понівечені тіла.
— Ти не передаси це повідомлення, Едито, — прошепотів Клосс.
Вона не зрозуміла. Якусь мить думала, що Клосс не дуже вдало жартує, хотіла йому сказати, що жартувати не час, що невиконання наказу загрожує їй службовими неприємностями, що поїзд ось-ось прибуде, а начальникові вокзалу потрібен час перевести стрілки, але, глянувши на Клосса, зрозуміла: він не жартує. Вона вхопила штепсель, який мав з’єднати з кабінетом начальника вокзалу, хотіла встромити в гніздо, але Клосс грубо вихопив його в неї з рук. Вона побачила, що він тримає в руках пістолет, що він, її Ганс, цілиться в неї, а з виразу його обличчя відчула, коли Ганс вирішив, щоб Едита не передала цього наказу… Лише гуркіт поїзда, що швидко мчався, транспорту “Е-19”, який мала затримати і який зараз ішов у напрямі віадука, вивів її з заціпеніння.
— Гансе, — почала Едита, — я не розумію…
Клосс дивився на тремтячу секундну стрілку — ще тридцять секунд, ще двадцять…
— Розтули рот, — попросив він, і, коли вона це зробила, страшний вибух струсонув повітря. Крізь вибиті шибки раптом влетів вітер, підхопив розкладені папери й сипнув снігом.
“Він знав про це”, — майнула в неї в голові страшна думка. І в одну мить Едита усвідомила те, чого навіть не передчувала і що тепер, коли їй все стало відомо, вкладається в логічне ціле. І те, що він сховався за дверима, коли вона зайшла до його кімнати, і якась нехіть у нього до спогадів, котру вона відчула одразу, і ця домовленість з Бруннером, і навіть те, що кілька хвилин тому він не впізнав себе на фото.
