Гіркий дим. Міст - Самбук Ростислав Феодосьевич (книга бесплатный формат .TXT) 📗
— Знаю, що інше. А все одно шкода. — Стривай… — Цимбалюк не зовсім ввічливо відсторонив лейтенанта. — А куди веде ця стежка?
— Чи не все одно?
Та сержант уже подався в темряву. Знизавши плечима, Дорош рушив за ним.
Стежка під високим дощаним парканом привела їх до старого саду з крислатими яблунями і густими кущами смородини й малини попід ними. Оддалік, біля вулиці, темнів одноповерховий будинок, від нього долинали чиїсь голоси. Розвідники пірнули в смородинові хащі і, пригинаючись, пролізли до паркана, що відокремлював сад від генеральської резиденції.
— Підсади, — попросив Цимбалюк.
Лейтенант слухняно підставив плечі, сержант скочив на них і зазирнув за паркан. Роздивлявся довго, в лейтенанта вже затерпли плечі, і він смикнув Цимбалюка за ногу, нагадуючи, що пора злазити, але той стояв ще з півхвилини й лише по тому легко зіскочив на землю. Діловито доповів:
— На другому поверсі скляні двері виходять на балкон. Двері розчинені, і в кімнаті світиться. Генерал стояв на балконі. Повернувся до кімнати, а штору забув опустити. Його й зараз видно, сидить за столом. Під будинком ходить охоронець. Його можна прибрати й тоді…
— Може, вони спеціально для нас і драбину приготували? — ущипливо перебив його Дорош.
— Я ж не доказав… Біля будинку дерево росте. Велике, гілля нависає над балконом.
Тепер зацікавився Дорош.
— Ану, дай і я гляну…
Роздивившись, потягнув Цимбалюка в кущі. Сержант мовчав, чекаючи, що скаже Дорош. Той мовив роздумливо:
— Що ж, ризикнемо… Але спочатку треба зв’язатися з розвідвідділом і повідомити про оборонні споруди й скупчення військ.
— Авжеж, треба, — ствердив Цимбалюк. — Я початую там, на розі, а ти приведи хлопців.
— Звідки ж передавати? — почухав потилицю лейтенант. — Тут небезпечно.
— Пусте, там далі, в малиннику, й сам чорт нікого не побачить. Повартуємо, а Котлубай тим часом передасть.
Справді, в набитому гітлерівцями Ралехові кращого місця вони б не знайшли.
Через чверть години лейтенант повернувся з розвідниками, і скоро в ефір знову полетіли позивні їхньої групи. Дивлячись, як швидко передає Котлубай текст шифровки, Дорош перебирав у пам’яті всі події дня, йому вірилося й не вірилося, що минуло лише дві доби, як вони вирушили в свій небезпечний рейд; ці дві доби були такі напружені, що видалися тижнем. А тепер, якщо їм пощастить і вони захоплять у генерала важливі папери, можна буде вертатися до своїх.
Котлубай зняв навушники й акуратно запакував рацію. Дорош обняв його за плечі.
— Ти, Володю, залишишся в резерві, — мовив лейтенант тоном, який виключав заперечення. Всі зрозуміли: це наказ, а наказ обговоренню не підлягає. — Ти, Іване, разом зі мною підеш знімати вартового. Потім станеш на посту біля тераси, а я — за ганком. З вілли кожної хвилини може хтось вийти, я вже не кажу про зміну караулу. Стріляти лише в крайньому разі. До генерала полізеш ти, Вячеславе…
— Хто? — не повірив Дубинський. — Сугубчик?
— Так, рядовий Волков, — ствердив Дорош. — А ти в разі чого прикриватимеш наш відступ.
Пашка розчаровано гмикнув. Він був певен, що лейтенант доручить йому захопити важливі документи. Спробував заперечити лейтенантові:
— Але ж Сугубчик не має досвіду!
— Сугубчик легкий, — пояснив свій вибір Дорош. — Найлегший з нас. У нього ваги п’ятдесят кіло, а в тебе вісімдесят з гаком. А гілляки, по яких можна дістатись до балкона, тонкі. Ясно? — І, не чекаючи на відповідь, обернувся до Сугубчика. — Слухай мене уважно, Вячеславе. Генерал сидить спиною до дверей. До нього два-три кроки. Головне — точне розрахувати стрибок і удар у спину. Потім збираєш папери й карти…
Сугубчик усе ще не вірив, що йому доручають найскладнішу й найнебезпечнішу частину операції. Коли збагнув, що лейтенант не жартує, холодок пішов по спині — зрадів і водночас трохи злякався: чи вийде в нього? Проте нічим не виказав своїх сумнівів, тільки кивнув головою і облизав сухі губи.
— Автомат віддай Дубинському, — вів далі Дорош. — І зніми чоботи, легше буде. Ну, а це тобі про всяк випадок… — витягнув він з кобури парабелум. — Поклади в кишеню. Скористатись дозволяю лише в крайньому разі.
Троє нечутно подалися в дальній куток саду. Котлу-бай заховався в малиннику, а Дубинський з автоматом заліг під кущами смородини.
Дорош підсадив Цимбалюка. Той лише на якусь мить затримався на паркані, вибираючи місце, куди зіскочити, та й цього виявилось достатньо, щоб його побачив німецький вартовий, який саме вийшов з-за рогу будинку.
— Стій! Хто там? — загорлав солдат. — Стрілятиму!..
Цимбалюк не став чекати, поки його підстрелять, стрибнув назад, і тої ж миті автоматна черга розітнула нічну тишу.
— Швидше! — Дорош схопив Сугубчика за руку й потягнув із саду.
Вони бігли, а позаду лунали постріли. Біля дірки в паркані затрималися, Дорош пропустив уперед Цимбалюка й Сугубчика, тицьнув юнакові чоботи й підштовхнув. Дочекався Котлубая з Дубинським — тепер він прикривав відступ. Встиг ще помітити, як біля будинку, в глибині саду, заметушилися люди, й проліз в отвір.
Позаду лунали безладні постріли, й Дорош зрозумів, що зараз гітлерівці організують пошук, прочешуть усе навколо, і тоді ніщо не допоможе розвідникам. Єдиний вихід — встигнути проскочити через лінію укріплень…
У темне небо злетіла червона ракета, за нею друга. Розвідники збігли по стрімкому схилу, круто повернули праворуч і пірнули в зарості верболозу. Пробігли з кілометр. Десь поблизу вже починались окопи, й Цимбалюк, залишивши товаришів у виямку за ріденькими кущами, пішов у розвідку. Сугубчик скористався з короткого перепочинку й взувся. Він тремтів — може, з переляку, а може, просто від збудження: адже не жарт — перша серйозна сутичка з ворогом.
Цимбалюк виринув з темряви раптово. Здається, Дорош бачив усі підходи до їхньої схованки, однак сержанта все ж не помітив.
Розвідники поповзли за ним. Цимбалюк розвідав ділянку, де траншеї перетинали невеличкий ярок, — угорі ходив вартовий, та розвідники все-таки проскочили непоміченими, коли німець відійшов трохи вбік.
Усі п’ятеро благополучно скотилися в траншею, й Цимбалюк уже подав знак рушати, як за кілька метрів од них відчинилися двері бліндажа, й звідти вийшов чоловік у накинутому на плечах плащі. Він виплюнув недокурок, постояв трохи, позіхнув, та не повернувся до бліндажа, а рушив у напрямку до розвідників і наштовхнувся на Котлубая.
— Хто це?.. — тільки й встиг запитати солдат.
Старшина спритно затулив йому рота рукою і вдарив ножем. Гітлерівець захрипів і осів у траншею. Дубинський вистрибнув на бруствер, але Дорош зупинив його.
— Труп… — прошепотів він сердито. — Сугубчик, допоможи йому витягти тіло!..
Дубинський стиха вилаявся, однак підхопив убитого під пахви. Лейтенант таки мав рацію: якщо хтось зараз вийде з бліндажа і знайде тіло, зчиниться тривога, а їм ще треба пролізти під колючим дротом.
Розвідники вже різали дріт, коли над траншеями злетіла освітлювальна ракета. Завмерли…
Неподалік, трохи правіше від них, застрочив кулемет, і ще дві ракети повисли над лінією укріплень.
«Тривога, — зрозумів Дорош, — гітлерівці оголосили тривогу».
— Швидше! — поквапив товаришів.
Зробивши прохід у колючому дроті, розвідники проповзли через поле й нарешті опинилися на луках. Пішли в напрямку шосе, по якому прибули з міста: Дорош вирішив повертатися тим самим шляхом, обходячи населені пункти.
Тепер усе вирішував час. Можливо, за ними вже женуться, щоправда, в такий дощ собака навряд чи візьме слід, але за те, що на дорогах поставлені заслони, Дорош міг поручитись. Напевно, вже створено й мобільні пошукові групи…
Рахував, десяток кілометрів вони проїхали по шосе… п’ять пройшли стежкою від лісосмуги… Й ще три-чотири до галявини з копицею… Там можна буде перепочити… Майже двадцять кілометрів — три години швидкої ходи. А якщо врахувати непередбачені затримки, то чотири — чотири з половиною… Зараз близько дванадцятої, отже, до світанку вони мають дістатись галявини.
