Гіркий дим. Міст - Самбук Ростислав Феодосьевич (книга бесплатный формат .TXT) 📗
— Облвиконком не затвердить, — спокійно заперечив Юрко. — Наш голова вам таку Наталю пропише, що й думати перехочете.
Тишу, яку порушувало тільки потріскування дров у вогнищі, розірвав гуркіт мотора. Неподалік зупинився потужний самоскид. З кабіни вискочив високий чубатий хлопець.
— Голодний, як чорт! — гукнув ще здалеку. — Давай, Юрку, велику миску…
Він підійшов до вогнища, з цікавістю зиркнув на Дороша, подав йому руку й назвався:
— Микола.
— Затуливітер, — уточнив Андрій Сергійович, — наш шофер і передовик. Вони разом з Юрком в армії служили, торік демобілізувалися і, ось бачите, досі не розлучаються.
— Скоро розлучимось, — заперечив Юрко.
— Це чому ж? — щиро здивувався виконроб.
— Закінчимо міст, і я на Атомоград. А в Миколи інші плани.
— А я думав, ви разом…
— Е-е… — махнув рукою Микола, — мені й тут добре.
— Казав, що в інститут вступатимеш…
— Роздумав.
— Чого?
— Не всім же бути розумними.
— Це він у мій город, — посміхнувся, аніскілечки не образившись, Юрко. — Різні в нас зараз виходять лінії.
Микола відірвався від миски.
— Ти на мою лінію не кивай, — сказав він твердо. — Ще невідомо, в кого краща. Ну гаразд, вступив ти в інститут… Вечорами все книжки й книжки, голова од них пухне. А я за цей час фундамент під будинок вивів. Поки ти інститут закінчиш, у мене знаєш який дім буде? Два поверхи, ясно?
— Ну й що?
— А те, що за ці роки я свою жизнь влаштую.
— Жінку в хаті посадиш?
— Посаджу. За мене будь-яка піде.
— Не бреши, — вставила Наталя. — Не будь-яка.
— Я ще подумаю, яку взяти. У мене вдома все буде.
— Буде, — погодився Юрко, — працювати ти вмієш.
— Отож, — зрадів Микола, — я — робітник, і руки в мене до роботи сверблять. Ось ти інститут закінчиш, скільки одержуватимеш? Та я вдвічі більше за тебе виб’ю!
— Вигідні рейси ти любиш, — зауважила Наталя.
— Ну й вози собі… — засміявся Юрко. — Тобі цікаво — вози. Я що, заперечую? Шофери скрізь потрібні, й бути тобі передовиком отут вічно. А ми з Наталею Атомоград будуватимемо. Краще б з нами поїхав.
— На голе місце?
— Звичайно, тут у тебе вже фундамент, а там — барак… Трохи поживемо в бараках, а збудуємо чотирнадцятиповерхові!
— Дай ще юшки, — простягнув миску Микола. — Я тебе знаю. Ти на своєму чотирнадцятому не житимеш. Знов кудись завієшся.
— Цікаво! — ствердив Юрко. — Цікаво всюди побувати.
— А я сад біля хати посаджу. Знаєш, який сад у мене буде!
— Яблуками пригостиш?
— І грушами, й вишнями, — цілком серйозно відповів Микола, але не витримав і зареготав: — Ти ще до мене приїдеш.
— Звичайно, приїду, — погодився Юрко. — А поки що махну в Атомоград. Андрія Сергійовича туди переводять… Візьмете з собою?
— Я тебе, Юрку, всюди візьму.
— А мене? — запитала Наталя.
— Закінчиш інститут, приїдеш до мене начальником.
— Куди мені, — повела плечима дівчина, — ви так багато знаєте!
— Ти знатимеш більше, — зітхнув виконроб. — Ми, коли вчилися, про кібернетику й лічильні машини навіть не мріяли…
— Не прибіднюйтесь. А хто вчора бандероль одержав? Технічні новинки?
— Мушу… Не відставати ж від вас!
— От бачите, — усміхнулася дівчина. Вона лягла на брезенті горілиць, підклавши під голову руки, стежила за світлою цяточкою, що рухалася далеко в небі, й усі також мимовільно перевели погляди туди, де виблискував на сонці реактивний літак. На землі вже сутеніло, і язики полум’я ставали все яскравіші.
— Юшка охолоне, — нагадав Юрко, але Наталя не почула його.
— За годину буде в Москві… — провела вона цяточку очима. — Недавно бачила в кіно дороги Лос-Анджелеса. Згори — мов переплутаний клубок. Спотворена земля, по якій мчать автомобілі. Суцільні потоки автомашин… Випереджають одна одну, чадять бензином — розступіться, людство поспішає!..
— А ти б хотіла на волах?
— Чому б і ні? Лежиш на мішках із зерном, сонце припікає, пахне хлібом, а під тобою риплять колеса… Гарно…
— Мабуть, на всій Україні не знайдеш зараз пару волів, — посміхнувся Андрій Сергійович. — І коней скоро не побачимо.
— Але ж ніхто не знає: може, надзвукові темпи взагалі ненормальні для людини. — Наталя сіла, обнявши руками ноги і спершись підборіддям на коліна. — А якщо навіть люди й адаптуються, то, я впевнена, вони все одно тужитимуть за колишнім спокоєм і мріятимуть відпочити від шалених швидкостей. Вже тепер за годину можна подолати тисячу кілометрів. Але ж цю годину можна й пролежати, дивлячись на хмари, і не шкодувати за марно витраченим часом. — І запитала раптом Андрія Сергійовича: — А ви часто згадуєте про війну?
Виконроб не замислився ні на мить.
— Так, — відповів він твердо. — Друзів згадую! — Помовчав з хвилину й вів далі вже не так упевнено: — Іноді тільки шкодую, що не можемо зібратися… А які хлопці були!
У Дороша перед очима постали всі четверо — від Котлубая до Сугубчика, він бачив кожного, як самого себе. Дорош підвівся.
— Куди ж ви? — затримав його виконроб.
— Їхати треба, — розвів руками Дорош. — Он хлопці вже ставлять трубу.
— Поспішаєте?
— Та ні, але ж треба десь переночувати.
— Переспите в мене у вагончику. Є вільне ліжко.
— З радістю, — одразу погодився Дорош. Йому не хотілося розлучатися з такими милими й щирими людьми.
…Андрій Сергійович розбудив Дороша, коли сонце вже стояло над обрієм. Пішли купатися: вода парувала, і посеред річки скидалася велика риба.
Андрій Сергійович роздягнувся і пірнув у холодну воду. Дорош сидів на березі й думав про написане, про Юрка й Наталю, а перед очима стояв Котлубай, що вистукував ключем, а коли Дорош бачив Котлубая чи когось іншого з їхньої групи ось таким, живим, написане видавалося ще недосконалим, бо, мабуть, усе, викладене на папері, меркне в порівнянні зі справжнім життям. І як би гарно не змалював він оцю рожеву квіточку, що росла в траві на березі, краще все-таки почути її аромат, доторкнутися до її стеблини…
Андрій Сергійович покликав його з середини річки, і Дорош почав роздягатися. Слід було поспішати — адже попереду ще далека дорога…
Дорош залишив членів групи перед старовинним будинком з колонами, де розташувався пересувний госпіталь. Під деревами стояли похідні кухні; тут, у солдатському юрмовиську, можна було почуватися безпечно, ніхто ні на кого не звертав уваги, кожен був зайнятий своїм, ділом. Взявши з собою тільки Цимбалюка, лейтенант пройшовся центральною вулицею міста.
Вже сутеніло, комендантська година ще не настала, та на вулицях вони не помітили місцевих жителів, отже, гітлерівці виселили їх із містечка. Це ще раз підтверджувало висновок лейтенанта про те, що висоти під Ралеховом перетворені на лінії нової німецької оборони.
Дорош і Цимбалюк ішли повільно, прислухаючись до розмов солдатів і офіцерів. Коли вже проминули штаб (перед цим про всяк випадок перейшли на другий бік вулиці, далі від патруля), Цимбалюк непомітно підштовхнув Дороша. Той озирнувся й побачив: у «опель-адмірал» сідав генерал. Машина рвонула з місця і, набравши швидкість, зникла в бічній вулиці.
Дорош кивнув Цимбалюкові, й вони рушили слідом за «опель-адміралом».
Розвідники проминули мало не всю вулицю, але генеральської машини не побачили. Ось уже й крайні будинки, за ними городи і сади — околиця містечка.
І знову Цимбалюк перший побачив «опель-адмірал»: машина стояла на асфальтованій доріжці біля гарного двоповерхового особняка, і шофер мив її із шланга. Біля дверей стовбичив солдат з автоматом, а вздовж чавунної огорожі походжав есесівець у довгому плащі.
Розвідники проминули ще один — крайній — особняк і зупинились.
— Що ж, задовольнили свою цікавість… — Дорош легенько штовхнув ліктем Цимбалюка, — Гайда назад?
— Шкода генерала випускати з рук, — блиснув очима сержант. — З усього видко, висока птиця! Може, спробуємо пробратись?
— Ти що, з глузду з’їхав? Бачиш, яка охорона! Та й завдання у нас інше.
