Гіркий дим. Міст - Самбук Ростислав Феодосьевич (книга бесплатный формат .TXT) 📗
Цей вибух емоцій нараз остудив його. Прибрав зі столу, щоб ніщо не нагадувало про вечерю з мюнхенським гостем, відчинив балконні двері, провітрив кімнату й ліг спати під одним простирадлом: ніч була задушлива, на острові за Русанівською протокою витьохкували солов’ї так, що Максим довго перевертався на тахті, зачарований буйством пташиного співу, — невже в житті може бути щось краще?
Поринаючи в сон, побачив величезний письмовий стіл, він весь час збільшувався, зовсім порожній, полірований. За ним сидів Юрій. Максимові хотілося перевернути стіл на Сенишина, однак забракло сил, тільки посунув трохи, а Юрій посміхався самовпевнено й недбало, навіть глузливо. Це зовсім не сподобалося Максимові, він насварився на двоюрідного брата кулаком і почав казати все, що думає про нього: слів не добирав, але Юрій не ображався — сидів бундючний і нахабний.
Вранці, поголившись і обміркувавши на свіжу голову ситуацію, Максим не став дзвонити по залишеному Юрієм телефону, щоб домовитись про зустріч і віднести пакунок у подертій від удару ногою газеті. Натомість набрав номер Івана Каленика. Свого часу вони разом училися в університеті — Юрій на факультеті журналістики, Іван на юридичному, а тепер Каленик працював у Комітеті державної безпеки. Максим не знав, чим там займається Іван, але цілком резонно вирішив, що Іванові зрештою видніше, і розповів про вчорашню розмову.
Каленик вислухав, не перебиваючи, помовчав, потім попросив Максима трохи побути вдома і ні в якому разі не зв’язуватись із Сенишиним. Він подзвонив хвилин за двадцять і призначив Максимові побачення біля станції метро «Лівобережна». Коли Рутковський дістався туди, то побачив Івана біля входу — Каленик посадив Максима в білу «Волгу» й повіз кудись на Першотравневий масив, де в одному з житлових будинків вони піднялися на третій поверх і зайшли до скромно вмебльованої квартири. Тут на них чекав немолодий уже чоловік з глибоко посадженими живими очима й м’ясистим носом. Він назвався Ігорем Михайловичем, відпустив Каленика, посадив Максима на диван, сам прилаштувався на стільці навпроти й попросив якомога докладніше переповісти розмову з Юрієм Сенишиним.
Слухав, час від часу потираючи рукою роздвоєне підборіддя, слухав мовчки, ніяк не реагуючи на сказане, принаймні зовні. Коли Максим скінчив, ще раз енергійно потер підборіддя й мовив:
— Ну, дядька вашого, Івана Сенишина, ми знали, а щоб синок!.. Зрештою, нічого дивного нема. Але я думаю ось про що: коли вже так агітують вас на ту «Свободу», може, погодитесь?
Видно, він прочитав на Максимовому обличчі таке, що одразу додав:
— Ви не хвилюйтеся, справа ця довга й невідомо ще, як воно обернеться, проте й відрізати всі кінці не годиться. Пропозиція Сенишина, прямо скажу, спокуслива, нам у тому гадючнику своя людина не завадить, і, якщо зможете…
— Ні, — відповів Максим категорично, — не зможу!
Ігор Михайлович блиснув на нього очима.
— Надто швидка тепер молодь, — проказав осудливо, — ви й секунди не подумали. А вам уже за тридцять, час і розважливішим бути.
Максим почервонів.
— Але ж ви щойно самі сказали: гадючник. І хочете, щоб я…
— Ми поки що нічого тут не вирішуємо. Думати будемо, й не тільки ми. Але братові своєму скажіть, що його пропозиція підходяща. Ясно?
Максимові далеко не все було ясно, він дивився у пронизливі очі літнього чоловіка, і ця розмова здавалася йому примарною, наче тривав ще сон з величезним столом; він потер чоло, ніби хотів упевнитися в правдивості, реальності всього, що відбувається. Мабуть, Ігор Михайлович зрозумів його, бо поклав важку долоню на коліно й додав:
— Батько ваш у ці роки вже батальйоном командував.
— Але ж потім…
— Те, що сталося потім, зараз воду на наш млин ллє. Головне, ви все розумієте і образи в серці не носите. А ми на вас великі надії покладаємо.
— Не знаю, що й відповісти.
— А коли не знаєте, то слухайте мене…
Максим подзвонив Сенишину в другій половині дня. Вони зустрілися в Гідропарку, і Юрій розцвів у посмішці, побачивши на кузенові подаровані ним сорочку й справді гарну квітчасту краватку.
Вони гуляли по дніпровому березі, і Максим признався Сенишину, що ніч не спав, думаючи про його пропозицію. Чого б йому справді не прилучитися до благ Заходу? Чесно кажучи, єдине, що стримує його, — невідомість і побоювання одразу сісти на мілину. Ну кому потрібен початкуючий письменник, до того ж ліричного напрямку, іноді побутописець, як назвав його хтось із критиків? Проте, коли є перспектива одержати роботу і хоча б якась підтримка…
І ось вони зараз їдуть у Юрковому «мерседесі» мюнхенськими вулицями. Перший крок зроблено.
Півтора місяця тому Максим Рутковський у складі туристської групи вилетів до Канади, де й заявив про своє небажання повертатися до Радянського Союзу. Звичайно, це викликало обурення в групі. На зустріч з ним приїжджав сам консул, радив Рутковському не робити дурниць. Однак Максим лишився непохитним: попервах, поки влаштувалися його справи, мешкав у дядька в Торонто, молодшого брата Івана Сенишина. Він емігрував сюди ще в тридцятих роках зі Львова й мав на околиці міста крамничку. Вона майже не давала прибутку, проте дядько якось зводив кінці з кінцями; зрештою, що йому, старому холостякові, треба: тепла постіль, обід і чарка віскі. На це вистачало, і дядько був задоволений. До рішення племінника він поставився негативно, і не тому, що якийсь час мав утримувати його, — просто знав, як важко тут вибитися в люди. Скільки міг, відраджував Максима, потім махнув рукою: ви молоді, вам видніше.
Грошей на дорогу до Мюнхена у дядька не було, їх вислав Юрій Сенишин — звичайно, позичив, правда, не визначаючи строків повернення. Це влаштовувало Максима: якщо Юрій позичає гроші, сподівається на віддачу — отже, все йде нормально.
«Мерседес» зупинився на тихій вулиці з дво- і триповерховими будиночками. Після заповнених машинами й людським натовпом проспектів, де, здавалося, рух ніколи не припинявся, тут було тихо, навіть якось патріархально, і Максим зрозумів, що Сенишин мешкає в комфортабельному районі. Та й котедж мав непоганий: червоної цегли, двоповерховий, може, дещо старомодний, та, певно, зручний — з широкими світлими вікнами й терасою на другому поверсі, що виходила до невеличкого садочка. Стара яблуня нахилила над нею свої віти.
Іванна поставила машину в гараж під будинком. Юрій стояв з Максимом на бетонованій доріжці з трояндовими кущами обабіч і всміхався трохи недбало, та за цією недбалістю вгадувалися торжество й навіть пихатість. Отак, мовляв, живуть у нас, це тобі не однокімнатна квартира, де й повернутися ніяк.
— Гарно у вас, — підіграв йому Максим, — добре живеш, і мені подобається. — Не міг же він сказати, що знає, звідки в Юрія ця, як він назвав її, вілла, а також ресторан і рахунок у банку.
Банда Івана Сенишина пограбувала кілька польських сіл на Ровенщині, а Зелений, як називався тоді Сенишин, добре знав, у кого водяться золото й коштовності. Була в Зеленого пошарпана непоказна валізка, з якою він ніколи не розлучався. Інші вивозили з розгромлених сіл підводами різні речі — Зелений не бруднив руки барахлом, був розумніший і спритніший за багатьох бандерівських ватажків.
Після війни він не кинувся в різні афери й фінансові комбінації, які довели його дуже самовпевнених, та не зовсім кмітливих колег по ОУН до повного фінансового краху. Ні, Іван Сенишин не поспішав, придивлявся, вивчав кон’юнктуру, потім придбав ресторан, нарешті і цей двоповерховий котедж, котрий муляв очі самим Бандері й Стецьку.
Юрій зачинив ворота, ще раз пройшовся по бетонованій доріжці, не втримався, щоб не похвалитися:
— Хотіли купити Іванні «фіата» чи «фольксвагена», та нема де поставити. Гараж розширити неможливо, а кидати тут, щоб стовбичив під вікнами… Колись, може, придбаємо просторішу оселю…
Максим хотів запитати, навіщо їм, бездітним, просторіша оселя, однак змовчав. З гаража вийшла Іванна, на обличчі в неї також була написана цікавість, і Максим поспішив задовольнити її.
