Діаманти Ківі-Ківі - Дауманн Рудольф (читать книги онлайн регистрации TXT) 📗

— Чи не забагато? Ні, таких договорів ми не укладаємо. Тільки до смерті і двадцять років після смерті. Умовте його! Прокляття, знову стріляють!

Десь далеко затріщали постріли. Луна від них покотилася над хащами папірусу. Беніссон дістав бумажник з товстої шкіри і витяг якісь папірці. Зітхнувши, він написав прізвище поряд з жирною печаткою Де Беерс.

— Один з них із підписом Тіля Брюггенсена, — сказав агент, — повернете мені. Ми не дріб'язкові — вибираємо золоту середину, тому і знаходимо спільну мову з своїми контрагентами. Отже, умовте його, Жан Янзен. Я маю таке доручення.

Постріли лунали ближче, залпи гриміли дужче. У хатину влетів один з білих заможних шукачів:

— Прибули солдати ваньямвезі! Чуєте, як вони прокладають собі шлях?..

Навколо стояв такий тріск і шум, ніби очеретяними зарослями пробиралося стадо слонів. Беніссон вискочив надвір.

— Жан Янзен! — закричав він. — Жан Янзен! Верніться! Тепер можна не поспішати!

Ваньямвезі не могли сказати агентові, де білий пан з чемоданчиком і двома рюкзаками. А він у цей час поспішав до аеродрому.

Надвечір, після грози, конголезький солдат приніс Беніссону другий примірник зміненого договору з підписом Тіля. В ту ж мить з гущини папірусу піднявся літак і взяв курс на північ.

Незабаром п'ятсот воїнів ваньямвезі, цього войовничого негритянського племені, та близько тисячі ніамів покінчили з непокірними шукачами в Ківі-Ківі. У передвечірній метушні вони перерізали горлянки також кільком дрібним підприємцям, і через два дні компанія Де Беерс знову стала господарем становища. Не останню роль зіграла тут і монополія на транспорт.

До Тіля після зміни договору компанія вже не мала ніяких претензій.

Що додати до цього? Тепер над Ківі-Ківі сяють натрієві лампи, а на вулицях грають барвами неонові реклами. Але місто серед болота носить іншу назву. В 1962 році його назвали Бедуїнвіль на честь нового короля Бельгії.

Там можна відвідати госпіталь Массіньї. Правда, самого лікаря вже нема живого. Але його метод лікування хвороби більгарціозу визнано найкращим.

У Хейсті, біля самих дюн, в цегляному будиночку сидить білий, як голуб, старик. Він паралізований і не підводиться з крісла.

— Вам нічого не треба, дядю Тіль? — спитала Марайке Вандермолен. — Мама зараз прийде.

Він похитав головою і з зусиллям промовив:

— Ні, Марайке, мені дуже добре, я й цього не заслуговую.

Незабаром з'явилася Ельза.

— Ти не хвилюйся, Тіль, — Сказала ця вже зовсім сива жінка. — Яка-таки підла банда, ота компанія Де Беерс. Тільки-но одержала листа. Вони знову зменшили твою річну ренту!

— Набагато?

— Так! Тепер вони загрібають мільйони, а тобі кидають копійки!

Іноді Тіль одержував з далекої Африки дружній привіт. Перед від'їздом на батьківщину він купив своєму чорному другові ферму. Баантумічо незабаром одружився, і тепер з синами час від часу сповіщав про життя на фермі, про свої плани на майбутнє.

І при кожній звістці від друзів Тіль Брюггенсен знову бачив перед собою знайомих людей, тропічний ліс, бачив болота Ківі-Ківі і перериту землю, що віками ховала діаманти, які так і не принесли людям щастя.

МАУКІ З КАЛАХАРІ

ього невисокого жовтошкірого бушмена [6] звали Ма-уск-ксі. Він працював на вівцефермі бура [7] Крішансена, розташованій з краю великої пустині Калахарі на схід від Рітфонтейна. Проте ніхто з білих не міг правильно вимовити його імені з характерними бушменськими шиплячими звуками й приклацуванням, і тому Ма-уск-ксі став просто Маукі. Хлопчика почали так звати навіть негри-гереро і готтентоти — робітники Крішансена. «Маукі, а йди-но сюди! Маукі, а біжи-но туди!» — раз у раз покрикували вони на нього.

П'ять років тому велика засуха, під час якої поникли навіть живучі дині пустині — чамбас, вигнала малого Маукі з країни Кай-Кай що лежить на північному сході Південно-Західної Африки. Він один з небагатьох одноплемінників, що йшли разом з ним, витримав цей похід на південь. Інші загинули від спраги, так і не добравшись до долини Епукіро.

Піт Крішансен знайшов його на березі свого ставка, який під час засухи перетворився в невелику замулену калюжу. Маукі лежав у гарячці, марив.

Високий гладкий бур замахнувся нагаєм, щоб відшмагати і прогнати хлопця, та раптом йому спала на думку блискуча ідея. Крішансен підхопив хворого на сідло і відвіз на свою ферму.

— Нехай вишкрібає казани та смокче помиї після овець, — сказав він куховарці, літній негритянці Марії Магдалині: — Що? Чи не можна йому спекти перепічку? Якщо твоя ласка, Маріє Магдалино, але з власного борошна! Коли цей волоцюга зведеться на ноги, віддам його за підпасича старому рітбою [8]. Нехай ходить біля нової отари!

Потім Крішансен дістав довгу синю розрахункову книжку і кривулями надряпав у ній:

«Договір номер 169, укладений між власником ферми каракульських овець «Епукіроост», протекторат Бечуаналенд, Пітом Крішансеном і бушменом…» — він лишив вільне місце для імені хлопця.

На першій сторінці розрахункової книги фермер записав:

«За харчі, житло і лікарську допомогу протягом шістдесяти п'яти днів по п'ять шилінгів щоденно, заборговано шістнадцять фунтів п'ять шилінгів по курсу Південно-Африканського Союзу. Видано одяг…» — Піт Крішансен замислився, обмірковуючи, скільки взяти з напівмертвого від виснаження хлопця за зношені штани, драну куртку і дві витерті повстини. Бушменові треба довести, що він не піде звідси, поки не відробить принаймні п'ятдесяти фунтів.

У протектораті Бечуаналенд експлуатація місцевого населення, звичайно, була заборонена. Мудрий державний закон вимагав, щоб при наймі робочої сили хазяїн укладав письмовий договір і ретельно вів розрахункову книгу. Інспекторам по найму надавалось право перевіряти, як фермери додержують закону. Піта Крішансена теж перевіряв інспектор, але жодного разу, не мав підстав у чомусь звинуватити його. Так Маукі став контрактним робітником.

Розведення каракульських овець у Південній Африці — це своєрідна азартна гра. Досвід узбеків та каракалпаків, які в середньоазіатських республіках великого Радянського Союзу теж займаються розведенням цих невибагливих, але тендітних тварин, не має нічого спільного з досвідом африканських фермерів. Власники отар у Південній Африці, бури та німці, підходять до справи з однією метою — одержати якнайбільше прибутку від смушків та вовни. Особливо великий зиск дають їм шкурки одноденних ягнят з тонким, ніжно закрученим руном, бо саме з них після обробітку виходить цінний каракуль. Та найдорожчий каракуль дають ягнята дострокового окоту. Тому передчасні окоти викликають штучно, з допомогою отруйних ріжок. Впустять у вену терплячої тварини один шприц отрути, і через двадцять чотири години вже розпинають на сушильних дошках найніжніші смушки.

Щоправда, після такої операції вівцематки нерідко гинули від маститу чи інфекції. Але за це завжди вина падала на вівчарів, які нібито погано доглядають дорослих тварин. Узбеки, добуваючи каракуль, лишають матері-вівці принаймні одне ягня. Фермери з Калахарі вбачали в цьому тільки збитки. Вони мали від овець два окоти на рік. Якщо ж, всупереч сподіванням, їхні плани не здійснювались, то винні були знов-таки темношкірі нероби — гереро, готтентоти чи бушмени, бо несумлінно ставились до своїх обов'язків, зазначених у численних параграфах робочого договору.