Діаманти Ківі-Ківі - Дауманн Рудольф (читать книги онлайн регистрации TXT) 📗

— Ось штемпельна подушечка. Та-а-а-к, повертай палець повільно справа наліво. Чудовий, чіткий відбиток! Якби ти не був таким справним хлопцем, Маукі, я давно вигнав би тебе в Калахарі, туди, де зовсім нема води! Двісті п'ятдесят фунтів! Це, хлопче, стільки, скільки коштують сорок першосортних смушків! Ну, давай, наллю тобі трохи. — І він показав рукою в куток кімнати, де поряд з бутлем стояв погнутий бляшаний келех.

Поки бушмен пропускав крізь пересохле горло сивуху, фермер голосно затягнув пісню. Потім урвав спів і кинув Маукі:

— Ну, йди геть — від тебе смердить!

Раптом Крішансен зареготав, йому здалося дуже кумедним, що тут, у цій клятій країні на краю великої Калахарі, все навпаки: влітку — зима, а взимку — нестерпна спека, снігу тут не буває, хоча холодними ночами вода в коритах промерзає до дна. Де тут візьмеш ялинку? Добре, що хоч шанобливі сини надіслали йому на свято різдвяні листівки з зображенням ялинок. Зате Крішансен на фермі «Епукіро-ост» мав удосталь горілки і содової води, а на рахунку у банку Рітфонтейма — кругленьку суму грошей. Хлоп'ята, і той, що в Преторії, і той, що в місті на Тафельберзі, і наймолодший — в далекому, оповитому туманом Оксфорді будуть раді, коли одержать чеки від свого батька.

— Ну, що подарував тобі баас на свято Христа? — спитала Марія Магдалина в Маукі, який стояв перед нею, злегка похитуючись.

— Горілки! — прицмокнув язиком бушмен. — Три повних келехи. І пісню гарну заспівав для Маукі! — Юнак ураз посерйознішав і зажурено сів біля великого казана, де варилось пшоно. — Борг знову збільшився. П'ять разів по п'ять всі пальці на обох руках. Ось скільки фунтів!

— Ще п'ятдесят фунтів поверх старого боргу? — обурено вигукнула куховарка. — І ти приклав під тим боргом свої пальці, Маукі?

Той, похитуючись, сумно похилив голову.

— Ти дурний бушмен, Маукі, — сердито вилаяла його жінка. — Баас мусив заплатити тобі п'ятдесят блискучих золотих монет за те, що ти так старанно доглядав овець. Баас обдурює тебе. Почекай, ось приїде в Епукіро пан інспектор, # попрошу його перевірити твою розрахункову книгу при мені і скажу: «Цього баас Маукі не давав, сер! Ні, цього хлопець не одержував!» Ти теж підтвердиш усе…

Маукі повторював за куховаркою все, що вона говорила, хоч еони обоє добре знали: такий день ніколи не настане. Марія Магдалина, як і інші робітники ферми, все своє життя не могла відробити боргу баасові Крішансену. Стара жінка зо зла жбурнула в казан з пшоном шмат лою, а згодом зачерпнула звідти для Маукі повний тін, квадратну бляшанку з-під бензину. Така каністра разом з бензином коштувала в Рітфонтейні всього чотири шилінги, а в розрахунковій книзі бааса Крішансена було оцінено її інакше: «За новий посуд для їжі, оцинкований — п'ять шилінгів п'ять пенсів».

На початку 1946 року Піта Крішансена спіткала біда. Одного разу на ферму «Епукіро-ост» невідомий рехоботер бастард [9] пригнав невелику отару каракульських овець. З вигляду він був схожий на білого, тільки одвисла нижня губа та кучеряве волосся видавали його африканське походження. Крішансен помітив це, як тільки високий худорлявий чоловік підійшов до нього і, вишукано відрекомендувавшись, попросив дозволу напоїти в ставку своїх овець і волів. Так, він справді рехоботер по матері, але батько його був чистокровний німець. Незнайомець сказав, що носить ім'я батька — Філіпп Екендель. Свою маленьку ферму рехоботер передав молодшому братові, а сам, хоч і мав чималу сім'ю, вирішив спробувати щастя тут, на краю Калахарі. Як учасникові війни — він воював проти фашистів під Соллумом і Бенгазі, а згодом у Сіцілії та Італії, — йому дали земельний наділ у долині Летіахау. Африкандер туди і прямував з отарою.

Крішансен глянув на карту, на якій було позначено межі наділу, і похмурнів. Досі він вважав себе повновладним хазяїном усіх горбів і низин на схід і південь від ферми «Епукіро-ост». У дощовий рік вівчарі переганяли в долину Летіахау, де були багаті випаси, його великі отари. Забрати собі ту землю він не міг, бо мав уже визначені законом для однієї ферми десять тисяч акрів. Крішансен в задумі пошкрябав тижневу щетину на обличчі.

— Друже, — удавано співчутливо сказав він, — вас чекає неминуча загибель. Кожен п'ятий рік у Летіахау тільки протягом тижня буває вода. Та й то дуже мало. Ні, на жаль, там не можна збудувати греблі. Даремна трата сил і коштів. Ґрунтових вод у тій пропеченій пекельним сонцем долині теж нема. А скільки левів у Калахарі! Вони смачно повечеряють вашими каракулями. Як могла земельна комісія Бечуаналенду виділити для вас таку непридатну землю? Послухайтесь поради фермера, що прожив у пустині чимало, і повертайте назад. Вище по течії, у Кай-Кай є ще вільна земля.

— Але для мене вона занадто дорога! — всміхнувся рехоботер. — Левів я не боюсь, бо під час війни навчився влучно стріляти. Я доброволець Бечуаналендського полку, був двічі тяжко поранений і цим чесно заслужив собі повні громадські права. Тепер влаштуюся на цьому клапті землі і забезпечу собі життя. Ці місця я знаю досить добре. Десять років тому я шукав золото по той бік Летіахау, звичайно, нічого не знайшов, але мені здалося, що з каракульськими вівцями в цих місцях можна дещо заробити. Тому я сюди і прийшов. Зі мною дружина, п'ять синів та два одружені двоюрідні брати.

— Як хочете, я попередив вас! — вигукнув Крішансен. — У моїй особі ви знайдете доброго сусіда, який в скрутний час готовий подати вам пораду чи допомогу. Охоче запросив би вас погостювати в Епукіро, але розумію: для нових поселенців час — гроші. Щасливої дороги!

Не раз у наступні дні баас Піт, виїхавши на горби, що розділяли долини Епукіро і Летіахау, в сильний бінокль придивлявся до нових сусідів. Він лютував. Січень видався дощовим, у лютому теж не було жодної піщаної бурі, навпаки, небо ніби прорвалося, і по убогих сухих улоговинах дзюркотіли веселі струмки. Вдруге зазеленіла трава, а оголені кущі колючок знову вбралися в листя та квіти.

Крішансен вислав на розвідку мисливців гереро, і вони розповідали, як старанно працюють рехоботери, споруджуючи дамбу для ставка, які вони сміливі на полюванні. Нові сусіди заготували собі м'яса, мабуть, на цілий рік, бо в Калахарі водилися і вільдебести [10] і гартебести [11], і кози. А щодо піщаних сарн, так їх тут була сила-силенна. Навіть бродячі бушмени, що мали примітивне мисливське спорядження, наїдалися в цій долині м'яса досхочу.

Наприкінці лютого новий фермер Філіпп Екендель приїхав на волі до Піта Крішансена, розповів про будівництво житла, висловив велике задоволення своїм наділом і попросив у сусідів для овець один-два мішки солі-лизунця.

— Ми необачно лишили на возі свої запаси і не накрили їх. Дощ розмочив сіль, і тепер вівці похнюпили голови. Як тільки продам у Рітфонтейні вовну і перші смушки, то відразу віддам вам натурою або можу й зараз заплатити грішми.

Піт Крішансен висловив глибоке співчуття. Своїм вівцям він не дає солі, бо на території його ферми вистачає місць з природним виходом її.

— До речі, — в задумі додав він, — у долині Летіахау теж є такі місця. Ви, безперечно, знаєте ті скелі, що на карті звуться Могилою бушменів? Це вниз по течії, за третьою уголовиною. Біля підніжжя тих скель лежать потемнілі глиняні плити, там вистачить солі на сотні років для тисячі овець. Що? Ваші вівці не звикли до такого? Ну, це смішно! Що годиться моїм, те підходить і вашим. Треба, друже, на всьому заощаджувати копійку — тільки тоді матимеш прибуток від господарства.

Відрядивши рехоботера, баас гукнув Маукі, що саме прийшов на ферму взяти лизунця для отари.

— Хто біля овець? Старий Кікуду? Нехай він замінить тебе «а два дні. Окіт почнеться тільки наступного тижня. Приведи вола до старої повітки — скажи отій розтелепі Марії, щоб дала тобі з десяток перепічок. На два дні вистачить. Сьогодні ти виїдеш до Могили бушменів, що на Летіахуа. Знаєш, де це? Гаразд. Про решту дізнаєшся біля повітки.