Діаманти Ківі-Ківі - Дауманн Рудольф (читать книги онлайн регистрации TXT) 📗
— Завтра знайдемо сотні дві трупів! — простогнав комісар поліції. — Чуєте, який галас? Чому не присилають підкріплення!
Починався період дощів. Десь о четвертій годині дня над Ківі-Ківі пронеслася перша тропічна гроза. Протягом години раз у раз спалахувала блискавка і періщила така злива, що на кожний квадратний метр дісталося не менше тисячі літрів води.
Жан Янзен стежив, як протока перетворюється в гримучу бурхливу річку, і раптом почув гул моторів.
За хвилину двомоторний літак, зробивши над табором коло і похитавши крилами, пішов на посадку. Жан Янзен надів навушники, прислухався і здивовано звів брови.
— Панове, — вигукнув він, — не вірю своїм вухам: прилетів Тіль Брюггенсен!
— Сам чи труп? — роздратовано кинув Беніссон. — Це неможливо! Я ж знаю…
Він раптом замовк, ніби йому хто дав ляпаса. Жан Янзен, клацнувши курком, зарядив пістолет.
— Готово! — зло кинув він. — Не забувайте про це, Беніссон! Я йду на аеродром. Тут щось криється… Ну, та ми наведемо порядок!
— Несіть Тіля сюди! — вслід йому метушливо гукнув шеф-агент Де Беерс. — Мені приємно зустрітися тут з давнім другом…
Здавалося, Беніссон злякався свого крику і не додав більше нічого. Клієнти трактиру Ельзи уважно дивилися на нього.
Жан повернувся нескоро. Наставивши дуло пістолета, він спитав Самуеля Беніссона:
— Як уповноважений Тіля Брюггенсена питаю вас при свідках: навіщо ви примусили летіти сюди хворого? Хто задумав цей підступний хід, містер Беніссон? Якщо ви, то раджу вам: стережіться крокодилів!
— Що вам треба від мене? — виправдувався агент. — Кінець кінцем, я тільки службовець компанії Де Беерс. Що робить правління…
— Ходімо зі мною. Тіль Брюггенсен лежить, він не може ступити жодного кроку. Обміркуйте добре, яку консультацію ви хотіли б дістати від нього.
За стінами хатинки над зарослями оповитого москітами папірусу стояв нестихаючий дикий гамір очманілого різноплемінного люду. Лунко ляскали постріли. Беніссон міцно тримався за очеретяну стойку.
— Це самогубство — вони мене розтерзають, — бурмотів він. — Ці божевільні так ревуть!
— Чорти вже чекають на жирну печеню, — поглузував хтось з присутніх. — Ходімо, містер Беніссон! Ми проведемо вас!
Сонце схилилося до самого обрію. Чорна вода, яку нагнало сюди з далеких боліт, з ревом, пінячись, рвалася через протоку. По той бік її стояли робітники й інженери-і щось кричали, розмахуючи шоломами та лопатами, але за шумом води нічого не можна було розібрати.
— Ось чому Тіль тут! — крикнув Беніссон у вухо Жану Янзену, коли вони трохи відійшли од протоки. — Він умовчав, що копальню затоплює.
— Ви хочете сказати, що він умовчав і про період дощів? — кепкував картограф Вернон. — Боюсь, з цього потопу нам не вибратися. Тримайтеся понад очеретом! Тут утопленики — вигляд у них не дуже привабливий.
Нарешті вони підійшли до літака, де на кількох гумових подушках лежав Тіль Брюггенсен. Біля нього були Массіньї і Баантумічо.
Побачивши в отворі люка голову. Беніссона, Тіль посміхнувся, хоч гримасу цю трудно було назвати посмішкою. Взявши олівець і блокнот, фламандець хрипко сказав:
— Контрагент згідно з договором прибув у Ківі-Ківі. Я не хочу бути ошуканий і готовий дати потрібні технічні поради, наскільки це в моїх можливостях. Я готовий навіть керувати розробками протягом-двох тижнів. А зараз підпишіть протокол у присутності свідків про моє прибуття в Ківі-Ківі.
— Підписуйте чесно! — попросив Массіньї. — А тепер дозвольте йому заснути… Так, морфін уже не діє. Цікаво, що там гуркоче за зарослями?
Поліцейський здригнувся і наставив карабін.
— Якщо нас і далі так поливатиме, то, запевняю, через тиждень аеродром Сабени затопить! — сказав поліцейський.
— У вас надто чорні фарби, друже! Брюггенсен висидів тут весь сезон дощів. Коли хочете знати мою думку, то це слушний момент, щоб видворити звідси отих хворих на алмазну гарячку. Як? Це вже справа властей! — кинув лікар.
— У властей руки короткі, — буркнув поліцейський. — Поговоріть ви про це з головним комісаром Хіггенсом. Може, він порозумнішав і не вимагатиме тепер податків. Власті! Красиве слово! Тут цілковите беззаконня, анархія.
На ранок вода трохи спала, але перебрести через протоку все ще було неможливо. Беніссона повідомили, що найближчими днями прибувають перші бурові машини і цемент, а з ними — і поліцейське підкріплення.
На величезній території табору шукачів алмазів, здавалося, запанував спокій. Однак ні поліція, ні конголезькі солдати не наважувалися показатися там. Вони охороняли копальні Беніссона, аеродром і трактир Ельзи Вандермолен, забороняючи будь-кому підходити до цих місць.
Беніссон вимагав забрати силою всі очеретяні плоти, на яких шукачі знову могли б добратися до родовища. Але поліцейський комісар не погодився.
— Там двадцять добрих стрільців. Вони відженуть тих, хто посягатиме на вашу концесію. Проте, думаю, до родовища ніхто не наблизиться. Народ тепер поводитиметься мирно, якщо не дратувати його. До того ж багато шукачів збираються додому, особливо ті, в кого вже є щось у торбинці.
На світанку Жан Янзен знову побував у хворого Тіля. А повернувшись, зажадав від Беніссона, щоб той негайно зустрівся з Брюггенсеном.
— Ківі-Ківі, — сказав він, — не курорт, тим більше для хворої людини. Якщо компанія Де Беерс примусила Брюггенсена приїхати сюди, то вирішуйте справи швидше, не зволікайте.
Шеф-агент пробурчав щось про небажане втручання непроханих захисників, у яких ще молоко на губах не обсохло, проте з усім своїм штабом спеціалістів усе-таки пішов на аеродром.
Фламандець сидів біля люка літака, і представник компанії змушений був зупинитися на стартовій доріжці під палючим сонцем.
— Хай йому чорт. Тут можна схопити сонячний удар, — лаявся картограф Вернон. — Після вчорашньої грози вологість повітря не менше дев'яносто п'ять процентів!
— Незабаром буде і всі сто, а дощ усе литиме й литиме! — весело сказав Тіль Брюггенсен. — Чого ж ви не прихопили з собою стільці й парасольки? На жаль, я не міг доставити сюди літаючий конференц-зал. Чим можу бути корисний?
Інженери й топографи збентежено переглянулись, і тільки Беніссон зверхньо сказав:
— Нам треба точно знати, на яку височінь піднімається вода в болотах під час повені.
— А на якого дідька ми тоді шукали сліди рівня води і відзначали це в профілі? — голосно сказав Вернон.
— Вас не питають, пане Вернон! — гаркнув шеф-агент.
Брюггенсен засміявся.
— Прошу показати мені карту профілю, можливо, я внесу свої корективи у відмітки «ваших топографів.
— Якщо відмітки правильні і вода підніметься до такого рівня, — спалахнув Беніссон, — то копальню затопить!
— Безперечно! Саме про це я в свій час попереджав вас і радив за кілометр від копальні зробити новий прохід для стоку води.
— А ми нічого про це не знаємо, панове! — обурився Вернон і, незважаючи на пекучі сонячні промені, скинув шолом. — Стільки часу згаяли!
— Не втручайтесь у чужі справи! — закричав на нього товстун, в якого обличчя стало фіолетово-синім від спеки і поту. — Тут я вирішую, що робити, а що ні!
— Ви це застенографували? — повернувся Тіль усередину літака. — Дорогий лікарю, якщо знайдеться кілька чесних свідків, які підтвердять компанії Де Беерс цю заяву, то ми сьогодні ж можемо вилетіти в Леокін. Я прибув у Ківі-Ківі не для того, щоб давати поради, які ніхто не виконує.
— За договором, містер Брюггенсен, ви повинні залишитися тут, поки буде потрібна ваша допомога, — все дужче заплутуючись, сказав Беніссон. — Сьогодні ви покажете місце, де треба зробити прохід для води. Я наполягаю на цьому!
— Даремно галасуєте, — глузував Тіль. Зараз він був не схожий на хворого, навпаки, мав вигляд здорової, бадьорої людини. — На тому місці я був з вами раніше, воно нанесено і на вашу і на мою карту. Погляньте на цю жирну синю стрілку. Ні, тільки так, цей примірник я з рук не випущу!
— А звідки у вас карта компанії? — У Беніссона аж подих перехопило. — Вернон, що ви на це скажете? Я віддам вас під суд!
