Діаманти Ківі-Ківі - Дауманн Рудольф (читать книги онлайн регистрации TXT) 📗
— Бельгійський лев рикає, але не кусається, — кепкувала Ельза.
— Зате він уміє лічити гроші! — кинув один з секретарів. — З завтрашнього дня ми почнемо збирати податки за добування алмазів. Хто має ділянку, мусить платити податок.
— Це викличе невдоволення! — застеріг їх Жан Янзен. — Основна маса шукачів витратила останні копійки, добираючись сюди. А ви лізете з своїми документами і податками, нічого не зробивши для тих злидарів. Це може викликати бунт.
Але геологові сказали, що він теж мусить заплатити за свою ділянку близько тисячі бельг.
— Не дам і сотні, — засміявся він, — бо в мене їх нема. Що? Тоді мушу віддати землю? Гм, і не подумаю! Не для того я щоденно рискую життям, сподіваючись добути щастя.
Коли розійшлися останні гості, Жан допоміг Ельзі викопати скриньку з алмазами і грішми, щоб передати все це через пілота, який відлітав наступного дня в Леокін, Тілю Брюггенсену.
Приготувавши посилку, Янзен хотів закопати скриньку трохи глибше. Він підніс до ямки карбідну лампу, обережно освітив її і раптом завмер.
— Ельзо! — гукнув він. — Погляньте сюди! Тут ціле гніздо діамантів!
Жінка швидко почала розривати гравій і витягати камінці один за одним… десять, дванадцять… двадцять! Вона гарячково рилася й далі, але нічого більше не знайшла. Підбігши до терезів, Ельза зважила кожен алмаз. Вони мали по п'ять, шість, вісім каратів, а один важив близько двадцяти.
— Усі діаманти чистої води, брильянти! — радів Жан. — Оце гроші на хліб вашим дітям, Ельзо!
— Та це ж ви знайшли їх, — сказала вона, стишивши голос.
— Але на вашій землі, і тому вони належать вам. Найкраще, якби ви завтра вилетіли звідси. Я закінчу вашу справу і копатиму далі, може, мені пощастить знайти ще таке гніздо. Отже, ви летите?
— Неодмінно! Я так скучила за дітьми. Може, до них і добре ставляться в пансіоні, але ніхто не замінить їм матері. Ну, а тепер давайте напишемо акт, за яким мій трактир з усім збіжжям переходить у вашу власність. Згодом передасте моє майно урядовим властям.
— Про знахідку ні слова, — попросив її Жан Янзен. — У Леокіні теж не кажіть. Двадцять діамантів в одному місці! Та коли про це дізнаються, то перевернуть усю землю!
Уже світало, коли акт про передачу власності було, нарешті, складено.
— Як тільки Вандергекен і начальник поліції прийдуть снідати, вони підпишуть його, — сказав геолог. — На щастя, в мене є авторучка. Чорнила в ній, правда, всього кілька крапель, але на підписи вистачить. До початку періоду дощів я теж буду в Леокіні. Сподіваюся привезти вам добру виручку.
— Віднині, юначе, все це належить тобі!
— Пані Ельза починає жартувати, — втомлено засміявся Янзен, кліпаючи очима. — Про це ми поговоримо потім. А зараз збирайтеся в дорогу.
Тільки-но сонце виглянуло з-за обрію, з'явився комісар поліції. Він ледве тримався на ногах від утоми.
— Пані Ельзо, чашечку кави і чвертку рому, як завжди! Десять убивств за одну ніч і шалена стрілянина в «Грандотелі». Вбито барменшу. Але, незважаючи на це, відкрилися три нові трактири. Пілот казав, що сюди мають прибути, як тільки дістануть маршрутні карти, ще сім таких трактирників з дівчатами і чорними танцівницями. Ото настане життя! На щастя, в Ківі-Ківі є хоч одна пристойна закусочна!
— Я сьогодні вилітаю, — повідомила Ельза. — Мій трактир купує Жан Янзен. Я дуже погано сплю через ці вбивства…
— Правильно, — підтримав її поліцейський. — Коли б не трирічний контракт, я теж полетів би в Леокін. А тут ще Хіггінс із своїми податками! Він хоче завтра починати збирати гроші. Що тут діятиметься? Хто має щось у нагрудній торбинці, того і з свічкою не знайдеш. А ті, що сподіваються знайти алмази, закидають збирачів багнюкою. Нам доведеться пускати в хід зброю. Добре, хоч поснідати є де. Дозвольте розрахуватися.
— Сьогодні ви мій гість, — сказала Ельза і відкрила ще коробку томатів. — Я співчуваю вам… Мені так хочеться швидше побачити своїх дітей.
Жан Янзен і комісар поліції провели жінку до стартової площадки і, коли літак піднявся в повітря, помахали їй на прощання, один кашкетом, другий — шоломом. Повертаючись назад у трактир, начальник поліції з гіркотою сказав Жану Янзену:
— Сюди треба б тисячу таких жінок! Тоді можна було б жити. А кого принесуть до нас брудні потоки Ківі-Ківі? Покидьки людства. Відверто кажучи, пане Янзен, від думок про це можна збожеволіти. Запевняю вас: сюди збереться незабаром вся погань з басейну Конго. Я нічого не маю проти тих сміливців, чорних, мулатів чи білих, які порпаються у землі і болоті. Я кажу тільки про паразитів. Тут, у Ківі-Ківі, міг би навести лад хіба що сам диявол!
І ВІН НАСЛАВ ПОТОП
— Хай йому чорт, — лаявся він, — я вже майже здоровий, лікарю. Ну, згоден, рецидив тропічної малярії, новий нарив від більгарціозу, але все це не таке вже страшне. Невже ви не розумієте, що я повинен ще раз навідатись у Ківі-Ківі, глянути, як там ідуть справи? Подумайте тільки: там лишилася Ельза Вандермолен, там провадить свої наукові дослідження Жан Янзен. І хоч Самуель Беннісон мені не друг, але все-таки хочеться знати, що там робить і цей гладкий павук.
Лікар дістав з нагрудної кишені газету і прочитав: — «Становище в Ківі-Ківі дуже загострене. Там зібралося близько двадцяти тисяч чоловік — всі перекопують болото, сподіваючись знайти діаманти.
Завдяки активності Сабени найближчими днями відкривається повітряна лінія Леокін — Ківі-Ківі, а також почне функціонувати поштова лінія Порт-Франкі — Ківі-Ківі».
— Послухайте, Массіньї! Дозвольте мені злітати! — просив хворий. — Я під'їду до аеродрому, а в Ківі-Ківі мене перенесуть до хатини Ельзи! Це ж тільки один-два дні. Невже мій організм не витримає?
— Тіль, друже, я прив'язався до вас душею. Але ще раз у Ківі-Ківі, я уже сказав вам, — ні!
— Я ніби наяву весь час бачу перед собою безкраї джунглі очерету і папірусу, між якими де-не-де височать велетенські хлібні дерева та болотні кипариси, бачу хмари москітів над вогнищами і чую моторошне ревіння бегемотів, за котрими женеться шіпекве… До мене ніби доноситься запах тліну…
— І гниючих трупів, — обірвав його Массіньї. — Так, Брюггенсен, у газеті пишуть, що в Ківі-Ківі панує смерть. Щоденно гинуть двадцять чоловік від тропічних хвороб та ще десятьом перерізають горлянки… Ківі-Ківі — болото крові!
— І це моя вина, бо я знайшов каміння сатани! — з жалем промовив фламандець. — Краще б я промовчав про ті діаманти!
— Не ви, так інший знайшов би їх. Поверніть своє багатство на щось розумне і їдьте додому!
— Куди? Додому? Відверто кажучи, в мене нема більше домівки. Бішоот навіть після відбудови, певно, лишився брудною ямою. А в Остенде, мабуть, фланірують такі елегантні франти, що огрубілий мешканець тропіків не знатиме, як і ступити. Гнити у лікарні я теж не хочу. Візьміть оці папери, Массіньї. Це дарча на відкриття в Леокіні клініки, в якій пацієнтам не треба буде турбуватися про плату за лікування. Поки що тільки на сотню ліжок. Це крапля на гарячий камінь. Але якщо концесія даватиме більші прибутки, клініка лікаря Массіньї матиме двісті ліжок.
Массіньї швидко проглянув папери і здивовано звів брови, прочитавши суму, яку Брюггенсен пожертвував на заснування клініки.
— Тіль, можете не відкривати таємниць, але прошу вас відповісти лише на одне питання: який, на вашу думку, прибуток дасть експлуатація алмазного родовища в Ківі-Ківі?
— Мільйони ї мільйони, — відповів Тіль, важко дихаючи. — А може, і мільярди, лікарю. Звичайно, я маю на увазі не ювелірні прикраси, що їх жінки вішають собі на шию чи нанизують на пальці, а промислові алмази для фрез, бурових коронок, волок для виготовлення дроту. Як тільки почнеться розробка родовища в Ківі-Ківі, ціни на алмази знизяться вдвоє. А це нові бурові вишки, дешевий дріт, найкращі зварювальні апарати.
