Співробітник ЧК. «Тиха» Одеса - Лукін Олександр Олександрович (читать книги бесплатно полные версии .TXT) 📗

— Будемо брати! Скажи хлопцям, нехай починають, як умовилися. Я займуся Рахубою.

— Один упораєтесь?

— Якось!

Закінчували розвантажувати. Лишилося вивантажити останні ящики з патронами.

Чекісти підійшли до дубка. Декому для цього довелося зайти по пояс у воду.

— Підсади, — шепнув Олексій Царьову.

Він узявся за борт, підстрибнув і перевалився в суденце.

— Ку-уди?! — кинувся до нього один матрос. — Куди лізеш? Назад, назад!

— Стривай! — відхиляючись, сказав Олексій. — Допомогти хочу.

— Не треба допомогти! Йди, йди назад! О-о, куди ти?!

Не слухаючи, Олексій простягнув руку Царьову і втягнув його в дубок. За Царьовим поліз високий, широкоплечий чекіст, на прізвище Марченко, а з протилежного борту з'явилася ще чиясь голова.

— Михай! — гукнув матрос, задкуючи до корми, і щось додав по-румунськи.

До них пробирався капітан.

— Назад, Іване, назад! — закричав він здалеку. — Злізай скоро, назад злізай!

— Що там у вас? — почувся з берега стривожений голос Рахуби.

— Та от хочемо допомогти, — відповів Олексій, — а вони галасують…

— Ніякої допомоги не треба! — підскочив до нього капітан. — Злізай назад! — Він шарпнув Олексія за рукав, підштовхуючи до борту.

Олексій схопив його за руку, рвонув на себе і прямим зустрічним ударом у щелепу збив його з ніг. Навалюючись зверху, крикнув:

— Бери їх, хлопці!

Дубок сильно розгойдався: з обох боків в нього лізли чекісти. На кормі раптом несамовито закричав моторист. Зацвіркали кулі по берегу…

Крім капітана, на дубку було всього два контрабандисти (один матрос був на відмілині). Їх досить швидко скрутили. Гірше від усіх довелось Олексієві. Капітан був досить сильним чолов'ягою. Він зумів вивернутися з-під Олексія і вихопити ніж. Приловчившись, Олексій схопив його за зап'ястя і встиг відчути на шкірі тільки твердий ковзкий дотик сталі. Мовчки перекочувалися вони в тісному проміжку між бортом і основою щогли. Бандит намагався вдарити Олексія головою в обличчя, а Олексій думав тільки про те, щоб не випустити руку, що стискала ніж.

— Стережись, старший! — Марченко, нахилившись, стукнув капітана по голові рукояткою нагана.

У того одразу ж обм'якли руки, ніж випав, стукнувши об дно дубка.

— Мотузка є? — задихаючись, спитав Олексій, не випускаючи контрабандиста.

— Є.

— Давай сюди!

Коли капітан був міцно зв'язаний, Олексій скочив на ноги…

Сутичка на дубку почалася в цілковитій темряві. Коли вона скінчилася, на березі палали костри, освітлюючи широку відмілину, буре нагромадження каменів і жовтий, порізаний тріщинами зріз обриву, на якому метушливо коливалися короткі тіні.

На відмілині, скорчившись, лежав чоловік у синьому бушлаті.

— Василю Сергійовичу?! — крикнув Олексій.

«Убитий! — спалахнуло в мозку. — Де Рахуба?!»

Петров, кулеметник, що стояв на повний зріст на скелі, щось кричав, розмахуючи маузером і показуючи на обрив. Хтось дерся по стрімкій, майже прямовисній стіні, чіпляючись за ледве помітні виступи. Це був Рахуба. За ним, чимало відставши, ліз Гурченко — чекіст, який запалив вогнища на березі.

З носа дубка, що під час сутички розгойдався і трохи відійшов од берега, Олексій стрибнув на відмілину.

— Держи його, Гурченко, не дай втекти, — закричав він.

Рахуба був весь на видноті, розчепірений на прямовисній стіні, освітлений танцюючим світлом вогнищ.

Тримаючись за кущ, який нависав з верхнього краю обриву, він однією ногою стояв на вузькому кам'яному виступі, а другою намацував опору, щоб відштовхнутися.

— Зараз я його зніму! — крикнув Петров.

Олексій хотів було зупинити його: «Не стріляй, живим візьмемо!» — але не встиг: гуркіт пострілу з важкого маузера розлігся по берегу.

Рахуба випустив кущ, відкинувши голову, на мить застиг на місці, потім щось осипалось у нього під ногами, і, вигнувши спину, він полетів униз мимо чекіста, який притиснувся до стіни.

Коли Олексій підбіг, Рахуба вже був мертвий. Він лежав горілиць, з відкритими очима і судорожно роззявленим ротом.

— Ех, перестарався Федько! — промовив Гурченко, що стрибнув з обриву. — Готовий!

— Обшукай його! — сказав Олексій і кинувся назад, до Інокентьєва.

Царьов і мокрий по пояс Марченко обережно повертали командира на спину. Інокентьєв глухо, тяжко стогнав. Олексій присів навпочіпки.

— Що, Василю Сергійовичу?..

Інокентьєв не відповів. Із рота в нього юшила кров.

— У живіт він йому стріляв, гад, — промовив Царьов, — прямо впритул, крізь кишеню. Він нічого й зробити не встиг… Нагору треба нести, в машину.

— Розтрясе його по дорозі, — зауважив Марченко. — Не доїде.

Олексій оглянувся. Чекісти підтягували до берега дубок, на якому все ще працював мотор. Знову стало темно: сухий бур'ян, политий гасом, швидко догоряв. Підійшов Гурченко з ліхтарем.

— Хто розуміється на моторі? — спитав Олексій.

— Я, — сказав Петров. — А що?

— Дубок зможеш довести до Одеси?

— Що ж тут мудрого?

— Тоді повезете морем, — сказав Олексій. — Ану, взяли!..

Інокентьєва підняли з землі і перенесли на дубок. Від болю він втратив свідомість.

Відтягнувши до щогли зв'язаних контрабандистів, Інокентьєва поклали на широку банку в передній частині суденця.

— Можете їхати, — сказав Олексій Петрову. — Марченко, бери Царьова і Нилова, залишитесь вартувати зброю.

— А ти?

— Я на грузовику поїду. Зустріну їх на Карантинній пристані.

Він зліз на берег, почекав товаришів, і вони втрьох відштовхнули дубок з відмілини.

Заторохтів мотор. Суденце повільно відпливло од берега, розвернулось і почало віддалятися. Зникло в пітьмі. Тільки два сигнальних ліхтарі довго ще миготіли тьмяним світлом.

— Довезуть чи не довезуть? — промовив Царьов.

Ніхто йому не відповів. Олексій труснув головою:

— Ну, все. — Він провів долонею по обличчю. — Піду. Цього, — він кивком показав на Рахубу, — покрийте чимось. Близько нікого не підпускати.

— Зрозуміло!

— Поки що…

І, відчувши рантову важку втому в усьому тілі, повільно пішов до обриву.

ЛІКВІДАЦІЯ

Інокентьєв помер у лікарні саме в той день і в ту годину, коли завершувалась ця нелегка операція.

Саме завершення її виявилося найменш складною справою, хоча підготовка завдала немало хвилювання і чекістам, і… Шаворському, причому хвилювалися вони з однієї і тієї ж причини: зберуться чи не зберуться на нараду отамани.

Отамани зібралися — п'ятеро із шести запрошених. Не приїхав тільки Заболотний. «У лісового звіра» було і справді звірине чуття…

З-під Бірзули прибув отаман Гулій, колишній сподвижник самого пана Петлюри. Серед бандитів українського націоналістичного напряму він вважався одним із найзапекліших.

Помітною фігурою серед самостійників був і гість із Подолії отаман Палій, який служив колись в армії гетьмана Скоропадського. В Одесу він приїхав залізницею з документами повітового землеміра.

Взагалі треба відзначити, документи в усіх, хто приїхав, були добротні, справжні документи, не «липа» якась: на справжніх бланках, з печатками. Постачав документи Лежин, і це було останнє, що він устиг зробити для Шаворського…

Поряд з двома «стовпами українського націоналізму» більш скромний вигляд мали Солтис з Ольгопілля, червонощокий, низьколобий бородань, і чепуристий, порівняно ще молодий Панас Киршуло, банда якого тинялась у Придністровських степах. Намагаючись здобути популярність серед населення, обидва галасували за самостійну Україну, але насправді ніяких таких особливих переконань не мали.

За Солтисом чомусь закріпилося прізвисько Хабарник, а Панас Киршуло був відомий головним чином тим, що мав жінок майже в кожному селі, яке відвідував. Час від часу котрась із жінок ходила до іншої в гості, била шибки в хаті суперниці, і, видерши одна в одної по пасму волосся, вони розставалися, так і не поділивши велелюбного отамана. А чутки про ці баталії потім ще довго гуляли по окрузі, потішаючи місцевих жителів.