Співробітник ЧК. «Тиха» Одеса - Лукін Олександр Олександрович (читать книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
Олексій і Інокентьєв лежали поряд за великим гострим уламком скелі і курили в рукав.
— Як там мій Павка, Василю Сергійовичу? — спитав Олексій.
— Павка? — здивувався Інокентьєв. — З яких це пір він став твоїм?
— Ну, сказав як прийшлось. Як він там?
— Нічого, живе.
— За батьком сумує?
— Тепер трохи спокійніший став.
— А мене пам'ятає?
— Пам'ятає… — буркотливо повторив Інокентьєв. — У нього іншої й розмови нема: дядько Олекса та дядько Олекса. Чим ти його причарував?
— Рибу ми з ним ловили, — сказав Олексій, усміхаючись і з ніжністю згадуючи свого кирпатого приятеля. — Ну в підкидного дурня різалися…
— Розповідав він. Казав, ти в цій грі зовсім не тягнеш…
— Бреше! — гаряче заперечив Олексій. — Махляв багато, тому й вигравав. — Помовчавши, він обережно спитав: — Може, віддасте мені його, Василю Сергійовичу?
Інокентьєв трохи піднявся на ліктях.
— Та ти що, хлопче, з глузду з'їхав? Як це я тобі віддам його? Куди ти його дінеш?
— Знайду куди. Зі мною житиме.
— Де? В Нерубайські катакомби його потягнеш?
— Не вік же мені там тинятися, колись же я десь зупинюсь.
— Ач вигадав! — розхвилювався Інокентьєв. — І спаде ж таке на думку! Віддай йому хлоп'я, теж мені вихователь знайшовся! Ти сам спочатку людиною стань, сім'ю заведи…
— Заведу колись. А поки що ми б і з Павкою непогано жили.
— Кінчай! — суворо наказав Інокентьєв. — Павка мені замість сина. Моя Віра Хомівна біля нього мов квочка, зовсім забалувала хлопця.
— Ну от бачите! А зі мною…
— Кінчай! — ще суворіше наказав Інокентьєв. — Ач іграшку знайшов! Рідня він тобі, чи що?
— Так і вам же…
— Дурний ти! — глухо промовив Інокентьєв. — Мого Вітальку вбили в двадцятому році. В мене в серці пустота. Не зрозуміти тобі цього: молодий ще.
Сховавшись за каменем, він кількома сильними затяжками докурив цигарку. Оранжеві спалахи освітлювали його крупний ніс і білі брови.
— І щоб при Павці ніяких таких розмов не заводив! Не баламуть хлопця. Звичайно, він тебе вибрав би: йому з тобою вольниця! І все! Не люблю дурних розмов! — Він засунув недокурок під камінь і одвернувся.
Деякий час вони лежали мовчки. Потім Інокентьєв сказав:
— Погода мені не подобається. Повний штиль та ще й місяць. Можуть не прийти. — Він підвівся. — Подивлюсь, як хлопці…
Поклавши голову на камінь, Олексій думав про те, який хороший чоловік Інокентьєв і що недаремно він його «заводив» розмовами про Павку. Хлопчину йому й справді нікуди подіти. Живе мов бурлака. Не тягати ж йот з собою на завдання! А на спокійне життя, принаймні в найближчі кілька років, Олексій не розраховував. От якби…
Тут його думки несподівано перекинулися на Галину. Дівчина постала перед його очима такою, якою він побачив її вперше: бліда, струнка, в «стукалках» з матерії і в марлевій кофточці, що туго обтягувала груди… Взагалі він помітив, що останнім часом йому зовсім не важко викликати її в пам'яті. Навіть очей не треба заплющувати: тільки подумаєш — і ось вона тут. Дивиться карими вимогливими очима… Іноді — і навіть часто — це відбувалося всупереч його бажанню. Він тепер кожен свій вчинок оцінював по тому, як би поставилася до нього Галина. І, траплялося, ловив себе на недобросовісності. Про пожежу на елеваторі, про сутичку з Микошею, про викриття Лежина — про це він міг би розповісти дівчині, а про те, як перелякався в Нерубайських катакомбах — можливо, і ні. Не зрозуміє. Їй, певне, й зовсім невідомо, що таке страх. З такою завжди буде неспокійно, за кожним своїм кроком доведеться стежити. А кращої не треба. Не буває. От якби…
Захрустіла галька. Підійшов Інокентьєв.
— Ану, послухай! — сказав він.
Олексій підвівся, прислухався. З моря доносилися глухі, ледве чутні тиркаючі звуки. Працював мотор.
— Наче йдуть!
Минула хвилина, друга, чорний, непроглядний оксамит морської далини тричі прокололи слабкі, короткі спалахи сигнального вогника.
— Вони! — сказав Олексій. — Хлопці, увага! — Він уже всіх чекістів знав на ймення. — Гурченко, іди до вогнищ. Гасу налий, коли вони підійдуть ближче, щоб не затухли. Не запалюй до пори… Ей, — крикнув він сигнальникам, — починайте! Решта — сюди! — Підійшовши до скелі, на якій влаштувався кулеметник, він нагадав: — Петров, стріляти не поспішай, спробуємо взяти без шуму. Якщо відірвуться од берега, тоді бий.
— Зрозуміло, — обізвався зверху голос того самого хлопця, що навів колись порядок в Оперному театрі.
Три чекісти підійшли до Олексія. З обох боків відмілини поперемінно замиготіли ліхтарі.
Пофиркування мотора стало частішим. Судно швидко наближалося до берега. Потім чекісти почули, як мотор переключили на холості оберти, а ще через кілька хвилин місячну доріжку перетнула тінь самого судна.
Це була не фелюга, як передбачалося, а великий морський дубок з довгою навкісною реєю на щоглі. Тихенько рокочучи, він підплив до відмілини. Відбувся вже відомий діалог:
— Чого мигаєте?
— Ліхтар зіпсувався. А вам чого треба?
— Скумбрію купимо.
— Скумбрії немає, є камбала…
З дубка спитали:
— Сивий тут?
— Тут.
— Нехай підійде. Решті стояти віддалік. — І неголосно попередили: —У нас кулемет!..
Олексій зробив чекістам знак відійти. Його освітили ліхтарем. Якийсь чоловік, придивившись до нього, сказав:
— Він! Привіт, Сивий, не впізнаєш?
Це був… Рахуба.
— Григорій Павлович? — намагаючись не показувати хвилювання, що його охопило, спитав Олексій.
— Я самий! Як там у вас?
— Нормально!
Повернувши голову, Рахуба сказав комусь:
— Причалюйте!
Мотор кілька разів фиркнув потужніше, і важко навантажений дубок, трохи не дотягнувши до берега, черкнув днищем по гальці. З нього вистрибнув напівголий матрос з канатом.
— Люди з тобою надійні? — спитав Рахуба.
— Цілком, — запевнив його Олексій.
— Шаворський, звичайно, не прийшов?
— Ні. Тут… Іванов, його помічник.
— Не знаю такого.
— Він у нерубайських катакомбах жив, — на ходу вигадав Олексій, — офіцер.
— Ага, клич! Стривай, ану допоможи зійти.
Олексій майже переніс Рахубу на берег. Він навіть не здався йому важким. Якби треба було, юнак, мабуть, міг би нести його на собі всю дорогу до Маразлієвської — в губчека!
Залишивши Рахубу біля суденця, Олексій підійшов до Інокентьєва. Ледве ворушачи губами, прошепотів:
— Сам Рахуба!
— Зрозумів…
— Я сказав, що ви…
Інокентьєв не дав йому закінчити:
— Чув, ходімо…
— Ротмістр Іванов, — відрекомендувався він Рахубі. — З щасливим прибуттям! От вже не чекали вас!
Вони потиснули один одному руки.
Перехилившись через борт, чоловік у рибальській зюйдвестці щось гортанно і незадоволено сказав по-румунськи.
— Починайте розвантажувати, — розпорядився Рахуба, — капітан поспішає. — Понизивши голос, він тихо сказав Інокентьєву: — Ми ледве умовили його їхати, не полюбляє, собака, тиху погоду.
Олексій покликав своїх:
— Приймайте, та живо!
Рахуба, все ще помітно кульгаючи, одійшов убік.
Чекісти взялися розвантажувати суденце.
Насамперед контрабандисти обережно спустили на берег чотири густо змащених маслом станкових кулемети. Потім почали вивантажувати довгі ящики з гвинтівками. Все було упаковано на совість, і тільки гранати «лимонки» лежали просто в плетених корзинах для перевозки фруктів.
З'ясувалося, що команда дубка складається з чотирьох чоловік: двох матросів, моториста і капітана. Чекістів вони на борт не пустили. Мабуть, збиралися відчалити одразу ж, як тільки спекаються свого небезпечного вантажу. Мотора не глушили, якоря не кидали. На березі росла купа ящиків і корзин. Дубок усе вище підіймався з води. Босий напівголий матрос держав його за канат біля берега.
— Сходжу допоможу їм, — сказав Інокентьєв Рахубі.
— Не треба, самі впораються.
— Нічого, скоріше буде.
Олексій і приземкуватий, головатий уповноважений Царьов приймали з дубка черговий ящик з гвинтівками. Інокентьєв відсторонив Царьова і сам узявся за кінець ящика. Поки несли його, він устиг шепнути Олексієві: