Співробітник ЧК. «Тиха» Одеса - Лукін Олександр Олександрович (читать книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
Нарешті, п'ятим був Гуляй-Біда. Цього влаштовувала будь-яка влада: за роки громадянської війни він умудрився побувати в армії Петлюри, в бандах Махна і Григорьєва і в денікінських добровольцях. Його, сифілітика і п'яницю, зневажали навіть самі отамани.
Усіх цих людей об'єднувало одно: люта, непримиренна ненависть до Рад.
От яка компанія зібралась одного дня у тихому флігельку Ялисея Різничука.
А за день до з'їзду на тому самому дубку, на якому минулої ночі було доставлено зброю, в Одесу приїхав спеціальний представник «Союзу звільнення Росії» полковник Максимов. Шаворський поїхав особисто зустрічати його на чотирнадцяту станцію Великого Фонтану.
Усе повторилося з початку: спалахнули ліхтарі на березі, їм відповів вогник у морі, потім з дубка, що підплив до берега, спитали про «скумбрію і камбалу» — і Максимов зійшов на землю. Це був високий на зріст, кремезний чоловік років п'ятдесяти, сивий, з короткими, певно, недавно відпущеними вусами. Його широкі, дуже густі брови майже зрослися на переніссі і були трохи підстрижені…
Доставили його на квартиру Баташова-Сієвича, де він і пробув до наступного вечора, радячись із керівною трійкою.
Спеціальний представник у першу чергу вимагав, щоб одночасно із з'їздом отаманів озброєні сили підпілля зробили вилазку в районі села Нерубайського. На зауваження Дяглова щодо нехватки боєприпасів Максимов відповів: поблизу кордону стоять наготові кілька шаланд із зброєю, які будуть доставлені сюди напередодні вирішального виступу. Мимохідь він натякнув, що саме йому й доручено перевірити, чи досить великі сили у Шаворського і чи варто ризикувати такою кількістю зброї, адже кошти, на які її закуплено, було не так-то просто витягнути із західних союзників. Тепер і вирішується, кому зброю віддати, — одеському білому підпіллю чи українським націоналістам…
— Простіше спуститись у катакомби і подивитися, скільки у нас народу, — запропонував Шаворський.
— Мене цікавить не кількість людей, а їх боєздатність, — заявив Максимов. — І сперечатися з цього приводу безглуздо: така неодмінна умова, поставлена закордоном.
Дяглов обережно спитав:
— Ви самі візьмете участь у вилазці?
— Запитання мені здається недоречним, панове! — відрубав Максимов. — Скажу відверто: якби ми були впевнені у ваших можливостях, то зброя вже давно була б тут. Треба довести, що ви її заслуговуєте. Проведіть вилазку — побачимо, на що ви здатні! До того ж прошу мати на увазі, що, крім усього іншого, це відверне увагу Чека від наради отаманів, на якій я маю бути присутній, до речі, разом з вами, полковнику Шаворський, — додав він багатозначно.
Члени трійки переглянулися між собою. Стало зрозуміло, що спеціального представника найбільше турбує власна безпека.
Однак суперечити справді не доводилося. Було вирішено, що завтра рівно о сьомій вечора Дяглов виведе із катакомб усіх повстанців, які мають зброю, захопить Нерубайське, постарається удержати його протягом півтори-двох годин і вже з настанням темряви з боєм відступить назад, у катакомби.
— Цього, я гадаю, досить, — сказав Максимов.
Наступного ранку один, чекіст, проходячи повз квартиру Баташова, побачив на вікні приліплений до шибки зсередини малюсінький обривок паперу. І до Нерубайського було таємно підтягнуто війська…
Задум Олов'яникова цілком виправдав себе: Шаворський з якихось джерел дізнався, що Арканов поїхав у відрядження, і це його ніскільки не стурбувало: таке вже бувало.
Удень він повідомив по явках, де до пори, до часу переховувалися отамани, що обстановка для наради сприятлива, і звелів зібратися у Різничука між дев'ятою і половиною десятої вечора, розраховуючи, що саме в цей час у ЧК почнеться переполох із-за провокації в Нерубайському.
Отамани і цього разу виявили виняткову дисциплінованість: усі прийшли точно в призначений термін. Тепер лишалося тільки зачинити мишоловку.
В анналах історії Одеської губернської надзвичайної комісії багато є більш складних і важко здійснимих операцій, проте жодна з них, мабуть, не була такою результативною, як ця. П'ять відомих отаманів, два головних керівники одеського білогвардійського підпілля і вісім більш-менш значних бандитів — таким був урожай, який зібрали того вечора одеські чекісти.
Їх завдання особливо спростилося, тому що охорону наради Шаворський доручив своєму випробуваному помічникові… Сивому. Всі вісім бандитів, які приїхали з отаманами як охоронці, були передані в його розпорядження.
Олексій розставив їх на досить значній відстані один від одного: одного біля воріт, трьох понад муром, що оточував графську садибу, ще трьох розіпхав по садку і тільки одного, дрібнішого, відвів до муру, що виходив на Ланжерон.
Шаворський особисто оглянув пости.
— Чому від моря тільки один чоловік? — спитав він. — Тут найнебезпечніше.
— Я сам тут буду, — заспокоїв його Олексій.
Шаворський пішов у флігель. Нарада отаманів почалась…
Чекісти акуратно зняли вартових. Одного за одним Олексій підводив бандитів до огорожі і казав:
— Спускайся вниз, за берегом слідкуватимеш. Тут невисоко, метрів зо два…
Ледве бандит злізав по муру в кущі, як там починалася коротка одчайдушна боротьба, і знову наставала безмовна тиша, тільки хвилі розмірено шуміли на Ланжероні.
Заминка вийшла тільки тоді, коли із флігеля несподівано вийшов Різничук. Олексій саме йшов по останнього вартового, що пильнував біля воріт. Різничук, який взагалі весь день поводився неспокійно (мабуть, передчував щось), ув'язався за ним. Олексієві довелося пристукнути його в кущах — нічого іншого йому не лишалося.
Через кілька хвилин графську присадибну ділянку оточили чонівці. Чекісти заполонили поляну перед флігелем, стали біля вікон. У саду з'явилися Олов'яников, Демидов і сам голова губчека Немцов.
Олов'яников звелів Олексієві викликати Шаворського.
— Можливо, компанію доведеться глушити, а цей мені потрібен живий і неушкоджений, — пояснив він.
У кімнаті з зачиненими і щільно завішаними вікнами було нічим дихати. Упрілі від жари отамани слухали «закордонного делегата». У гладкого Гуляй-Біди сонно злипалися повіки. Солтис колупав пальцем у бороді, а чорновусий самовдоволений Панас Киршуло розхитувався на стільці і скептично кривив рота.
Стоячи спиною до дверей, Максимов говорив, помахуючи кулаком:
— …. Назріла пекуча потреба до кінця знищити усі ворожі нам сили і створити умови для побудови міцної держави, з якою змушені будуть рахуватися західні країни. Така наша найближча мета. В майбутньому ми ставимо перед собою ще більш високі завдання…
Олексій навіть подумав: «Здорово викладає, по суті!» На обережний рип дверей усі підвели голови. Шаворський, який сидів рядом з Максимовим, стурбовано спитав:
— Що там?
Олексій знаком показав: усе, мовляв, гаразд, — і поманив його пальцем.
— Говоріть далі, — кинув Шаворський Максимову, — я на хвилинку. Ну, в чому справа? — спитав він, вийшовши в сіни.
— Із Нерубайського чоловік! Щось спішне…
— Де?
— Тут, у садку.
Шаворський швидко пішов до дверей.
Ледве він ступив на поріг, як чиїсь руки, обхопивши ззаду, затиснули йому рота, підняли, понесли. І незабаром, зв'язаний за руки й ноги, з кляпом у роті, він звивався в кущах, штовхаючи черевиками Різничука, що не прийшов ще до пам'яті.
До одного вікна чекісти підтягли кулемет.
— Приступаємо, — скомандував Немцов.
Тримаючи за пазухою «лимонку», Олексій знову зайшов у кімнату і сказав Кулешову (як неважко здогадатися, це був саме він):
— Готово!
Кулешов-Максимов ледве помітно кивнув головою і повернувся до отаманів.
— От, власне кажучи, і все, — промовив він. — Загальна картина зрозуміла, решту зрозумієте потім. Часу у вас для цього буде досить… А тепер, панове отамани, пропоную без шуму підняти руки: ви арештовані, будинок оточений.
Якби навіть розірвалась посеред стола бомба, то й це, певне, менше б приголомшило отаманів, ніж слова «спеціального представника», сказані неголосно, спокійним тоном.
