Корабельна катастрофа - Стивенсон Роберт Льюис (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗
Близько десятої години ранку пролунав голосний вигук. Нейрс, щойно розпоровши чергового лантуха, витрусив з нього разом з рисом загорнуту в папір бляшанку.
— Що я казав?! — вигукнув він.
І тут же скрикнули всі матроси: не усвідомивши власного розчарування, зрадівши успіхові пошуків, вони всі разом тричі видихнули «Ура!», що сполошило чайок. За мить всі ми з'юрмилися довкола капітана і тремтячими руками почали нишпорити в мішку. Ми видобували звідти бляшанку за бляшанкою — всього їх знайшлося шість, загорнутих, як уже я згадав, у папір з китайськими ієрогліфами.
Нейрс обернувся до мене й потис мою руку.
— Я вже гадав, що нам ніколи не дочекатися цього дня, — сказав він. — Вітаю вас, містере Додд, з успіхом.
Тон його глибоко схвилював мене, а коли Джонсон та матроси теж почали вітати мене й тиснути руку, сльози підступили мені до очей.
— В кожній бляшанці більше, ніж два фунти, — мовив Нейрс, зважуючи одну бляшанку в руці. — Отже, двісті п'ятдесят доларів на лантух. До праці, хлопці! Ще до вечора ми зробимо містера Додда мільйонером!
Дивно було спостерігати, як завзято розпорювали ми лантухи. І хоч матроси вже не очікували винагороди, проте розуміння того, що працюють вони не марно, сповнювало їх некорисливим завзяттям. Ми розпорювали та висипали лантух за лантухом, ми вже стояли в рисі по коліна, піт заливав нам очі, а руки нили нестерпно, — і все ж наш запал не згасав.
Настав час обіду. Ми були занадто перевтомлені, щоб їсти, і так захрипли, що не могли розмовляти. І все ж, нашвидку попоївши, ми знову зарилися в рис. Коли запав вечір, всі лантухи були розпороті, і ми стали перед ще однією разючою таємницею.
З усіх загадок «Летючого шквалу» ця виявилась най-непояснимішою. З шести тисяч лантухів контрабанду таїли тільки двадцять; в кожному було десь по дванадцять фунтів опію — разом двісті сорок фунтів. У Сан-Франціско опій коштував трохи дорожче двадцяти доларів за фунт, хоча в Гонолулу, де торгувати ним заборонялося, за той самий фунт можна було взяти сорок доларів.
Отже, за найвищими цінами Гонолулу, вартість опію на борту «Летючого шквалу» не сягала й десяти тисяч доларів, а за цінами Сан-Франціско — навіть п'яти. Ми з Джімом заплатили за бриг п'ятдесят тисяч. А Беллерс ладен був торгуватися й далі! Ці підрахунки ошелешили мене.
Щоправда, у нас ще була надія відшукати другу схованку; лише ця надія й рятувала мене від остаточного розпачу.
Либонь, жодне судно ще не обшукували так пильно. Оглянули кожен брус, випробували всі засоби. День за днем, у дедалі більшому відчаї, ми крушили все підряд, підбадьорюючи матросів обіцянками та подарунками. Вечір за вечором я і Нейрс сиділи разом у тісній каюті, марно намагаючись збагнути, чи ми чогось не прогавили. Я ладен був поклястися власною головою, що на судні не лишилося нічого цінного, крім дерев'яного корпусу та мідних цвяхів.
Не було жодного сумніву, що ми вилетіли в трубу, заплативши п'ятдесят тисяч доларів, зафрахтувавши шхуну та згодившись на жахливі проценти в надії, що нам пощастить отримати п'ятнадцять процентів чистого прибутку. Ми не лише збанкрутували — ми пошилися в дурні і тепер мали стати загальним посміховиськом. Гадаю, я зумів зберегти зовнішній спокій. Власне, я вже був готовий до такого висновку, бо втратив надію ще того дня, коли ми знайшли опій у рисі. Проте думки про Джіма і Меймі ятрили мені душу, і я замкнувся в собі, уникаючи розмов та спілкування.
Саме такий настрій давив на мене, коли капітан запропонував поїхати на острів. Я зрозумів: він хоче поговорити зі мною, — і хоч боявся, що він почне висловлювати співчуття, ради не було. Я погодився.
Кілька хвилин ми мовчки йшли понад берегом. Сонце пекло немилосердно. Від золотих пісків та сліпучо-сяйної лагуни боліли очі. Крики птахів та далекий рев прибою зливалися в одну первісно-варварську симфонію.
— Гадаю, мені не треба пояснювати вам, що шукати більше нічого? — спитав Нейрс.
— Так, — мовив я.
— Я вирішив завтра виходити в море, — провадив він.
— Це найкраще, що ви можете зробити, — відповів я.
— Курс на Гонолулу? — спитав він.
— Авжеж, зробимо все, як планували! — вигукнув я. — Саме Гонолулу!
Ми замовкли. Трохи згодом Нейрс кашлянув і обізвався знову:
— Ми з вами досить міцно здружилися, містере Додд. Ми пройшли крізь випробування, в яких вивіряється людина. Нам довелося працювати в найтяжчих умовах, нас переслідували невдачі, і ми так нічого й не досягли. І за весь цей час ми жодного разу не посварились. Я кажу це не для того, щоб похвалити себе, — це мій обов'язок, за це мені платять, це моя робота, для цього я вийшов у море. А ось ви — річ інша: для вас усе це було новиною, і мені сподобалось, як стійко ви зустрічали невдачі, як день у день трудилися разом з нами. Ви перебороли своє розчарування, а ми ж добре розуміємо, що нерви ваші напружені до краю. Дозвольте сказати вам, містере Додд, що в усій цій справі ви показали себе людиною сильною і мужньою і що після цього всі вас поважають, усі захоплені вами. А ще скажу вам, що я взяв цю справу так само близько до серця, як і ви, і мені теж клубок підступав до горла, коли я думаю, що ви вхопили облизня. Якби я хоч трохи надіявся, що очікування врятує нас, я лишився б на цьому острові, аж поки ми всі сконали б голодною смертю.
Я спробував був подякувати Нейрсові за ці щирі слова, але він не дав мені й рота розтулити.
— Я запросив вас на берег не для того, щоб усолоджувати компліментами, — провадив Нейрс. — Тепер ми розуміємо один одного, і в цьому суть. Гадаю, ви довіряєте мені. Я давно хотів поговорити про куди важливішу справу, і час настав: що ми будемо робити з «Летючим шквалом» та дешевим романом його суднового журналу?
— Правду кажучи, я про це не думав, — відповів я. — Але навряд чи я заспокоюсь, і якщо цей самозваний капітан Трент іще ходить по землі, я знайду його будь-що.
— Для цього вам досить лише розголосити всю історію, — сказав Нейрс. — Вона матиме великий успіх. Не щодня репортерам щастить вивудити таку новину. І я скажу вам, щoб станеться далі, містере Додд. Її передадуть по телеграфу, її надрукують на перших шпальтах під жирними заголовками, вона зчинить бучу, власті дадуть спростування, і вона влучить у самозваного капітана Трента в якомусь мексіканському барі і вразить самозваного Годдедааля у нетрищах портового міста на Балтиці, і сягне Харді та Брауна в якомусь матроському ресторанчику в Грінку. Ви, певна річ, можете влаштувати такий Судний День. Питання лише в тому, чи бажаєте цього ви самі.
— Ну, — відповів я, — я твердо знаю, що не бажаю єдиного: не бажаю виставляти на загальне посміховисько себе і Пінкертона. Адже ми такі доброчесні, що нас зманює контрабандний опій, ми такі розумники, що платимо п'ятдесят тисяч доларів за кота в мішку…
— Авжеж, ця історія може зашкодити вашим діловим інтересам, — притакнув капітан, — і мені приємно, що ви це розумієте, бо я не схильний здіймати галас. Звісно, справа тут нечиста, проте, якби ми вийшли на слід, проводирі цієї зграї спокійнісінько ушилися б зі здобиччю в саквояжах, а ми схопили б за комір лише кілька нещасних матросиків, які нічого до пуття і не відають. Ви знаєте, що я невисокої думки про якогось рядового Джека з торговельного флоту, але ж йому, бідоласі, доводиться лише виконувати накази, і якщо ви спробуєте здійняти бучу — десять проти одного, що відповість за все саме такий безвинний простак. Інша річ, якби ми точно знали, що тут сталося. Але ж ми нічого не знаємо, справа темна, а коли так, то краще не дражнити собак.
— Ви кажете так, ніби це залежить тільки від нас, — заперечив я.
— А від кого ж?
— Ви забули про матросів. їм відомо чимало, і ви не змусите їх мовчати.
— Не змушу? — перепитав Нейрс. — Ручуся своїм капітанським званням, що зможу! Коли вони зійдуть на берег, їм буде море по коліна; під вечір вони зовсім повпиваються, а вранці всі опиняться на різних кораблях і попливуть у різні сторони. Я, звісно, не змушу їх мовчати, та все ж розповідатимуть вони поодинці. Якби говорила вся команда разом, до неї могли б і прислухатись, а до базікання одного матроса хто там буде прислухатися? І, врешті, перше ніж вони почнуть розповідати, мине не менше півроку; якщо ж нам поталанить і вони попадуть на китобійні судна, то й три роки пройде. А на той час, містере Додд, багато води спливе.
