Корабельна катастрофа - Стивенсон Роберт Льюис (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗
— А він узяв його з собою, — захихотів Нейрс. — Все інше він покинув — рахунки, гроші, папери… Але ж йому треба було щось прихопити, інакше це могло викликати підозру на «Бурі». «Чудова ідея! — подумалось йому. — Візьму-но Гойта»…
— А чи не здається вам, — провадив я, — що всі на світі
Гойти не могли ввести Трента в оману, бо він мав під рукою оцей офіційний адміралтейський довідник, виданий пізніше — він дає точний опис острова Мідуей!
— Ай правда! — вигукнув Нейрс. — Б'юсь об заклад, що з Гойтом він уперше познайомився лише в Сан-Франціско! Схоже на те, що він привів сюди свій бриг умисне. Але тоді це суперечить тому, що було на аукціоні! В тім-то й лихо з цією явно нечесною справою: хоч скільки теорій придумуй — все одно щось лишається незрозумілим.
Потім нашу увагу цілком поглинули суднові папери, яких назбиралось чимало. Я мав надію, що вони допоможуть мені докладніше довідатись про особу капітана Трента, але й тут мене чекало розчарування. Ми тільки й змогли зробити висновок, що він був людиною старанною — всі рахунки були ретельно пронумеровані й зберігалися за всіма правилами. Крім того, деякі документи свідчили про те, що він був людиною компанійською, але ощадливою. Всі знайдені нами листи були сухими офіційними записками постачальників. Всі, крім одного, — в ньому, підписаному Ганною Трент, було палке прохання надіслати грошей. «Ти знаєш, яка біда впала на мою голову, — писала Ганна, — і як я помилилася в Джорджі. Моя квартирна хазяйка видалась мені дуже милою й товариською жінкою, але тепер я побачила її в справжньому світлі, і якщо після цього останнього мого прохання ти не злагіднієш, я не знаю, що станеться з відданою тобі всім серцем…» — далі стояв підпис. Не було ні дати, ні зворотної адреси. Якийсь голос шепнув мені, що цей лист залишився без відповіді. І ще один лист — у скриньці матроса; я наведу з нього уривок. Він був надісланий з якогось містечка на Клайді. «Любий синку, — писала авторка листа, — сповіщаю тебе, що твій любий батько помер у місяці січні дванадцятого числа. Він попросив, щоб я поклала йому на ліжко твою фотокартку і фотокартку Девіда, а сама сіла поруч. «Хочу, щоб ми всі були разом», — сказав він і потім благословив вас. Милий синашу, і чому тебе й Деві не було тут! Йому було б легше помирати. Він усе згадував дуже тепло, як ви веселились разом по суботах, і він попросив мене заспівати про Кельвінський гай, а сам усе дивився на свою скрипку, нещасний. Відтоді я не можу її бачити, бо йому вже більше на ній не грати. Синочку мій милий, повертайся до мене, зовсім одна тепер я лишилась». Далі йшли звичні релігійні повчання та благословення.
Коли я передав цього листа Нейрсові, він справив на нього враження виняткове — я вперше бачив, щоб лист отак схвилював людину. Спочатку, прочитавши кілька слів, він кинув його, але зразу підібрав і став читати далі, потім знову кинув, знову підібрав — і так тричі.
— Дуже зворушливий лист, правда? — сказав я.
Замість відповіді Нейрс брутально вилаявся, і минуло більше півгодини, перше ніж він спромігся щось пояснити мені.
— Знаєте, чому цей лист так подіяв на мене? Мій старий полюбляв грати на скрипці, але безбожно фальшивив. Єдине, що він грав, було «Мучеництво», і то була справжня мука для мене. Він був кепський батько, а я був нікчемний син. Та мені чомусь захотілося знов почути, як верещить його скрипка… Усі ми свині, — додав капітан, помовчавши.
— Врешті, всі сини такі, — погодився я. — Можу потиснути вашу руку: на моєму сумлінні такий самий гріх.
І, як не дивно, ми справді потисли один одному руки.
Серед паперів ми знайшли також багато фотокарток; здебільшого це були або дуже привабливі дівчата, або старенькі жінки, схожі на господинь мебльованих квартир. Але одна з фотокарток наштовхнула нас на відкриття надзвичайне.
— Ну, красенями їх не назвеш, як ви гадаєте, містере Додд? — зауважив Нейрс, даючи її мені.
— Кого? — спитав я, машинально беручи фотокартку й ледве стримуючи позіх — адже час був пізній, день минув тяжкий, і мені дуже хотілося спати.
— Трента з компанією, — відповів капітан. — Адже це історичний знімок усієї банди.
Я підніс фотокартку до світла без найменшої цікавості — я вже бачив капітана Трента і не хотів бачити його знову. Вони були зняті на палубі брига; всі стояли рівненько, розташувавшись саме так, як і годиться: матроси — на шкафуті, а командири — на юті. Внизу був підпис: «Бриг «Летючий шквал», Рангун», а далі стояла дата. І над кожним було старанно виведено його прізвище.
Раптом я завмер, приголомшений. Сонливість і втому як водою змило — я бачив зовсім незнайомі обличчя! «Дж. Трент, капітан» — стояло над зображенням кремезного зморшкуватого чоловіка з густими бровами та сивою бородою, одягненого в сюртук та білі штани. В петельці у нього була квітка, бороду він випнув наперед, а губи владно стиснув. У ньому було мало що від моряка, він швидше скидався на солдафона або сухого, безапеляційного святенника якоїсь суворої секти, а тим більше не мав він нічого спільного з тим капітаном Трентом, якого я бачив у Сан-Франціско. Матроси теж були мені незнайомі, а кок, поза всяким сумнівом, був китаєць — він стояв на трапі в своєму національному вбранні. Однак ще дужче зацікавила мене постать, позначена прізвищем «Е. Годдедааль, перший помічник». Я ніколи його не бачив, і, ймовірно, він був саме тією людиною — Е. Годдедаалем; могло бути, що саме в ньому і таїлась розгадка цієї дивної історії. Я вивчав його обличчя, мов справжній детектив. Це був здоровань могутньої статури, найпевніше, білявий, як вікінг; його волосся лежало буйною кучмою, а в обидва боки стирчали величезні баки, схожі на ікла якоїсь невідомої тварини. Але щось у його зовнішності не гармонувало з цими грізними баками та зухвалою поставою. Було в ньому щось суворе, навіть мужнє, але водночас і щось м'яке, майже жіноче. Я не здивувався б, якби довідався, що він сентиментальний на вдачу, схильний часом пустити сльозу.
Якусь хвилину я мовчки розмірковував над своїм відкриттям, прикидаючи, як найефективніше та найдраматичніше сповістити про нього капітана. І враз я згадав про свій альбом. Вийнявши його, я знайшов малюнок, що зображав капітана Трента та його матросів, які врятувалися з англійського брига «Летючий шквал» і зайшли до шинку в Сан-Франціско.
— Капітане, — сказав я, — я розповідав вам, як уперше зустрів Трента в одному з шинків у Фріско? Він прийшов туди зі своїми матросами, і один із них був гаваєць, і він тримав у руках клітку з канаркою. А потім я побачив його на аукціоні, збентеженого й переляканого: він прислухався до величезних цифр так само вкрай здивований, як і всі присутні… Ви все це пам'ятаєте, еге ж? Так ось — подивіться на людей, яких я тоді побачив, — і я поклав перед Нейрсом альбом. — Це Трент із Фріско і троє його матросів. Я буду вам дуже вдячний, коли ви вкажете мені їх на цій фотокартці.
Нейрс мовчки поклав фотокартку поряд з малюнком і довго дивився на них.
— Ну, — мовив він нарешті, — мені це навіть подобається: ситуація прояснюється. Ми й самі могли б передбачити щось подібне, якби добре подумали, чому це нам трапилась подвійна кількість скриньок…
— На вашу думку, це щось роз'яснює?
— Це роз'яснило б усе, — відповів Нейрс, — якби не гарячка на аукціоні. Все збігається в цій крутиголовці, коли тільки не зважити на те, як вони намагалися будь-що відкупити свій бриг. І ми знов у глухому куті. Але хоч би що там було, можна не сумніватися: тут справа нечиста.
— І схожа на піратство, — докинув я.
— Схожа свиня на коня! — вигукнув капітан. — Не обманюйтесь, обидві наші голови не здатні зметикувати, що тут криється.
РОЗДІЛ XV
ВАНТАЖ «ЛЕТЮЧОГО ШКВАЛУ»
В роки юності я був щиро відданий ідеалам свого покоління. Міський житель, я кохався в комфорті, я був рабом усього того, що ми звемо цивілізацією, побожно схилявся перед образотворчим мистецтвом, постійно навідував ресторани. Був у мене тоді приятель, не художник, хоч він і був членом нашого вузького кола, де йому симпатизували за хоробрість, короткі, до колін, бриджі та влучне слівце. Якось він, оглянувши довге ресторанне меню й кругленьке черевце одного з французів-гурманів, що їх я, як по правді, трохи наслідував, затаврував мене прізвиськом «нагромаджувача ресторанного жиру». І він, либонь, мав слушність. Коли б у моєму житті нічого не змінилося, тепер я зовнішністю нагадував би тлустенького бичка і мислив би, як звичайнісінький буржуа — себто як пересічний художник, що не цікавиться нічим, опріч свого мистецтва. І я вважаю — над входом до кожної художньої школи треба написати золотими літерами слова Пінкертона: «Не розумію, чому ти не хочеш узятися за щось інше». Люди не народжуються млявими та байдужими, вони стають такими, коли їх поглинає якась однобока діяльність. Ще гірше, коли сама робота такої людини позбавляє її руху, коли її життя плине спокійно, без перемін. Тоді м'язи, не дістаючи навантаження, слабнуть, а вся зовнішність неймовірно спотворюється завдяки надлишкові харчування, самозаспокоєнню та теплому помешканню. Мене завжди дивувала самовпевненість тих добродіїв, які, не здобувши найменшого уявлення про все розмаїття й повноту життя, дозволяють собі змальовувати його та висловлювати безапеляційні думки.
