Корабельна катастрофа - Стивенсон Роберт Льюис (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗
Ті, хто працює в студіях та кабінетах, можуть створювати прегарні картини й захопливі романи. Проте не їхнє діло висловлювати судження про призначення людини — вони-бо про це нічого не відають. Їхнє власне життя — потворний наслідок певних обставин, що в мінливостях буття приречені на забуття і зникнення. А віковічне життя людське — це фізична робота під сонцем і дощами; таке воно є від сотворіння світу.
Коли б я міг, то взяв би з собою на острів Мідуей усіх письменників та художників — аби вони звідали все те, що довелося звідати мені: без кінця дні розчарувань, спеки та тяжкої праці, без кінця ночі, коли болить усе тіло, ниють усі суглоби, і ти, виснажений втомою, западаєш у глибокий сон. Я хотів би, щоб вони пройнялися самими обставинами моїх пошуків — почули грубувату мову моїх товаришів, побачили їхні обвітрені обличчя та залиту сліпучим сонячним промінням палубу, спустилися в задушливі сутінки трюму, почули пронизливі крики незліченних морських птахів, а головне, звідали б це жорстоке почуття відрізаності від усього світу, від усього сучасного життя. На острові ми жили в іншому сторіччі, тут день починався не з ранкових газет, а зі сходу сонця, і держави та імперії, релігії та війни, народи та мистецтво мовби і не існували, як у доісторичні часи. Саме в таких умовах, я вважаю, і слід пожити всім моїх колегам та сучасникам, зневаживши всі традиційні уявлення та повністю віддавшись владі єдиної мети під недремним поглядом єдиного небесного ока.
Варто розказати іще кілька подробиць про нашу роботу. Носове приміщення захаращували товари суднової крамнички, весь трюм був завалений рисом, комірчина над ахтерпіком — чаєм та шовками. Усе це ми мали видобути, але все це було лише початком. В трюмі було безліч приміщень; деякі призначалися, мабуть, для якихось особливих вантажів, бо вони були обшиті ще й дюймовими дошками, а поміж бімсами стояли допоміжні переділки. Десь тут, а можливо, в каютах чи навіть у самих бортах судна таїлася схованка. Тому нам довелося зірвати мало не всю внутрішню обшивку брига і простукати все інше так, як лікар вистукує груди хворого на сухоти. І коли нам чувся глухий звук, ми бралися за сокири і врубувались у дерево. Це була тяжка й неприємна робота, бо з-під сокир летіли хмари сухої трухлявини. З кожним днем все дужче оголювався скелет «Летючого шквалу», все нові бруси ми обстукували та розколювали на тріски, все нові дошки обдирали з бортів та викидали геть, — але наставав вечір, а ми були все так само далеко від мети в своїх ревних руїнницьких зусиллях.
Прикрощі не пригасили моєї енергії, але я почав занепадати духом, і навіть Нейрс став мовчазний і понурий. Увечері, попоївши, ми майже не розмовляли; я клював носом над якоюсь книжкою, а Нейрс вперто свердлив мушлі. Хтось сторонній міг би подумати, що ми посварилися, та насправді в ці хвилини гартувалася наша дружба.
Коли ми. лише починали роботу на «Летючому шквалу, мене вразила готовність, з якою матроси виконували будь-який наказ капітана. Не скажу, що капітан їм подобався, але вони, безперечно, захоплювались ним. Сухе схвалення з його вуст ними цінувалося вище моїх лестощів чи мого півдолара. А коли Нейрс забував про свою звичку всіх ганити і шпетити, довкола закипало веселе заповзяття, і тоді мені здавалося, що його теорія капітанської поведінки, хоч він і перебирав міру, має під собою певний грунт. Але з часом ні страх перед капітаном, ані захоплення ним уже не допомагали нам. Матроси стомилися від безнадійних, безплідних пошуків та виснажливої праці. Вони почали нарікати, працювали абияк. Покарання не забарилися, але вони лише посилили невдоволення. Що не день гірше викоцували матроси доручену їм справу, і в тісних каютах брига ми майже фізично відчували їхню неприязнь.
Попри всю нашу обережність, матроси дуже добре знали, щoб ми шукаємо, а крім того, дехто завважив і ті дивні речі, які так вразили капітана й мене. Я чув кілька разів, як матроси обговорювали вдачу капітана Трента й вислювлювали найрізноманітніші думки щодо того, де сховано опій, — оскільки вони підслухали наші розмови, я визнав за можливе відплатити їм тією ж монетою. Тепер я знав настрій матросів і знав також, наскільки вони обізнані з таємницею «Летючого шквалу». Якось, почувши таку досить бурхливу розмову матросів, що свідчила про їхнє невдоволення, я несподівано для самого себе придумав план — як на мене, досить вдалий. Гарненько обміркувавши його вночі, наступного ранку я поділився ним з капітаном.
— А чи не спробувати мені підняти дух команди, запропонувавши винагороду? — спитав я.
— Коли ви вважаєте, що досі вони чесно відпрацьовували вашу платню — ви помиляєтесь, — відповів Нейрс, — проте інших людей у нас нема, а ви — суперкарго.
Ці слова з уст такої людини, як капітан, означали повну згоду.
Команду викликали на ют. Капітан був похмурий. Всі чекали, що він оголосить нечувано суворе покарання за якісь нові провини.
— Гей, ви! — кинув він через плече, міряючи палубу сягнистим кроком. — Містер Додд хоче видати нагороду першому, хто знайде на борту брига опій. Осла можна примусити бігти двома способами: дати йому моркви або надавати стусанів. Обидва способи, я гадаю, підходящі. Містер Додд вирішив спробувати моркву. Ось що, діти мої, — з цими словами капітан заклав руки за спину і вперше поглянув на матросів, — коли через п'ять днів опій не знайдеться, приходьте до мене по стусани.
Він кивнув мені, і я в свою чергу звернувся до матросів:
— Ось мої умови, — сказав я. — На цю справу я кладу сто п'ятдесят доларів. Якщо хтось знайде опій, він отримає всі сто п'ятдесят. Якщо хтось наведе нас на слід, він отримав сто двадцять п'ять, а решта двадцять п'ять підуть тому, хто перший знайде сам опій. Ми назвемо цю винагороду Призом Пінкертона, капітане, — закінчив я весело.
— Тоді краще назвімо її Великим Об'єднаним Призом! — вигукнув Нейрс. — Хлопці, я додаю до цієї суми ще сто доларів від себе! Американською золотою монетою!
— Дякую вам, капітане! — сказав я. — Ви дуже щедрі.
— Не варт подяки, — відповів Нейрс.
Обіцянка винагороди подіяла відразу. Не встигли матроси гідно оцінити запропоновану суму та обміркувати можливу вигоду, як із юрби вийшов китаєць-кок, звертаючи на себе увагу граційним жестом руки та вибачливою усмішкою.
— Капітане, — сказав він, — я два роки служив на американському флоті, а потім шість років був офіціантом на поштовому судні. Я багато чого бачив!
— Ого! Ти справді багато бачив! — вигукнув Нейрс і додав, звертаючись до мене: — Мабуть, він бачив, як ховали опій на поштовому судні… Чого ж досі мовчав?
Гадав, що таки дійде до винагороди, — з гідністю відповів кок.
Ну гаразд, — сказав капітан, — але ж винагороду ми пообіцяли, ти чув про це. То кажи! Якщо ти розгадаєш, гроші твої. Ясно?
— Я довго думав, капітане, — відповів китаєць. — Тут багато маленьких мішків з рисом, дуже багато мішків з рисом, шість тисяч маленьких мішків з рисом… Я довго думав, капітане: може, там також багато опію?..
— Ну, містере Додд, а що ви гадаєте? — спитав капітан. — Можливо, він має слушність, а можливо, й помиляється. Найімовірніше, він має слушність, бо де ж іще ця погань може бути, але, з іншого боку, якщо він помиляється, ми марно знищимо півтори сотні тонн доброго рису. Тут варто подумати.
— Думати нема про що, — заперечив я. — Не забувайте суті: рис — дурниці; він нас ані збагатить, ані розорить.
— Іншої відповіді я від вас і не чекав!
І ми в ту ж хвилину сіли в шлюпку й попливли до брига, щоб перевірити наші міркування.,
Трюм був майже порожній. Лантухи з рисом (чотири десятки їх важили тонну), складені на палубі, зайняли весь шкафут і бак. Ми мали розпороти та обнишпорити шість тисяч мішків, тобто знищити сто п'ятдесят тонн цінного харчового продукту! Обставини цієї незвичайної роботи повністю відповідали її незвичайній меті. Всі ми, озброївшись ножами, накинулись на відведений кожному стос лантухів. Розпоровши мішок, ми нишпорили в ньому, а потім висипали рис на палубу. Незабаром довкола нас піднялися білі купи, що весь час росли, обсипалися і врешті почали заповнювати всі виїмки та сипатися в море через шпігати. Над бригом, що перетворився на велетенське зерносховище, хмарою кружляли морські птахи, дивуючи нас зухвалістю. Побачивши стільки їжі, вони знахабніли і з гучними криками падали просто поміж нас, черкали нас крильми, вихоплювали зерно просто з рук. Матроси, подряпані до крові кігтями птахів, розлючено відбивалися від них ножами, а потім знову порпалися в мішках, байдужі до поранених пернатих, які вмирали під ногами. Дивна це була картина: хмари птахів, які ширяли над палубою, час від часу падаючи на білі купи рису з плямами крові, що їх залишали мертві чайки; струмені рису, які сипалися в море з усіх шпігатів; люди, охоплені золотою гарячкою, то схиляються над мішками, то одбиваються від птахів, щось голосно вигукуючи; а над усім цим — величезне павутиння такелажу і тихоокеанське небо, з якого ллється сонячне проміння. Матроси працювали, сподіваючись отримати якихось п'ятдесят доларів, а я — п'ятдесят тисяч. Не дивно, що ми не жаліли ні птахів, ні рису.
