Королеви не мають ніг - Нефф Владимир (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗

— Вояки, з цієї хвилини кінець розвагам, ми вирушаємо в похід назустріч певній перемозі, яка принесе нам величезну gloire, [149] але якої нам не досягти без жорстокої й суворої дисципліни. Досі ви тільки жерли, пиячили й пухли від сну, а тепер будете служити і ще раз служити. Столуватися будете всі разом, спільно, а там, де для цього не буде ніякої змоги, кожен з вас одержить доплату в чверть цехіна на харчі денно; цього вам має вистачити, бо жодних рахунків за ваші гульбощі ми більше оплачувати не будемо. Будь—які грабунки й крадіжки суворо забороняються, а якщо когось застукають, що він посягнув на чуже добро, той буде повішений без жалю. Так само буде покарано й будь—яке непідкорення наказові. Ви пішли на військову службу, то й воюйте. Запитання є? Алессандро Барберіні підніс руку.

— Eh bien? [150] Що тебе цікавить? — запитав капітан д’Обере.

— Коли ми одержимо платню за ті два дні, які ми простояли тут? — запитав Алессандро.

Капітан д’Обере побуряковів від люті, як належить справжньому воякові, і роз’ярився:

— Ти сказав: за ті два дні, які ми тут простояли, а мав сказати: за ті два дні, які ми тут пробайдикували, espece de vaurien. [151] Ви самі щойно бачили, скільки його високість заплатила за вас господареві — свою платню ви прожерли, своєю платнею ви заливали горлянку, і ти хотів би ще щось одержати на додаток до цього? Ще одне таке зухвальство — і я так візьму тебе, голубе, в роботу, що ти забудеш навіть, як називаєшся. Битися ти мастак, а от про вояцьке ремесло не маєш аніякісінького уявлення. Військова служба — це не тільки вміти колоти, рубати й стріляти, військова служба — це також уміти підкорятись і тримати язика за зубами, зрозумів? Але я тебе цього навчу й виб’ю з твоєї голови всі витребеньки, ти, лобуряко, лайдаку, матусин синку, шмаркачу, шаговий красунчику, не думай, що коли ти раз показав себе і виконав свій обов’язок, який повинен був виконати, то тобі назавжди буде все дозволено й подаровано. Що іще?

Алессандро Барберіні міцно стулив губи і не сказав більше ані слова, але було видно, що він замислив недобре.

Тоді капітан оголив меч і, блиснувши ним у промінні ранкового сонця, скомандував:

— А тепер, вояки, шикуйсь, en marche!

Військо кількістю в шістдесят один чоловік, здебільшого підлітків, рушило в дорогу.

Рухалися вони швидким темпом і через три з половиною години, після одинадцятої, зупинилися перед брамою Губ—біо, яке притулилося біля підніжжя гори Монте—Кальво, на березі річки Каміньяна. Поки вони чекали дозволу ввійти до міста, який їм нарешті дали тільки завдяки папській буллі, Петр видав воякам гроші на харчі й фураж і спорожнив свій капшук аж до самого дна, залишивши тільки десять цехінів на закуп усього необхідного для виготовлення нової порції золота. А трохи згодом, саме тоді, коли на вежі губбійського собору почали видзвонювати полудень, Петр і капітан д’Обере старанно замкнулися в кузні, яку їм охоче за незначну плату в дві монети уступив її власник, муж богобоязний і чесний, виклали сировину, куплену дорогою, і взялися до роботи.

— Минулого разу я обіцяв, mon ami, що більше не асистуватиму при цьому вашому пекельному чаклунстві, — мовив капітан д’Обере, коли вони засунули тигельок у горно, — але я не можу покинути вас напризволяще, оскільки ви маєте лише одну руку disponible. [152] Та я збрехав би, якби стверджував, що не боюся зостатись цього разу без носа і обох вух.

— Якщо моя теорія хибна, — сказав Петр, — і станеться охолодження, навіть коли ми нагріємо олово аж до кипіння, то нам доведеться негайно вискакувати надвір, стрибати й танцювати. Та я певен, що в цьому не буде потреби.

В цьому й справді не було потреби, тільки з зовсім іншої причини, ніж припускав Петр.

Коли тигельок аж по самі вінця наповнився оловом і настала велика мить перетворення простого металу на золото, Петр простяг капітанові руку, і той обережно, за допомогою цизорика, відкрив вічко персня; і тут, зазирнувши в його порожнину, капітан ледь ворухнув вухами й бровами, вибалушив очі й завмер, наче громом ударений, наче з неба впавши, а коли глянув на Петра, то не побачив і на його обличчі бодай трохи розумнішого виразу; бо в порожнині персня лежав шматочок мотузочки, точніше волоконце з неї, старанно звите спіраллю, і більше нічого, анічогісінько; дрібочки Філософського каменя, червоні, з перламутровим полиском, які там лежали раніше, зникли без сліду.

— Hein? [153] — вигукнув капітан д’Обере, бо нічого слушнішого не спало йому на думку.

Петр не промовив ані слова, тільки застогнав, неначе в нього раптом заболіли зуби.

— Що це? — запитав капітан.

— Без сумніву, шматочок мотузочки, на якій когось було повішано, — сказав Петр. — Це іноді носять у перснях.

— Але де ж Філософський камінь?

— Зник, — прошепотів Петр, бо йому пересохло в горлі. — Акілле — охайний юнак, і коли він побачив, що перстень можна відкрити, як слід його вичистив, перше ніж уклав туди цю мотузочку.

— Це означає… — пробелькотав капітан.

— Так, — підтвердив Петр.

— І все ж я бачу в цьому певну вигоду, — мовив капітан д’Обере.

— Яку ж це, цікаво?

— Учора ми вважали цей перстень утраченим, — сказав капітан д’Обере. — Отож удруге бідкатись немає потреби — ми вже це пережили.

Вони піднесли перстень до світла і обдивилися з усіх боків, чи не застряла в петельці вічка бодай дрібочка

Каменя, але марно. Акілле, перуджанський юнак, зробив свою справу бездоганно.

— Тепер найкраще було б foutre le camp, — мовив капітан.

— Пардон? — запитав Петр.

— Зникнути, — уточнив капітан. — Узяти ноги на плечі. Бо. наші хлопці, коли вони не одержать своє, розірвуть нас на шматки. І я цьому нітрохи не здивуюсь.

— Мудра думка, і я вам раджу, капітане, її здійснити, — відповів Петр. — Але я, герцог Страмби, не можу собі такого дозволити. Якщо я втечу від вояків, яких найняв, усьому настане кінець, кінець без вороття.

— А ви гадаєте, це ще не кінець? — запитав капітан. Петр не відповів.

За наказом, перуджанці вишикувалися рівно о другій годині на просторі перед старим будинком. Петр і капітан д’Обере чекали їх там верхи на своїх конях, бліді, як стіна, і похмурі. Як тільки Петр забачив молоденького Акілле, він кивнув йому, і юнак радісно підбіг, гадаючи, що його високість хоче виплатити пообіцяну винагороду.

— Акілле, — запитав Петр, — ти чистив мій перстень? Акілле з усмішкою вклонився:

— Атож, високосте, чистив, поки не вичистив, а головне — всередині. Під вічком перстень був вимазаний якоюсь бридотою.

— Добре подумай, Акілле, лерше ніж відповісти на моє запитання, для мене це дуже важливо, — вів далі Петр. — Як ти чистив цей перстень, а головне — чим? Мабуть, носовою хустинкою? Чи якоюсь щіточкою? Покажи мені ту хустинку або щіточку.

— Яка там хустинка, яка там щіточка, — усміхнувся Акілле. — У мене немає таких витребеньок. Я промив його водичкою в струмку, потримав під течією, а коли все вимилося, висушив його на сонці. Ту мотузочку, яку я туди вклав, можете, високосте, залишити собі, вона принесе вам щастя, бо на ній помер дядечко Вітторіо, брат моєї матінки, якого повісили за те, що в церкві святої Джулії він украв карнавку. У мене в кишені лежить іще один шматочок.

— Але, може, ти цей перстеник, — наполягав Петр, — поки тримав його під водою, ще й витирав пальцем? Ти часом не витирав його пальцем?

— Так, витирав, — відповів Акілле.

— Покажи мені цей палець, — сказав Петр.

Акілле, спантеличений дивацтвом його високості, простяг Петрові вказівний палець правої руки. Палець був чистий, за краєм нігтя — ані смітинки.

— Гаразд, можеш іти, — зітхнув Петр. Акілле ще вагався.