Королеви не мають ніг - Нефф Владимир (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗

— Спробую, — сказав Барберіні і вийшов, дуже сумніваючись у здоровому розумі його високості.

Не зважаючи на лікареві протести, Петр увесь час уставав з ліжка, зі стогоном снував по кімнаті, проклинав і молився мовою, незнайомою лікареві, бо в своєму горі перейшов на рідну чеську, і зітхав, і скреготав зубами, палений гарячкою; на бандажі, яким була обвита його голова, проступила пляма свіжої крові.

Лікар розсердився:

— Так я ні за що не ручаюсь! Відколи живу, не бачив такого навіженого, упертого і нетямущого пацієнта! Я сиджу над ним два дні і дві ночі й доглядаю його, наче маленьку дитину, але все це собаці під хвіст — він хоче тільки свій перстеник! Пам’ять про таточка! Зараз же лягайте або я все покину й піду геть.

Але пацієнт не послухався, і справа ще погіршала, коли в халаті, якого йому позичив господар, прийшов капітан д’Обере, котрий досі спав у сусідній кімнаті, де він оклигував після поранення; довідавшись, що сталося, він почав бідкатись разом з Петром.

— Це означає, що ми foutus, complиtement foutus, [147] що ми збанкрутували й сидимо голою сідницею на розпеченій плиті! — кричав він. — Цим хлопцям я виплатив уже понад шістсот цехінів, а якщо порахувати, скільки ми витратили дорогою з Рима, то стане ясно, що ми сидимо на мілкому!

— Я це й сам бачу, — сказав Петр. — Ви краще порадьте, що нам тепер робити.

— Молитися, — відповів капітан д’Обере. — Нам не залишається нічого іншого, тільки молитися. Але я дуже сумніваюся, що Бог зарадить таким chenapans, [148] як ми, таким покручам без даху над головою, без домівки, без батьківщини, без грошей, з підірваним здоров’ям, обдертим, на кривому коні, без служби, з багатим і сильним ворогом, який підсилає до нас убивць; на цьому проклятому світі нам залишається тільки дві можливості!

— Які саме? — запитав Петр.

— Темниця або шибениця, — відповів капітан. — Як не крути, а іншого виходу я не бачу.

Лікар слухав їх з неприховуваною цікавістю й нарешті зітхнув:

— А я гадав, що синьйори — люди впливові й заможні. Обидва друзі замість відповіді вибухнули гучним сміхом,

сповненим відчаю. Кривава пляма на Петровій пов’язці дедалі розросталася.

Лікар, тяжко ображений і скривджений, почав збирати своє причандалля, розікладене на столі: тазок для спускання крові, пінцети, бандаж, ланцети, щипці й щипчики, слоїки й пляшечки з різними мазями та оліями, екстрактами та есенціями, порошки й пігулки, — і складав усе це в саквояж.

— З вас — двадцять скудо за послуги, — сказав він холодно.

Петр і капітан знову зайшлися диявольським реготом.

— Двадцять скудо… Скільки ж то цехінів? — запитав Петр. — Бо скудо в нас немає, зате цехінів скільки хочете.

Капітан, усе ще здригаючись від сміху, що нагадував стогін, потягся рукою до сплющеного капшука, який іще кілька днів тому, коли вони виїздили з Рима, аж розпирало від двадцятьох сотень цехінів, і виловив у ньому жменьку золотих монет. Лікар узяв їх без жодного слова вдячності й відразу щез. Невдовзі до них прибіг розлютований господар заїзду; він був розтривожений звісткою про поведінку обох постояльців, про яку йому розповів лікар, і наполегливо зажадав оплатити рахунок, який, мовляв, переріс усі допустимі межі, оскільки вояки обох начальників, розміщені в стодолі й на горищі, жеруть і жлуктять вино так, наче вони три місяці голодували. Він вимагав сто вісімдесят цехінів, бо справедливо сподівався, що синьйори почнуть з ним торгуватися; і ті й справді так і вчинили, і поки вони торгувалися між собою, а господар заїзду ставав дедалі лихішим і безцеремоннішим і навіть почав погрожувати, що пошле по стражників і накаже всю цю їхню нікчемну, злочинну банду, а головне — цих шахраюватих синьйорів узяти під варту, до кімнати вбіг Барберіні, веселий і усміхнений, у супроводі привабливого чепурного юнака років шістнадцяти, одного із сміливців, завербованих у Перуджі, місті хоробрих вояків.

— Високосте, ваш перстеник знайшовся! — вигукнув Барберіні. — Він був в Акілле.

— Прошу вашу високість якнайласкавіше вибачити мені, — сказав Акілле. — Я знайшов його на гною разом з пальцем вашої високості й оскільки не знав, що це може бути палець вашої високості, то стягнув перстеник із того пальця й надів собі. Але тепер, почувши від Алессандро, що ваша високість розшукує цей перстеник, я миттю прибіг, щоб повернути його вашій високості з належним вибаченням.

Петр хвилину стояв мовчки й насилу зводив дух, перше ніж дав ради почуттю неймовірної полегкості, яке його охопило.

— Дякую вам, хлопці, тепер усе гаразд, — сказав він, надіваючи з капітановою допомогою перстеник на підмізинний палець своєї правої руки. — А ви, господарю, забирайтеся геть. Завтра вранці, коли ми знову вирушимо в дорогу, ви одержите своє, а зараз я не бажаю вас більше бачити, щезніть, я хочу спати.

Господар, іще кілька хвилин тому брутальний і лютий, схилив перед його високістю голову і вийшов з кімнати без жодного слова заперечення. Багатьох великих вельмож бачив він за своє життя й чудово знав, що їхня поведінка та обходження з людьми часто залежать від дивних, віддалених, для простого смертного незрозумілих впливів та обставин, з цими синьйорами завжди треба бути обережним. Зміна в поведінці його високості, що настала після того, як хлопчиська принесли йому перстень, котрий він розшукував, переконала господаря заїзду, що Петр справді великий пан і що він, господар заїзду, дав маху, коли прийшов нагадати йому про оплату, ніби до звичайного волоцюги. Бог знає, який таємний і важливий сенс зашифрований у цьому персні; Бог знає, які страшні державні або церковні таємниці, відомі лише кільком впливовим утаємниченим особам, заховано в ньому; Бог знає, якою особливою владою обдаровано того, кому дозволено його носити; через те геть, геть звідси.

Отож, як ми вже сказали, господар заїзду забрався геть, вийшов і капітан д’Обере, позіхаючи й човгаючи позиченими капцями, тільки Алессандро й Акілле, виструнчившись перед його високістю, навіть не поворухнулися.

— Ну? — сказав Петр. — Ви чули, що я хочу спати?

— Ваша високість пообіцяла п’ятсот золотих монет у винагороду тому, хто знайде цей перстень, — сказав Алессандро. — Я домовився з Акілле, що ми ними поділимось. Це справедливо, бо якби не Акілле, палець вашої високості зжерла б свиня разом з перснем, а якби не я, то ваша високість не змогла б довідатись, хто цього персня знайшов.

— Ви одержите свою винагороду, — сказав Петр. — Але не раніше, ніж ми дістанемось до Губбіо. А тепер забирайтеся геть.

Юнаки грізно блиснули очима, але, не сказавши ні слова, обернулися й вийшли. Петр заліз під перину й заснув, як убитий.

Капітан д’Обере, вже вбраний у свій мундир, розбудив його зразу ж після того, як зійшло сонце, й запитав, чи почуває він себе настільки добре, аби вони могли знову вирушити в дорогу. Петр, чудово відпочивши, відповів, що почуває в собі силу на десять таких переходів, який їх іще жде, й на здобуття десятьох таких кубел, як Страмба. Вояки є, грошей буде доволі, то чого непокоїтись.

— Вояків мало, а знарядь до облоги ніяких, — зітхнув капітан, зграбно й з любов’ю перев’язуючи Петрові голову.

— Навіщо нам знаряддя до облоги? — здивувався Петр. — Я ж недарма навчав вояків закладати вибухові заряди.

— Але не забувайте, що ви навчали цього нашу залогу, а не цих голобородих перуджанців, — заперечив йому капітан.

— Я сам ладен підкласти петарди під браму й висадити її в повітря, — сказав Петр. — А після цього ми вступимо до міста маршем, мов на святковому параді.

Після сьомої години ранку капітан наказав своїм воякам вишикуватися перед заїздом, розбив їх на три загони й на чолі кожного з них поставив командира — того, хто з першого погляду видався йому найстаршим і найдосвідченішим: перший склали дев’ятнадцять піших списоносців разом з командиром, другий — двадцять три піших мушкетери і змішаний загін кінних списоносців та мушкетерів з дев’ятнадцятьох чоловік — загалом шістдесят один вояк, усього на дев’ять чи десять чоловік менше, ніж удалося завербувати в Перуджі. На чолі кінного загону в винагороду за заслуги, незважаючи на його молодість, Петр поставив Алессандро Барберіні. Потім він оплатив рахунок у розмірі ста сорока семи цехінів, який цим разом господар заїзду подав йому в писемному вигляді, і коли все було готове, капітан д’Обере випростався на своєму огирі, випнув груди і звернувся до своїх людей з короткою, але змістовною промовою: