Королеви не мають ніг - Нефф Владимир (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗

— Ahime! Ahime! Oh! Madonna Santissima aiutatemi! [156] — глузливо бідкався Алессандро Барберіні. — Гарненького героя ми взяли в полон, нічого сказати! Але на вашому місці, високосте, я не проклинав би цей світ, бо в вашому становищі ви вже на ньому довго не порозкошуєте. — І він двічі уперіщив Петра батіжком по обличчю. — Ось тобі, собако, за виродка й за недолюда. Подякуй іще, що так дешево відбувс я. А тепер нагору, до Страмби. Avanti! [157]

Так почалася Петрова мука.

Він ішов пішки між двома вершниками, Алессандро й Акілле, який пересів на його коня; руки в нього були зв’язані за спиною, на шию було накинуто мотузку, обидва кінці якої перуджанці прив’язали до своїх сідел, але не ця ганьба, не це приниження, не цей безславний і гротескний програш завдали йому нестерпного болю і розпуки, а смерть і тільки смерть капітана д’Обере; на саму лише думку про те, що він більше ніколи його не побачить, що більше ніколи не почує його французьких лайок і сентенцій, що більше ніколи не сяде з ним до столу, щоб поласувати paupiettes, бо доброго капітана д’Обере вже немає в живих, серце його так стискалося, що він ледве дихав і йому не хотілося вже нічого, тільки вмерти й нічого не відчувати. Пов’язка на голові знову просякла кров’ю, міцно зв’язані руки затерпли, і його била така люта пропасниця, що він мусив стискати щелепи, аби не цокотіти зубами. А перуджанці рухалися швидко, не розбираючи дороги, були веселі, жартували й баляндрасили, бо не сумнівалися в тому, що їх чекає щедра винагорода, і підганяли свого бранця ратищами.

Пізньої пообідньої години, коли вони вже перетнули кордон страмбського герцогства, Петр несподівано побачив Ізотту в одежі послушниці — вона стояла край дороги й показувала йому язик; потім селянин, який сидів на ослиці, обернувся на папу й простяг Петрові ногу, щоб він її поцілував; за хвилину вони вже проходили крізь стрій знайомих людей, котрі зливалися й щезали, щоб знову з’явитися в іншому місці; вони щирилися, робили безглузді жести й показували Петрові сідниці — серед них був єзуїт з жовтими мішками під очима, а також подеста міста Перуджі в окулярах, Фінетта з оголеними персами й маленьким кинджалом у руці, покійний імператор, герцог Танкред, і цей герцог Танкред, у чудовому вбранні з плямою від вина на грудях, зненацька щез, а на його місці виріс чоловік із сокирою в руці і з кошиком за спиною, з вигляду горянин, зарослий щетиною і непривітний; він окинув Петра і його супровідників похмурим поглядом З—під навислих кущистих брів. Коли вони до нього наблизилися, горянин щез, але грубих і суворих людей, схожих на нього, поблизу дороги з’являлося дедалі більше — хто стояв поодинці, хто купками, хто виходив з кущів і з—за дерев, хто збігав зі схилів і видирався з ярів, при цьому посеред дикого, вечірнього лісу пролунав і покотився на всі боки, відбиваючись від пагорбів і гірських вершин, протяжний, безперервний зойк, схожий на квиління сичів, спершу невиразний, але поступово набираючи дедалі точнішої звукової форми, отож уже можна було розібрати, що це одне—єдине коротке слово, яке складається із двох складів і безперервно повторюється невидимими юрбами, розсіяними в сутіні: Duca, duca, що означає: Герцог, герцог. На обрії, на гірці, схожій на соснову шишку, спалахнуло багаття, а в шумі людських голосів залунав тягучий спів пастуших ріжків; і все це бачив і чув не лише Петр, охоплений гарячковим маренням, але й ті, хто волік його на мотузці,— вродливий підліток Алессандро Барберіні й охайний юнак Акілле, бо вони занепокоїлися й сповільнили ходу своїх коней, тоді як Петр, навпаки, випростався і пішов швидше, бо зрозумів, що діється: це була Страмба, його Страмба, яка упізнала його, вітала й посилала йому назустріч голоси свого народу.

— Що це за люди? — запитав один із хлопців, які йшли ззаду за Петром. — І чому всі вони так на нас дивляться?

— Невже розбійники? — занепокоєно сказав Акілле.

— Що розбійники можуть від нас хотіти? — засумнівався Алессандро.

Але за хвилину уся дорога перед ними вже заповнилася людьми, і вони змушені були зупинитися.

— Кого це ви ведете? — запитав якийсь дід з білою бородою, яка, мабуть, ніколи не знала ножиць, озброєний більше ніж грунтовно, бо в обох руках він тримав по пістолю, за плечем у нього висіла рушниця, а за поясом стирчав ніж.

— А тобі що до цього, дідусю? — відповів Алессандро.

— Вони тільки думають, що ведуть мене, — сказав Петр. — Насправді це я їх веду.

— І куди ж ти нас, тварюко, ведеш? — удавано зареготавши, запитав Аіессандро, якому з ляку аж душа під п’яти сховалася.

— Я веду вас туди, куди слід вести зрадників і вбивць, — відповів Петр. — У катівню й на плаху.

Алессандро здійняв батіжок, щоб ударити Петра, але хтось сплигнув згори, з дерева, йому на плечі і звалив його з коня; серед жахливого галасу, що зчинився цієї ж хвилини, серед вигуків, які наростали, наче морська хвиля під поривом вітру, серед тріску віття й тупоту ніг, які наближалися, гримнули постріли, а потім залунали крики відчаю і жаху. Горяни плавом пливли з лісу, наче вода з прорваної загати, — несамовиті, дикі, — і їм не було ліку, і всі накинулися на перуджанців з такою люттю й перевагою, що все скінчилося ще до того, як почалося. Охайний юнак Акілле, прошитий стрілою в спину, ще якусь мить сидів на коні, мовби з подиву болісно скрививши вуста, а тоді полетів сторчма із сідла. Поки Петра звільняли від пут, дід з білою бородою упав перед ним навколішки і, обійнявши йому ноги, вітав його повернення, називаючи високістю і рятівником; а тут уже на кривавому кону з’явилися й жінки, одна з яких схопила Петрову руку й почала її цілувати, плачучи й примовляючи:

— Сердешний ти мій, красунчику ти мій, як вони тебе розмалювали!

Петра й справді «розмалювали», але ще дужче «розмалювали» сімох перуджанщв, які пережили цю різанину; серед них виявився й Алессандро Барберіні, жалюгідна жменька побитих, змордованих, до смерті переляканих сердег, нещасних жертв, — висловимося з цього приводу цілком сучасною мовою, — недостатньої інформації. Бо до їхнього слуху, коли вони були ще в Губбіо, докотилася тільки звістка про те, що за голову П’єтро Кукан да Кукан, нового претендента на герцогський трон у Страмбі, Джованні Гамбаріні оголосив високу винагороду; але про те, що того ж таки дня вранці той самий Джованні Гамбаріні втік зі Страмби й зник у невідомому напрямку, в Губбіо, виходить, не знали ще й досі. Виходить, погана інформація підвела і його, Джованні. Чутка, як ми вже якось згадували слідом за Вергілієм, має здатність не тільки летіти, але при цьому ще й розростатися; подібно до того, як звістка про землетрус у Відні, — ми це добре бачили, — поширюючись по світу, обростала новими страхітливими подробицями, так само звістка про воєнні плани й дії Петра Куканя з Кукані долетіла до Страмби фантастично перебільшеною. Джованні Гамбаріні боявся Петра, як самого сатани, бо надто добре його знав, і через те, тільки—но стало відомо, що Петр утік, він не знав і хвилини спокою й не мав сили забутися сном бодай на годину. А коли йому доповіли, що Петрові вдалося схилити на свій бік Його святість і що його, Джованні, папа прокляв, а Петра поставив на чолі свого війська, аби той здобув Страмбу, ця тривога переросла в страх, і як тільки Страмбою рознеслася вість, що Петр уже дістався до Перуджі, де вербує вояків і поповнює своє військо, цей страх змінився панікою. Коли ж убивці, яких Джованні у відчаї вислав назустріч Петрові, не повернулися, він, добре знаючи, що його власні вояки, а також більшість жителів Страмби симпатизують героєві, який наближається, і не маючи уявлення про те, що Петр насправді вже дише на ладан і що вбивці, хоч їм і не вдалося позбавити його життя, все ж таки дещо встигли зробити, нишком зібрав свої манатки й, очевидно, запасшись акредитивами на великі суми, чкурнув із міста, — буцімто потайним підземним ходом, котрий вів із герцогського палацу попід фортечними мурами, — ніхто не знає куди, так що, на відміну від свого батька, йому не довелося перебиратись жінкою.