Шукачі скарбів - Кокотюха Андрей Анатольевич (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗
— Побачимо, старлею, побачимо. Якісь дивні побажання…
— А чого дивні? Невже твої орли із гвинтівками моїх стриножених бійців бояться?
— Ти мене, старлею, на понт не бери. Щось ти крутиш…
— Нічого не кручу. Або так буде, або мене першого стріляй, — Гармаш не кричав, далі говорив спокійно, дивлячись Рогожину просто в очі. Той помовчав, для чогось примружився, потім махнув рукою:
— Ну, нехай. Може, ми чомусь від вас, радянських солдатів, навчимося. Виводь усіх, Щербатий!
До заходу сонця
Першими вийшли Рогожин із Павлом. За ними — Савка Дьоготь і Матвій Багров. Потім Щербатий і решта бандитів виштовхала з халупи чотирьох розвідників. Виходячи, Бражник перечепився об поріг, але піднявся сам, попри скручені руки. Не домовляючись, вони вишикувалися в одну неструнку шеренгу. Бандити обступили їх півколом, готові до подальших розпоряджень.
— Ваша воля виконана, товаришу старший лейтенанте! — посміхнувся Рогожин. — Де планшет? Якщо ти зараз звелиш цим телепням обшукувати тайгу, вони її носами ритимуть. Ти хочеш, аби твої хлопці перед смертю потішилися? Ви маєте на це право, тільки скажи, де планшет.
— Я тобі скажу! — не витримав Коломієць, але на нього перестали звертати увагу. Своїми дивними діями Павло Гармаш заінтригував навіть тупого клаповухого Щербатого.
В усякому разі, він дуже на це сподівався.
— Тепер розв’яжіть мені руки, — попросив він.
— Навіщо? Ти скажи, де взяти — я сам візьму.
— Федоре, а якщо я хочу сам тобі його віддати, своїми руками? На очах у бойових побратимів? Такий варіант не пройде? Чи ти далі боїшся?
— Нічого я не боюся! — Рогожину починав набридати цей цирк. — Тобі розв’яжуть руки, старлею, тільки один твій неправильний жест — і переговорів більш не буде. Постріляємо всіх, тебе — останнім.
— А чи не досить лякати, Федю?
— Розв’яжи! — коротко звелів Рогожин найближчому до нього бандитові, чоловікові років тридцяти з густими кошлатими бровами. Той, замість вовтузитися з вузлом, вийняв із піхов тесак і розрізав мотузку, при цьому ледь черконувши лезом по Павлових зап’ястках. Розтираючи затерплі руки, Гармаш розмазав трошки крові, що просочилася з тоненького порізу. Подивився на небо — сонце сьогодні зранку світило як ніколи яскраво і гріло, здається, зовсім не по-сибірському.
Він спокійно повернувся до заїмки, підстрибнув, учепився руками за краї плаского даху і ривком закинув на нього своє тіло. За спиною дружно клацнули затвори, але Павло тут же розвернувся, виставляючи перед собою руки долонями вперед.
— Що за фокуси? — ступив до нього Рогожин.
— Нічого. Просто вчора, коли твій хрещений пішов по дрова, я закинув планшетку на дах. Від чужих очей подалі. Мені здалося, таки з’явилися чужі очі.
— Пізно тобі здалося, — зауважив Багров. — Сказав би — я б сам поліз і дістав, не полінувався б. Я проґавив — мені й на дах лізти.
— Нічого, мені не важко, — ледь уклонився Павло. — Навіть приємно! Дивіться сюди!
Нахилившись, він підняв з даху планшетку. На очах у Рогожина й усіх інших картинно розкрив її.
Витягнув усі заховані там папери.
Згорнув трубочкою.
А потім різким рухом закинув у пічну трубу, котра диміла просто в нього під ногами.
— Вогонь гаси, Федю! Золото згорить!
Здавалося, крім Рогожина, ніхто ще не зрозумів толком, як саме Гармаш щойно обдурив усіх. Одним стрибком Федір опинився біля стіни заїмки.
Павло вирішив більше не ламати комедію. Йому й без того сьогодні пощастило зіграти роль переможеного, даючи Рогожину повністю насолодитися роллю переможця. Він знову швидко нахилився, а коли випростався, то просто на ватажка дивився ствол «ТТ». Того самого, що його так безуспішно шукав Багров.
— ТІКАЙТЕ! — вигукнув він і вистрілив, але чи зопалу надто рвучко натиснув на спуск, чи то Рогожин виявився надто метким — бандит устиг упасти на землю й відкотитися вбік. Куля пройшла над головою, а сам він почав стріляти вже в перекаті.
Разом загриміли гвинтівкові та карабінові постріли. Гармаш розпластався на даху, кланяючись кулям, але враз бандитам унизу стало не до нього. Скориставшись тим, що Павло відтягнув на себе загальну увагу, полонені кинулися врозтіч.
Це була, звичайно, відчайдушна спроба загинути на місці. Так би і сталося. Навряд чи люди зі сплутаними руками змогли б далеко втекти від куль, навіть петляючи на бігу. Вже гримнуло кілька пострілів навздогін. Гармаш устиг побачити, як відразу впав Бражник — кулі поки що не дістали його, підвела поранена нога, і тепер він чекав лише кулі в голову. Та раптом розправу зупинив крик Рогожина:
— Не стріляти! Живими! Живими! Хоч одного кінчите — голову відкручу! Савка, Мотька — тримайте дах! Щербатий! Не стріляти, кому сказав!
Сам він кинувся всередину й дуже скоро повернувся, тримаючи в брудній руці начисто обгорілі рештки дорогоцінних паперів. Тим часом бандити копняками зганяли до Бражника тих, кого встигли зловити — Сотника та Коломійця.
— Де ще один? — гаркнув Рогожин.
— Десь нема. Шукають, — підтюпцем підбіг до нього Щербатий. — Бач, які тварюки! Бач, Федя…
Відштовхнувши голомозого й люто пожбуривши під ноги те, що не встигло згоріти, Рогожин повернувся до Павла:
— Злазь, старлею! Ти ж не хотів помирати, не заради слави дурної так старався! Всі твої живі поки що, ніхто не стріляє! Кидай зброю і злазь, поговоримо.
Оцінивши всі шанси, Гармаш кинув пістолет із даху просто під ноги Багрову. Потім зістрибнув сам, дозволив Дьогтеві знову зв’язати собі руки шкіряним паском. А тоді витримав короткий міцний удар Рогожинського кулака.
Спочатку той ударив Павла в сонячне сплетіння, а коли полонений скорчився і впав на коліна, садонув його знизу вгору в обличчя. Випустивши пар, він трохи заспокоївся.
— Для чого ти це зробив? Чого хотів? Не мовчи, старлею.
Гармаш повільно підвівся з колін, облизнув язиком кров на губах, подивився на розвідників, яких бандити знову поклали обличчям до землі й тримали стволи за кілька сантиметрів од їхніх потилиць, обвів поглядом пласке обличчя Савки Дьогтя, скривлене, наче після кислого, лице Матвія Багрова, нарешті зупинив погляд на ватажкові.
— Згоріли тільки папери, Рогожин. Лише папери. Тепер я — ваша ходяча карта. Я добре вивчив усі потрібні координати, й тобі треба мене берегти. По голові, наприклад, більше не бити. Бо забуду все на хрін.
— Ти хочеш намалювати нам, куди йти?
— Ні. Я не хочу, але можу вас туди провести.
— Далеко?
— Не дуже. Я вже трошки навчився визначати час і відстані в тайзі. Зараз скільки, немає ще полудня? Годинник у мене забрали твої бійці.
— Десята ранку, — глянув на свій хронометр Дьоготь.
— Усього-на-всього? Я думав, ми довше валандалися. Значить, якщо нас нагодують і потім ми рушимо, ще до заходу сонця будемо на місці.
— Біля золота? — перепитав Рогожин.
— Біля золота, — кивнув Гармаш. — Он у тебе як очки блиснули, справжні самородки. Умова — гарантія життя для нас усіх.
— А якщо я обдурю?
— А ти обдуриш?
— Видно буде.
— Значить, тоді діємо так: ми йдемо втрьох: я, ти і Матвій, із ним ми точно не заблукаємо. Решта лишається тут, стереже полонених і чекає нашого повернення. Принаймні до того часу ніхто нікого не зачепить.
— Цікаво, старлею, хто завадить мені повбивати всіх вас потім?
— Потім буде потім, — промовив Гармаш. — Інакше я не зрушу з місця, роби що хочеш, фантазія моя вичерпалася. В мене, аби ти знав, завжди вдавалася лише одна військова хитрість на рік. Ну?
— Я з вами піду! — ступив наперед Дьоготь. — Чуєш, Федю? Така в нас домовленість була. Я в долі, Федю, в долі я.
— Ніхто нічого не каже, — роздратовано кинув Рогожин. — Тут інше: а раптом ти нас не туди заведеш?
— А куди — «не туди»? Ці місця я не знаю, ось тільки на карті й бачив. І потім — який мені резон кудись тебе заводити? Аби день у смерті виторгувати, як кажуть…
