Шукачі скарбів - Кокотюха Андрей Анатольевич (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗
— Нє, Федю. Судили як за чотири, а пиздили вертухаї як за вісім.
— Бач, які люди в нас. Та хрін із ними. Нарешті, старлею, починається ділова частина нашої розмова. Куди нам далі йти треба?
— А я звідки знаю? — здивування Гармаша прозвучало досить щиро.
Рогожин і Багров перезирнулися, потім обидва глянули не Савку. Той підсунувся ближче:
— Слухай, хлопче, тут тебе ніхто не бачить. Нема перед ким у війну та героїв гратися. Друзів своїх соромишся? Ми це зараз швидко поправимо. Четверо наших дурнів по разу стрельнуть — і все, соромитися не буде кого. Матвій повернеться додому, розкаже, кому треба: постріляли вас із вашими мисливськими одностволками якісь бандюги. Сам він, скаже, насилу втік. А тебе ми з собою візьмемо, та ще й свою частку отримаєш.
— Частку — чого?
— Видно, старлею, треба тобі все до кінця сказати, аби в тебе точно не лишилося бажання робити із себе когось на зразок Пилипка-дурника, — зітхнув Рогожин. — Я вже стільки часу згаяв, що пара хвилин ролі не грає. Колись моєму дідові пощастило, і він дізнався про місце, де є багато золота. Була в нього мальована карта і ще якісь папери, в яких ані він, ані мій батько розібратися не могли. Коли діда задер ведмідь, батько пішов із цим усім до хазяїна Данилівки за порадою. Той, аби не ділитися, про всяк випадок запроторив батька на каторгу. Самого хазяїна грохнули червоні в громадянську війну. Розібратися з тими паперами, котрі вели до золота, він навряд чи зміг, про це батько сам довідався, коли на волю вийшов і сюди повернувся. Почав він сліди цих паперів шукати, але знову за бандитство посадили. Словом, не встиг він потримати їх у руках, хоча знав, де шукати. Не міг у рідному селі вільно з’явитися. Розповів якось усе матері, а вона — мені, коли ми вже на Дону жили. Ну, я все робив, аби сюди повернутися. Через що пройшов, чого натерпівся — довго розповідати…
— Ага, бачу я — такий ти змарнілий, — уставив Павло.
— Поговори, поговори, можна сьогодні, — поблажливо закивав головою Савка.
— Так ось, — далі вів своє Рогожин, — Коли нарешті я повернувся, ризикуючи, між іншим, життям, через дурного Пилипка не зміг назарівський будинок обшмонати. Я ж вирахував, старлею, де хазяїн міг ховати папери. Нічого складного, правда? Будинок згорить, підвал лишиться, так? — Гармаш лише скривив кутики губ. — По очах бачу — так. Є в мене дуже сильна підозра, старлею, що знайшов ти одну річ, яка тобі не належить. Звідки ти про неї почув — чорт його знає. Знайшов — і тепер за чужим тайгою швендяєш. Аби Матвій знав точно, куди тебе вивести треба, потонули б ви ще в болоті. Тому або кажи, куди нам іти далі, або просто віддавай карту. В тебе справді немає іншого виходу.
— Самі що, не знайшли? — тепер Гармаш не приховував знущання.
— Ні, — чесно признався Багров. — Поки ви після мого чайку спали, вас обшукали, і речі ваші так само. Нема. І планшетка твоя командирська зникла, і пістоль наградний. Я прогавив, каюся. Але далеко заховати всього цього ти не міг. Тому, Пашо, признайся, що взяв чуже, поверни й думай: чи тут помреш, чи з нами підеш.
— З вами — це куди?
— Для початку хоча б по золото.
— А чому ти, Рогожин, певен, що золото — твоє? Твій дід, кажуть, за нього людину вбив, хоча самого скарбу ще в очі не бачив…
— Золото нічиє, старлею, — серйозно промовив Федір. — Кедрові горіхи — вони чиї? А люди їх збирають, олію з них душать і з цього гроші мають. Я, старлею, нікого не грабую. Золото того, хто його знайшов.
— Ну, ти ще його не знайшов.
— І ти — так само. Але я його дуже просто знайду, старлею. Ти ще граєшся чи вже визнаєш, що карта в тебе?
— Ви ж у мене її не знайшли.
— Він мені набрид, — скреготнув зубами Савка.
— Мені так само, — Рогожин звівся на рівні ноги і тепер дивився на полоненого згори вниз, руку з «вальтером» опустив уздовж тулуба. — Ми знайдемо її дуже просто. З чотирьох спроб. Навіть із п’яти. Знаєш, старлею, як ми це зробимо? Запитання перше: де карта?
— У планшеті, — спокійно відповів Гармаш.
— Молодець. Запитання друге: де планшет?
— Бабай забрав.
Ступивши півкроку назад, Рогожин скинув руку з «вальтером», блискавично повернувся до Бражника, що лежав ближче за всіх до нього, натиснув на спуск. Бабахнуло, скрикнув від болю Юрко, цапом підстрибнув і дебільно зареготав Щербатий, мало не захлинувся матюками Коломієць, щось викрикували інші полонені. За постаттю Рогожина Павло не міг роздивитися зі свого місця, що саме сталося, та Юрко далі кричав і лаявся. Отже — живий.
— Ясно, старлею? Більше я в кінцівки твоїм фронтовим друзям стріляти не буду. Кожна наступна подібна згадка про бабая чи ще щось подібне — і Щербатий стрілятиме вже в голову кожному. Стрельнеш, Щербатий?
— А чого ж? — клаповухий демонстративно пересмикнув затвор свого карабіна. — Куди?
— Починай із того, хто на тебе тут найбільше матюкався.
Щербатий спокійно націлив ствол у голову Коломійця.
— Стріляй, стріляй, потворо! — закричав той, звиваючись на підлозі. — Пашо, не слухай його! Хай стріляє!
— І заради чого це все? За батьківщину, за Сталіна? — Рогожин покрутив дулом «вальтера» в себе біля скроні. — Бачив я жадібних хохлів, але аж таких…
— Чуєш, Федю, — як міг спокійно запитав Гармаш. — Ти правда так схожий на свого батька, що тебе навіть дурник за тата прийняв?
— Схожий, схожий, — відповів замість Рогожина провідник. — Викапаний Спирка в молодості.
— Значить, правду кажуть про переселення душ.
— До чого тут переселення душ?
— Просто тепер, Федю, я трошки уявляю, яким був Спиридон Рогожин і чого він так чіплявся за золото, якого не бачив. А ще українців жадібними обзиваєш…
— Забагато говоримо, — різко перервав дискусію Рогожин. — Ну, підпишеш ти вирок своєму брутальному другові чи пожалієш?
— А ти його потім пожалієш?
— Слухай, старлею, як би там не склалося — його смерть потім буде вже не на твоїй совісті. Наша совість такий тягар витримає. Тому я рахую до…
— Давай без театру. Рахує він… Допоможіть підвестися, мать вашу!
Рогожин мовчки кивнув, Щербатий опустив карабін, ще двоє бандитів підхопили Павла під руки й поставили.
Тепер він міг роздивитися довкола. Бражник далі стогнав, із простреленого правого стегна цебеніла кров. Коломієць із розбитим обличчям лежав ближче до виходу. В дальньому кутку біля саморобного лежака обличчям донизу лежали Сотник і Кохан. Тепер Павло міг порахувати і супротивників. Окрім Рогожина, Савки, Багрова та потворного Щербатого, в помешканні було ще четверо. Один саме підкинув кілька дровенят у пічку. Швидше за все, вони всі тут — на звук пострілу забігли ті, хто ошивався ззовні, Павло визначив це за стукотом чобіт.
Отже, восьмеро, разом зі зрадником Багровим.
За інших обставинах вони б уп’ятьох навіть із мисливськими рушницями змогли б не просто дати собі раду, а й навіть прищучити всю цю бражку. У тому, що сталося, Гармаш винуватив тільки себе, власну необережність. І лише завдяки благенькій підозрі, що виникла в нього тільки вчора під вечір, у них усіх був тепер шанс принаймні померти не так, наче ягнята на бійні.
Або врятуватись і ще повоювати.
— Нехай перев’яжуть пораненого, — твердо промовив він.
— А для чого? — картинно здивувався Савка.
— Ти, Дьоготь, війни не бачив, — стомлено відповів Рогожин. — Поранених завжди перев’язувати треба, навіть якщо вони — військовополонені.
— Давайте, я почекаю. Всі розмови — після того. — Павло поворушив зв’язаними кистями, зайвий раз переконався — скрутили на совість.
— Пашо, для чого ти з ними взагалі говориш? Ти хіба не бачиш? — викрикнув Бражник, але зустрівся поглядом із командиром і дозволив обмотати рану чиєюсь бруднуватою спідньою сорочкою, подертою на нерівні смуги.
— Ну? Далі які побажання? — блазнювато поцікавився Рогожин.
— Виведи всіх звідси, хай стоять і дивляться.
— Усіх?
— Мені важливо, щоб мої хлопці на мене дивились і слухали, що я їм скажу. Тобі не зрозуміти, Федю, а для нас усіх це… Ну, словом, вважай це останнім бажанням. Тут я почув, нас усіх однаково стрілятимуть.
