Золоті копита - Логвин Юрий (электронные книги без регистрации .TXT) 📗
Підвівся, протер очі, обтрусив шапку і знов настромив на свіжовиголену лискучу голову.
Під другим їхнім возом, на охайно розстеленій свиті, спав рудовусий Степан Кринка. Нікого більше з їхнього маленького гурту не було. Всі десь пішли. Кому куди і що кому бажалось. Все, як годиться — козацький казан спільний, а далі — вільному воля.
Отаманом у них був Іван Грак, але в Черкасах все облаштував Омелько Баламут. Він підніс барильце осетрової ікри писарю черкаського старости, і писар виправив грамоту в лядську область, що ніби вони надвірні козаки старости і везуть старостівський товар на ярмарок.
Ярмарок був багатющий!
І з яких тільки земель не прибули торгівці! Навіть із Угрів з-за Карпат, були литовці з Вільна, волохи з Молдови, греки з Криму і вірмени зі Львова і Кам'янця, німці зі Шльонська. А що православних позбиралось зі всіх земель!..
Тільки козаки привезли рибу, ще й добру рибу, тому торгувалося як у казці — тільки встигай монети рахувати!
Та щось Омелькові почулося не те в гутірці базарних похлібників. І занадто часто зиркали на козаків стражі. Тепер, після цього жахливого віщого сну, Омелько не вагався. Нишком помолився і вийшов з ярмарку та й потягся до корчми. Віщі знаки — справа добра, але підозра ще не доказ! Треба шукати докази… От він і пішов до корчми по докази.
1. ЧОГОСЬ МЕНІ ДРІМАЄТЬСЯ
Відколи відчайдушний генуезець Крістобаль Колон (як кажуть західні вчені, за походженням іудей), знаний як іспанський мореплавець Христофор Колумб, відкрив Новий Світ, сталися в нашій старій Європі різні дива.
Почались вони зі справжньої повені злата та срібла, що наплинула з-за океану в Іспанію. А звідтіль вже по всіх усюдах. Через ту кількість золотих та срібних монет сталися неймовірні перетворення з цінами і товарами на всіх торжищах і митницях. Тобто через те злато- срібло все в тодішнім житті зрушилось, закрутилось, загуркотіло й стало де боком, де раком, де дибки, а де й догори ногами. Але всіх тодішніх змін і подій нам, любий читачу, не перелічити, не пояснити і не зрозуміти.
Скажемо лише трохи про дві речі (залежні від монет), які в столітті ХVІ вдосконалились і розповсюдились, як ніколи до того.
По-перше — це зброя, як холодна, так і вогнепальна. Бо в ній була величезна потреба. Спочатку — щоб загарбати чужі добра, а потім — захистити вже своє, награбоване, добро.
Такого розмаїття ручної клинкової зброї не знало потім жодне століття. Тут тобі короткі широкі мечі «ландскнехти», що поперек черева носили пікінери. І дворучні мечі для велетів із швейцарської та німецької піхоти. Мечі завдовжки до двох метрів та вагою кілограмів у п'ять. Або італійські та іспанські шпаги з тригранним лезом, довшим метра, з крученими хитрими рукоятями, що й пальці захистять і вороже лезо зламають. Або вузький венеційський меч «schіavona», довжиною до метра, вагою більше кілограма… Ну, а чингали!.. І німецькі вузькі, з перехрестями, закрученими, мов роги. Гранчасті толедські з глухим захистом пальців, перехрестям проти ворожої шпаги та ще й з боковою діркою-пасткою проти ворожого леза. Або от німецький чингал із перехрестям, вивернутим змією, та лезом, в яке вклепана дюжина зубців, що відкриваються і розривають тіло ворога, коли чингал висмикують із рани.
Толедський чингал з пружиною, що розкривається в рані на три леза.
Італійська дага довжиною в лікоть і шириною в добру долоню. Канонірський, вузький, мов швайка, стилет із позначками дюймів.
А що турок загарбав майже всю Угорщину, то й з шаблею-адамашкою та булатним кривим ятаганом запізнались європейські вояки. І вже не з пісень та сербських казок, а на власних шиях та ребрах. Угорські та австрійські ковалі швидко навчилися кувати добрі шаблі. А рукояті свої зробили — що й не гірше толедських виробів захищали пальці.
Ще чотиригранний, майже в два лікті довжиною кончар, що висів у гусарів та драгунів при сідлі. Та ще й улюблена зброя мадярських гусарів — гострий, широкий однобічний палаш. Із нахиленою рукояттю, щоб сильніше падав удар на пішого ворога…
А піратські палаші, тесаки та абордажні шаблі із гаками та зубцями? Про те, хто і як оздоблював свою зброю, говорити немає ніякого сенсу — ніякого гросбуху не вистачить. Скажемо лише те, що замовники зброї не жаліли монет, щоб прикрасити зброю і златом, і сріблом, і самоцвітами, і слоновою кісткою, і чорним деревом, і рогами різних звірів — від оленів до носорогів. По-друге — малювання гравірування та друкування всіляких карт — як гральних, так і географічних. Про гральні карти помовчимо. А от про карти земель та морів скажемо кілька слів. Яких тільки там земель не було названо, яких тільки країн не було вимальовано. Все на картах було підписане — і річки, і ручаї, і озера, і моря, і гори, і переправи на річках, і міста, і фортеці, а для оздоби карт по краях добрі рисувальники намалювали, а славні гравери вирізали все те на мідних дошках, а вправні друкарі видрукували. І було там всяких-всяких заморських тварин і людей тубільних дивовижних. Тут маємо сказати цікаву річ: на багатьох картах того часу позначено досить таки велику землю — Рутенію. Щоправда, на одних картах Рутенія знаходиться вище, на других нижче, ще на одних вона більше відсунулась на захід, ще на інших зовсім попливла на схід.
Назву землі Рутенія написано щирою латиною, а от пояснень що до Рутенії не зроблено ніяких. Навіть не намальовано на околицях жодного насельника Рутенії, чи її якихось дивних тварин, рослин чи знаменитих будівель. Тому вважаємо за потрібне пояснити читачу, де починалась Рутенія і куди вона сягала.
Немає сумніву, що починалась Рутенія від Міста. А в Місті від зруйнованого і пограбованого Собору. А в Соборі від Стіни Нерушимої, з якої Богородиця благословляла і захищала розумних і нерозумних насельників Рутенії, її розкішні й прокляті лани.
Другими витоками Рутенії були православні братства при церквах. Там вчилися грамоті і Божому слову, покріпляти один одного і словом, і шелягом, вчили боронити заповіти дідівські і звичаї своєї землі. Багато з тих молодих братчиків розходились по містечках і селах і навчали письму і слову, правили службу Божу. А дехто поринав у ковилові степи, щоб гострою шаблею та каленим списом зупиняти ворожі хвилі зі Сходу та Півдня.
Рутенія також могутньо зростала у небагатьох старовинних фортецях. Там ще поодинокі магнати не зреклися дідівської віри, плекали старожитні звичаї та покріплювали і монетою, і хлібом вчених мужів, вправних будівничих, різб'ярів та малярів і друкарів книжок слов'янських. Ну й, звичайно, ми так гадаємо, що Рутенія сягала туди, де православний хлібороб сіяв гречку, жито та пшеницю, а його жінка варила борщ, вареники та галушки. Рутенія була скрізь, де пекли найсмачнішу в світі ковбасу і де вміли робити найсмачніше в світі сало з найсмачнішою шкоринкою.
Тепер у тебе, любий читачу, немає ніяких сумнівів що до того, де знаходилась Рутенія.
І тому ми почнемо оповідь про одну пригоду, що сталася в Рутенії у неймовірнім столітті. Одного спекотного дня. Завжди в цей час налітали людолови з проклятого Криму. Чекали, коли почнуться жнива. А де женцям сховатись в чистім полі? Хіба встигнеш добігти до гаю чи байраку, коли вже побачиш ординського пса? Він на коні, у нього тугий лук і калені стріли, та ще й аркан — зашморг на твою шию. А в тебе в руках лише серп. Хіба дотягнешся до нього?..
Вже й час жнив настав того літа, та люди не виходили на лани. Бо пішла чутка, що бачили десь неподалік татарських кінних розвідників. Але й сигнальних вогнів ніхто не палив, не було видно димів від пожеж удень чи заграв уночі.
Врожай достиг багатющий. Важенне колосся просто ламало стебло. Почало сипатись зерно. На лани чорними хмарами спадали птахи. Не витримала хліборобська душа. Поспішили в поле всі, хто тільки міг, рятувати небачений врожай.
Першого дня стояли на високих грудах дозорці, і другого дня пильнували, і третій день додивлялись на всі боки. На четвертий день мусили піти дозорці на підмогу женцям. Бо в женців руки мліли від напруги і серце заходилось від поспіху — зерно сипалось і сипалось на незжатих нивах.
