Золоті копита - Логвин Юрий (электронные книги без регистрации .TXT) 📗
Від болю він отямився, звівся і побачив, що стоїть на прямому чорному шляху, що веде до фіалкових гостроверхих шпилів. «Скільки до них миль? Сім, вісім чи десять?.. Нічого, подужаю. А он і два гостроверхих шпилі. Отам, між ними Джерело Аллаха…» Знов втратив пильність і наступив на висохлого маленького негра. Грудна клітка розсипалась на порох, а голова мумії покотилась пріч зі шляху.
Здригнувся і відсахнувся на якусь мить. Тільки на мить. Бо пити і їсти хотілось сильніше смерті.
Не спиняючись, на ході, вивертаючи суглоби, дістав з-за спини з корзини спочатку бурдюк. Порепаними, у кривавих тріщинах, вустами прихопив рурку бурдюка і насмоктався верблюдячого кисляку. Сховав бурдюк і з'їв кілька жмень сушеної сарани.
Спочатку стало легше і з'явилась справжня бадьорість. Та трохи згодом почалось щось неймовірне — почало нудити, тіпати, судомити, рвати м'язи і вивертати всі суглоби. Його кидало то вперед, то штовхало назад, то зносило з прямої дороги на гостре каміння чи в тонкий пил. Не рятували вже й широкі сандалії від вогненного піску. Шкіра тріскалась, і кров зразу засихала чорними струпами. Все частіше він падав. Пересохло і в роті, і в горлі, і в носі. Важко було дивитись. Від спраги швидко слабішав. Але тепер у нього зовсім відбило тяму, що в бурдюку ще повно верблюдячого кисляку. У запамороченій голові вже не було згадки про зілля, подароване чорною чарівницею. Та ось його занесло на гострі камені, і він вдарився так, що в очах все затьмарилось. І не було чутно, як йому камені печуть тіло.
Коли туман в очах розійшовся, то побачив перед лицем три очеретинки на шворочці — білу, червону та чорну. Пригадав, що це його порятунок — треба з'їсти зілля. Намагався пригадати — коли яку вживати? Але не зміг і тому простягнув руку до червоної очеретини…
Він не знав, за який час почало діяти те зілля, але тепер зміг іти далі. І пухирі хоч повискакували на зап'ястях, на литках і на стопах, тільки трохи щеміли…
Його більше не заносило, не хитало.
Твердою ходою він наближався до скель у кінці долини. А праворуч і ліворуч від його шляху все частіше траплялись висохлі негритята.
Скільки їх було? Не менше сорока, якщо пригадати, скільки побачив сьогодні. Скільки насправді — не знає ніхто, бо хто знає, скількох він не помітив, коли йому оте з головою трапилось?
Підступив до перших скель, коли сонце позолотило гірські схили і кинуло довгі тіні на сірий пісок.
Чорний пісок закінчився ще може за півмилі до скель до перших гірських схилів.
Відколи кінчився чорний пісок, кінчились і висохлі негритята.
Уважно обдивився, чи не причаїлась де змія, чи не сховався скорпіон чи сіренький смертельний павучок. Поприбирав камінчики. Зняв сніп гальфи зі зброєю і корзину. Ліг на спину під самісіньку скелю на гарячий, але не розпечений, пісок і задер угору ноги, прихиливши до камінної стіни.
Подивився вгору. Білувате, наче сироватка, небо все більше у височині бралося легкою, легкою блакиттю.
І ось вгорі на неосяжній вишині наче пливла майже невидима квітка.
«Диви, куди гарячим повітрям підняло орла… — Блаженно посміхаючись, подумав і заплющив очі. — Порахую до трьох сотень і піду далі. Скільки тут до Колодязя Аллаха — кроків двісті. Вважай, він вже прийшов! Прийшов? Ні, перебіг Чортову жаровню, як бусурмани кажуть: фурн-ель- шайтан аль-висвас-аль-ханнас… Диви, не забув, не забув…» — радів він і почав рахувати. Порахував спочатку по-арабськи, потім перейшов на турецьку… Далі збився і продовжив німецькою, але знов збився і поки пригадав, провалився в гарячий, задушливий морок… Із хворобливої дрімоти його викинув ще гарячіший, ніж раніше, струмінь розпеченого вітру. На додаток на нього згори із шаленою швидкістю накочувалось сухе тріскотіння. Розклепив закислі, запалені повіки.
Над ним розпластались чорні крила грифа. Від крил тхнуло трупним смородом. Зміїна голова з голою шиєю вивернула до нього нерухоме, наче скляне, жовте око.
Смердючий птах зустрівся з ним поглядом і, змахнувши крилами, відскочив назад. А з височини темніючого неба один за одним падали чорні велетенські птахи.
«А гниди сучі! Та я ще живий! Я перебіг фурн-ель-шайтан ель-висвасель-ханнас!» — Заволав він пересохлими вустами. І шкіра трісла, і він відчув солоний смак своєї крові.
Він відштовхнувся ногами від скелі, вивернувся на льоту і вже був на колінах. Притяг до себе зв'язку гальфи. Тут саме й побачив те, від чого в нього аж зайшлося серце. Здоровенна гриваста гієна тягла за рурку бурдюк з кисляком. З бурдюка тонкою цівкою виливався кисляк.
Висмикнув із снопа гальфи ковану із цільного заліза дарду-акермуа і з нелюдською силою метнув у гієну. Гостре і тонке, як бритва, лезо наконечника прошило, протнуло чубок і груди гієни. Тварюка завалилась на бік. Та бурдюк не випустила. Тут ще чотири головаті, низькозаді гієни вискочили із заростей гальфи. Кинулись до нього за всіма законами мисливського мистецтва. Дві прямо на нього, а дві намагались заскочити йому за спину. Він встиг схопити зв'язку гальфи зі зброєю і притулитись спиною до скелі. Гієн — чотирі, дард-акермуа — лише дві. Та ще дерев'яний держак з гострим залізним гаком для ловлі змій. Та голе, без гарди, лезо гішпанської шпаги. А гієни не стояли на місці — вони все крутились перед ним, стрибали туди-сюди. Тільки він замахувався на крайню гієну зліва, вона легко відскакувала. Одночасно з тим, дві гієни з правого боку кидались просто до його ніг. Від цього гармидеру грифи не тільки не порозлітались, а тільки незграбно покрокували далі, поволочивши широко розкриті крила.
Розпечене сонце вже за шпилем найближчого хребта. З кожною миттю небо вгорі синіє, а на обрії золота смуга перетворюється на вишнево-темну і зливається з чорнотою скель.
Впаде темрява і вони розшматують його. У гієн щелепи сильніші левових. Ось коли він згадав про чорну очеретину. Пастила в ній була чорна і гіркіша за полин. Але якось заковтав їдучу суміш, бо хоч в роті геть пересохло, гіркота викликала слину. Тільки гіркота дійшла до шлунка, як тієї ж митті він відчув непогамовну лють і напругу.
Ця лють і кинула його на гієн. З першого випаду він протнув гієну просто між ребер у серце. На пісок звірюка гепнулась вже дохла. Тільки дри нула лапами, згрібаючи пісок кігтями.
Інші три гієни не втікали. А тільки відскочили, розвернулись і знов кинулись на нього.
Одну він рубонув по морді з усього маху клинком шпаги. Кров бризнула на всі боки. Гієна заверещала. Та не втекла, а поранена, без всякого страху і обережності поперла на нього. Він встиг відступити, щоб зручніше сіконути клинком… Не втримався — послизнувся. І падаючи, всадив клинок у тулуб звірюки. Та, протнута шпагою, гієна перла на нього. І вже її смердюча пащека біля його лиця. Він встиг пхнути їй у пащу залізний гак. Щелепи стискаються. Тріскотять покришені ікла і хрупає навпіл зламане залізо гака. Зламане залізо випадає із скривавленої пащі. Гієна роззявляє пащу і тільки мить — і вона порве йому обличчя! У неймовірному виверті він встигає вхопити звіра за обидва вуха і відвернути від себе скривавлену смердючу морду і втопити її в пісок.
Гієна заверещала якимось незвичним голосом і враз замовкла. Від напруги в нього потемніло в очах і зайшлося, наче забулькало, серце. Якусь мить він лежав нерухомо і не мав сил, щоб розкліпити повіки.
Коли ж роздер свої запалені очі, то побачив, що лежить він під возом на оберемку запашної лугової трави. І тримає за вуха козу з таким здоровенним вим'ям, що воно підв'язане в торбу.
А друга коза, теж шута, але з маленьким вим'ям, намагається обжувати китиці його знаменитого червоного пояса.
Омелько озирнувся на всі боки. На ярмарковім майдані обід. Хто дрімає під возом, хто хропе, розкидавши руки й ноги; хто пішов у верби та й простягся в холодочку. Хто ще щось в казанку чаклує, зазирає туди, як сорока в кістку.
Ні на нього, ні на його воза ніхто й не озирнувся.
Він, зрештою, здогадався відпустити вуха кози. Сумніву не було — це шинкарка напоїла його оковитою, настояною чи на корі шелюгу, чи на курячому сухому гівні. Помогоричили, як заведено на ярмарку. І щоб він від трьох чарок у таке неподобство потрапив?! Та він щирої оковити міг і десять чарок перехилити і потім збити з пістоля полум'я свічки!.. Хоч сон був від трутизни, але все одно віщий. Чорна йому завжди снилась напередодні біди… Ніби попереджала… І він завжди рятувався! Так йому щемно стало, як він її згадав, що аж сльоза накотилась на запалені повіки.
