Золоті копита - Логвин Юрий (электронные книги без регистрации .TXT) 📗
І справді, приготувала Уляна цілий горщик млинців із сиром, у сметані запечених. Ще взяла хліба, молоденьких огірків, шмат свинячого окосту. І зразу, по обіді, навіть не помивши посуду, метнулась із панського двору. І, як на біду, угледів панський управитель, що Уляна взяла важкий вузлик (певно, що з наїдком) та й поспішає кудись із двору. І не до села, а до лісу чимчикує.
Поспішив управитель обережно, потайки, за Уляною до лісу.
Тим часом, і вдова взяла в одну руку вузлик із обідом, а в другу вилка (про людське око) та й подалася провідати свого молоденького крутіля.
Хто хоче — нехай вірить, а хто не хоче, нехай не вірить, але й Марія подалася до лісу. Власне, через ліс, бо взяла чоловікового коня і поїхала верхи. Ніби до сусіднього села, через ліс і мочарини. Тупає та тупає кінь кошлатий під Марією, гойдає її, підкидає. Їй аж млосно стає від тих струсів, бо нагадує те коливання їй її любощі з чоловіком, якого вже давно нема з Києва. А ще більше нагадує цього беручкого панського конярика…
Першою вийшла, першою і прибула до Омелька служниця Уляна. Вибрали вони рівненьке затишне місце біля куща ліщини. Розв'язала Уляна вузлик, розстелила рушник і виставила свої гостинці.
— Оце полуденок. Окіст я потім, а зараз — млинці. Сьогодні в мене справді свято. Їй Богу!
Млинці і справді були святкові. Як ніколи старалася Уляна, змішуючи борошно пшеничне та гречане. Залила суміш найсвіжішою маслянкою, щедро вбила яйця і гарливо заколотила кописткою рідке тісто. На розпечену сковороду, политу запашною конопляною олією, заливала рідке тісто найтоншим шаром. Головне ж було перекинути прихоплений жаром, млинець на другий бік і не подерти його. Та ще й зі сковороди зняти і кинути на тацю. Ну, а вже загорнувши із сиром, покласти в горщик, залити сметаною та запекти в печі, то було легке діло. Головне, щоб млинець був тонкий, просмажений і не подертий. І як млинці пекла, і як сир загортала, і як сметаною в горщику заливала, і як у піч ставила, то все дивилась, озиралась, щоб із челяді непомітно хто не підкотився та не почав пхати свого носа в її куховарство. Тільки тоді з полегшенням зітхнула, як зав'язала все у вузлик і винесла з панського двору. Зраділа без міри і не помітила, що управитель за нею тягнеться.
Смакує, розкошує Омелько млинцями, а Уляна притулилась до нього. Мовчки куйовдить густу й цупку Омелькову чуприну.
Омелько не міг потім ніяк збагнути, як цей управитель, бугай здоровенний, зміг підкрастися нечутно і заскочити його зненацька. Чи тому, що він до безтями захопився млинцями, чи тому, що Уляна куйовдила волосся, шаруділа пальцями коло вуха.
Тільки налетів управитель на Омелька зненацька. І вдарив ззаду в плече. Певно хотів по шиї дати, та схибив. Бо інакше зламав би хлопцеві шию.
Покотився Омелько по траві. Та зразу ж підвівся, не розуміючи ще, що сталося. Управитель підскочив, прихопив за горло хлопця і почав гамселити. Не міг панський похлібник стерпіти образи за свого пана — його челядницю обіймає якийсь байстрюк безрідний. Та ще й млинці з панського столу наминає, як своє.
Задихається хлопець, починає втрачати свідомість. А ще як управитель поцілив у підборіддя, зомлів Омелько і впав на землю…
Замордував би управитель хлопця!
Та якраз на галявину з одного боку вийшла вдова, а з другого виїхала верхи Марія.
Вдова була молодиця рішуча, то й не здіймаючи галасу, підбігла до управителя і вузликом по голові вжучила. Якби не товста шапка, то провалила би черепок панському слузі — у вузлику був добрий горщик.
Управитель відпустив зомлілого хлопця, і слухаючи джмелів, підвівся і грізно попер на молодиць.
Але вдова наставила вилка, а Марія вхопила серпа і пішла на управителя. Управитель відступив і з погрозами та скаженою лайкою забрався геть із лісу.
Приплентався, роз'ятрений від лютої образи і обурення, управитель до панського двору. І до самого вечора скрізь нишпорив, скрізь заглядав, усіх сварив і всім погрожував. А хлопців-свинопасів ще й уперіщив батогом, бо не там, бач, свиней пасли. Перед багатою вечерею видудлив півкарафки оковитої. — Ну куди, скажи мені, — запитував він у своєї молодої, найцицькатішої у селі, жінки. Вона йому саме підставляла вареники у сметані. — Куди світ котиться?.. Сьогодні пішов перевіряти, добра б йому не було, як випасав кобил оцей байстрюк… І ти думаєш, ну, от ти мені скажи, що ти думаєш, я там побачив?!!
— Та звідки я знаю?
— І я теж, уяви собі, не знав, що там побачу… А таки побачив. Знаєш що?! Вгадай!
— Ну звідки я можу знати? І не ворожка я, щоб вгадувати.
— Ну так я тобі скажу: сидить це стерво недоросле і жере млинці із сиром… Ти тільки подумай: жере млинці із сиром!..
— Може, кому риби наловив? Він, кажуть, добре рибу ловить. То його й пригостили.
— Еге!.. Млинці з панського столу!.. А до нього ота сучка, Уляна, притулилась, кучері йому розчісує… Ну ти скажи — де це бачено — байстрюкові з панської кухні пундики тягати?!! Це одне. Друге — він і не парубок ще. У громаду його ще не прийняли. Та хто його й прийме, як у нього й могоричу нема за що поставити?.. Ну, я цю сучку не чіпав. А то ще пані на мене щось наговорить… Воно мені треба… А цьому байстрюкові я по морді добре дав… І, взагалі, задушив би. Так з'явились захисниці… От скажи мені, як ти думаєш, хто цього байстрюка прибіг захищати?!!
— Ну, Василю, звідки я знаю… — З придиханням проказала жінка управителя. Її чоловік і не здогадувався і не знав, що вона від усяких історій про бійки, перелюб, всяке злодійство і шахрайство аж умліває.
— Так знай — прискакала верхи Марія, ота сестра Уляни… Верхи на коні…
— Невже?! Верхи?.. Може, вона кудись ото через ліс до родичів? Га?!! — Ага!.. До родичів! Та вона теж цьому байстрюкові гостинець притягла — горщик вівсяного киселю і пампушки…
— А ти звідки знаєш?
— Як вона кинулась захищати цього байстрюка, все висипалось із хустки… От як…
— Ну, ну… скажи мені, котику, а хто там ще був? — Зазирала в очі п'яному бугаю пишнотіла молодиця.
— Прибігла туди… І вдова… Та не з порожніми руками. Притягла горщик вареників і меду махітку. От як!.. От!.. Якби не ці курви, я б його навчив… Та вони стали перед ним стіною… Що мені їх, товкти?!! Слухай, голубонька моя золотая, націди мені ще! Просто серце пече — ну куди воно світ котиться?! Служниці байстрюків панським харчем годують!.. Баби геть скурвились — шмаркачів недорослих у крутілі беруть!..
Вже й зозуля мандрикою вдавилась. А літнє сонце з кожним днем все пекучіше ставало, сліпило з високої небесної бані.
Лани на очах половішали і починали, починали променитись золотом дозріваючого колосся. Обсипались фіалкові і рожеві пелюстки макового цвіту. І з-під них починали визирати тугі сіро-зелені головки, які на очах зростали до величини яблука.
Тут якраз із Києва повернулись чоловіки. У Києві вони, як вправні теслі-поліщуки, працювали в замку. Адже замок зрубали з дерева, і його час від часу доводилось ремонтувати.
Повернулись якраз під жнива і чоловік Марії, і підстаркуватий полюбовник удовиці.
Ось і жнива напливли в осяйній спекоті щедрого літа. Такої доброї погоди, як у ті жнива, люди давно не пам'ятали. І може тому, щоб не спокушати долю, працювали на ланах так завзято та гарливо, як ніколи.
Шалена праця сільська в жнива. Та однак Марія встигала і до кущів на узліссі ускочити, з Омельком перелюб вчинити. Зовсім голову втратила молодиця. Коли тільки могла чкурнути до лісу, щоб злягтись із прудким коняриком, то і хвильки не гаяла.
А панський управитель після тієї веремії в лісі, наче й не помічав ні Омелька, ні трьох його полюбовниць. І не дивився в їхній бік. Та однак тихцем стежив за хлопчиною і його захисницями. Підгледів він, і як за ланом в кущах Марія з хлопцем шаленствувала.
Вислідив таємно, як удовиця в спекотний полудень у маленькім озерці, що в густих вільхах сховалось, голяка удвох із хлопцем купалась.
Вислідив, як Уляна потаємно лишала в жолобі в конярні для Омелька ласі шматки від панського обіду.
