Золоті копита - Логвин Юрий (электронные книги без регистрации .TXT) 📗
— Ой же вимокла, ой же вимокла.
Крутить та крутить сорочку.
А Омелько все більше й більше висовується з-за стовбура. Марія те краєм ока спостерігає і, зрештою, каже:
— Омельку. Поможи. Бо так зморилась, так зморилась, ну ніяк не можу добре викрутити…
— Та як же я?.. Як ти?..
— Та хто там нас побачить… Ну поможи, бо я ніяк не можу… Я триматиму кінець, а ти крути… От і добре. Диви, які в тебе руки сильні. Враз викрутив. От спасибі. Дай я тебе поцілую!
А як Марія зі смаком поцілувала його просто в губи, то він упустив на траву викручену сорочку і прихопив за плечі молодицю.
— Ну й довго ти отако мене триматимеш? — Посміхається Марія.
— Та я не знаю, що робити — трава геть у воді.
— То давай навстоячки. Отако. — Зігнулась Марія навпіл і прихилилась до стовбура…
Потім Марія попросила Омелька допомогти їй назбирати повен козуб ягід, бо треба швидше додому. Щоб свекруха чого не запідозрила…
Кинулись вони удвох збирати ягоду, і тут Омелько не втримався і ще раз познав Марію. Потім вона ще схотіла, і вони ще раз полюбилися.
— Ой пропала я, бо сказала, що іду до джерел по ягоди. Це від нас не так і далеко…
— Та не бійся. Я тебе зараз на своїй конячці підвезу.
Підсадив Омелько Марію на свою кобилку.
— Та тримай добре козуб, щоб ягода не висипалась. Тебе я триматиму, щоб ти ще не впала… Но, карая!
І за якісь лічені хвилини Омелько підвіз Марію до узлісся.
Звідсіля було видно он там з-за попелястих кущів верболозу і хату, і великого чорного човна, витягнутого на смугу білого піску.
Зсадив Омелько Марію на землю.
Вона й питає, лукаво посміхається:
— Ну скажи, Омельку, тільки щиро: коли тобі було краще — зі мною, чи із удовою?
— А я ще не розкуштував…
— Тоді треба нам ще зустрітись, щоб ти розкуштував.
— Твоя воля…
— Воля не моя, бо в мене і чоловік, і свекор і свекруха… Коли нагода випаде… Слухай, Омельку, давай ще… бо коли ще та нагода трапиться… І вони ще раз зляглись, тепер на самім узліссі, під крайнім деревом, на сухій шовковистій траві. Бо сюди злива своїми рясними струменями чомусь не сягнула…
І мала Марія сестру Уляну. І хоча вона була ще зовсім молода дівчина, та такої вправної куховарки і старанної робітниці і серед найкращих молодиць не могли знайти. Тому-то пані і взяла її до себе прислужницею.
Пані не могла нахвалитись дівчиною і все було б чудово, та почались зазіхання пана.
До всього, на велику біду, поїхала пані на прощу до Київських печер. Вона помандрувала до святих отців молити про дитинку, бо була неплідна. Як тільки пані поїхала, то зразу пан вирядився на лови.
А Уляні наказав добрий обід зготувати та хороше постіль переслати. А самій Уляні любистком коси змити, бо він страх, як любисток любить…
Стоїть Уляна біля кухонного столу, патрає товстенних линів, а самій очі сльози заливають.
Та хоч і в розпачі була Уляна, та однак посолила ретельно випатраних линів, заправила зіллям і поставила в піч, щоб запеклися…
І тільки тоді побігла до своєї сестри Марії. Її сестра Марія пішла за доброго господаря, та набагато старшого за неї. Свекор та свекруха буди зовсім старезні люди. Проте і вони все щось робили… А свекор Маріїн був найкращий майстер снасті риболовні майструвати і тими снастями найкращу рибу брати.
Прибігла Уляна до Маріїного подвір'я. Марії нема. Серед двору сидить на лаві білий, як лунь, довгобородий дід і лагодить ятір.
— Га! — Приклав дід долоню до свого жовтого вуха, з якого стирчало жорстке сиве волосся: — Марія де? Та панське сіно згрібає отамо в лісі… Поспішила Уляна до сіножатей. Там молодиці і дівчата копиці високі виводять із запашного лісового сіна. Немає з ними Марії, бо пішла вона в хащі по якесь зілля. Марія не сказала, по яке, бо може ще те зілля від необачного слова сховатись. Як же об'явиться, то вже не допоможе.
Не стала далі Уляна розпитувати, а побігла туди, де, знала, на галявинах ростуть найкращі трави і квіти. Не добігла дівчина до заповітних галявин, а наскочила у липовім гаю на свою сестру Марію.
Але кликати її не стала, сховалась у густій ліщині і дивилась, затамувавши подих, як заголена Марія йорзає під панським конярем молоденьким. Досхочу намилувались Марія та Омелько, та Уляна дочекалась, поки її сестра піде геть. І тут вона й подумала, що саме Омелько її і розвеселить, і пожаліє, і порятує.
Вийшла вона до Омелька та й розповіла про своє горе. Омелько їй і каже: — Чому ти маєш віддавати панові першому зразу все, чого він забажає? І познав Уляну.
Заплакала ревно Уляна, бо була ще незаймана. Та було пізно. І калину ламали, і сорока, сидячи на вершку сосонки, на весь ліс крекотала…
Поплакала, поплакала Уляна та й схаменулась — час вже давно линів із печі витягати. І знов заплакала. Тільки тепер вже зі страху, що біда їй буде за зіпсовану страву. Омелько зрозумів, що тепер вона по- іншому плаче, ніж над своїм втраченим дівоцтвом.
— Що тобі? Скажи. Може, я твою біду відведу.
— Та риба у печі вже домліла. Поки я добіжу, добре, якщо вона тільки пересохне. А як обвуглиться… Ой бідна я та нещасна…
— Не мертвись! Моя кобилка звична до жіноцтва. Не скине. Тільки голову пригни, щоб в очі не хльоснуло. І за гриву міцно тримайся.
— Ой, не можу я залізти на кобилу — сорочка вузька — ноги не закину. — Підніми повище сорочку, а я підсаджу.
— Таке скажеш. Оце щоб я при тобі сорочку закасувала?.. І ще як хтось побачить?..
— Ну й дурна!.. Я ж твоє все-все бачив, а ти стидаєшся.
— Так то ж ми теє… А отако заголеній на коня вилазити?
— Не коверзуй! Берися за чубок кобили обома руками. Заплющуй очі.
Давай! Гоп!
І Омелько, задерши Уляні сорочку до самих сідниць, підхопив її і висадив на кобилку.
— Тепер можеш обсмикнути сорочку і запаску підрівняти.
— Ой! Все одно стегна до сідниць голі… та ще й отако розкарячені… Ой матінко моя, що мені робити?!
— Рибу з печі витягати!
— А правда… от я дурна! Жени свою кобилку швидше!
Омелько тільки одною рукою сперся об спину кобилки, підстрибнув, наче злетів. І вже був на кобилці.
— Пішла, кашлатая! — Омелько торкнув злегка вандою і кобилка пішла чвалом. — Тримайся добре!
— Ой, я боюся! — Скрикувала Уляна, вивертаючи перелякане обличчя до Омелька. — Як нас хто побачить… Я пропала…
— Та не бійся, дурна! — Притулявся їй до вуха Омелько. — Ці кінські проходи тільки я знаю. Навіть панський псар не знає. Поки нас хто роздивиться, ми вже щезнемо.
Коли перед узліссям на квітучій галявині Омелько спинив кобилку, Уляна попросила:
— Зніми мене, Омелечку… Бо в мене аж у голові паморочиться…
Омелько зняв геть розімлілу дівчину і поставив на землю.
Обсмикнула своє вбрання, перев'язала пояс, обмацала коси.
— Ой який ти, Омельку, вправний хлопець. Їй же, ніхто краще тебе не їздить верхи… Я так боялася, що ми об дерево розіб'ємося. А ти так кобилкою правив — ніде і гілочка не дряпонула.
Чмокнула в щоку Омелька і кинулась бігти з лісу, та враз спинилась. Обернулась і, притискуючи руки до грудей, просто плачучи, заблагала:
— Тільки ж ти нікому не кажи, Омелечку… Бо втоплюся, як кому скажеш…
— Я не скажу, гляди, щоб ти кому не бовкнула…
— Присягаюсь, не скажу! — Перехрестилась Уляна і прожогом кинулась до узлісся і далі в село.
Чи було тоді щось із паном, чи не було, а якщо й було, Уляна нічого не говорила, а Омелько й не питав.
Тільки якось, може за тиждень, зібралась Уляна в ліс до Омелька. Бо коли Омелько пригнав коней до конюшні, вона його, як поруч із челяді нікого не було, спитала, а чи буде він у лісі пасти і де саме.
Омелько і назвав їй урочище, де мав випасати свій косячок — Ну то я, як пощастить, прибіжу до тебе зразу після обіду. Що тобі смачненького принести?
— А можеш млинці із сиром принести? Відколи Варвара пішла на прощу, ніхто мене млинцями не пригощав.
— Та я тобі цілий горщик запечу!..
