Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна (книги хорошего качества .txt) 📗

За цим тимчасовим фасадом,

де стільки любові й тепла, —

людиною, річкою, садом

я тільки у слові жила.

21.05.1999

«Мадонна перехресть», 2011

"Хлопчичок прийшов із Шарлевілю "

*  *  *

Хлопчичок прийшов із Шарлевілю.

О Парижу, це малий Рембо.

Не доводь його до божевілля,

постарайся вберегти або

хоч принаймні пожалій, щоб вижив.

Грубіян? Пробач, переросте.

Він не може звикнуть до принижень,

може, він скажений через те.

Він нестерпний? Дами і добродії!

Етику порушив, етикет?

Не доводьте дійсність до пародії,

вам нічого, але ж він поеті

Серед вас, чужих і бородатих,

може, йому снився Лангедок.

Я насмілюсь тільки нагадати,

що йому ж сімнадцятий годок!

Сни у нього ще не чорно-білі,

серце ще обурене на цвіль!

Хлопчичок прийшов із Шарлевілю»

Мученик вернувся в Шарлевіль.

"Ходить дивний чоловік по лісу"

*  *  *

Ходить дивний чоловік по лісу.

Дивиться, дивиться, шарудить

                                       у осінньому листі.

Розгортає траву, копирсає паморозь моху.

— Що ви, — кажу, — шукаєте?

Каже: — Себе. —

У всіх повні кошики грибів.

А в нього порожній.

ХРАМИ

Мій дід Михайло був храмостроїтель.

Возводив храми себто цілий вік.

Він був чернець, з дияволом воїтель,

печерник, боговгодний чоловік.

Він був самітник. Дуже був суворий.

Між Богом-чортом душу не двоїв.

І досі поминають у соборах:

храмостроїтель Михаїл.

Жив у землі, мовчущий не во злобі.

Труждався сам, нікого не наймав.

Він працював до поту на возлоб'ї

і грошей зроду шеляга не мав.

Ті тридцять срібних теж були грошима.

Це гріх. Це сльози діви Міріам.

Він був святий. Він жив непогрішимо,

і не за гроші будував свій храм.

Різьбив вівтар, збивав тесові паперті,

клав палець свічки тиші на вуста,

де з малювань, тонких, як листя папороті,

світився лик розп'ятого Христа.

Він ставляв хори, амфори й амвони.

В єпархію по ладан дибуляв.

А щоб кращіше  бамбиляли дзвони,

шпіальтеру до міді добавляв.

Він баню зводив, не зійшовши з місця.

Він бляху в ромби краяв, мов сатин,

Коли стояв над келією місяць,

Блідий, як німб, загублений святим.

Тягав каміння — мурувати брами.

Стругав божник... За північ не куняв…

І так, у мислях збудувавши храми,

торгующих із храму виганяв.

"Дукля", кн. 6, жовтень 1967, Пряшів

"Хтось є в мені"

*  *  *

Хтось є в мені, і я питаю: — Хто ти?

— Не знаю, — каже. — Може, хто в роду.

Мене водив під руку Арістотель

в якомусь дуже дивному саду.

Згасало сонце у вечірніх лузах.

Десь в Римі правив Тит або Нерон.

А я тоді жила у Сіракузах,

писала вірші золотим пером.

Я скрізь своя, і я ніде не дома.

Душа летить у посвіті епох.

І де цей шлях почався, — невідомо.

І де урветься, знає тільки Бог.

"Хто я? Стеблинка гравітаційного поля"

*  *  *

Хто я?

           Стеблинка гравітаційного поля.

Клаптик інших галактик

                       залетів у мою свідомість.

Вогник земного дому

             прихистив мою космічну бездомність.

20.02.2009

«Мадонна перехресть», 2011 р.

"Хочеться чуда і трішки вина"

*   *  *

Хочеться чуда і трішки вина.

Дні пролітають, як сірі перони.

Чорний букет надвечір’я — ворони —

місту підносить струнка далина.

Що ж, я свій вік одробила сповна.

Що ж, я свій вік одробила по-людськи.

Дні облітають, як чорні пелюстки.

Хочеться чуда і трішки вина.

Доки ж ці пута, пора і звільнить.

Де ж ви, мої золоті пасторалі?

Літо літає і осінь дзвенить.

Розпач накручує чорні спіралі.

Де ж мого слова хоч би хоч луна?

Знову пішла Україна по колу.

Знову і знову, ще раз у ніколи?!

Хочеться чуда і трішки вина.

ХУДОЖНИК

Жив колись художник Верне.

Він друзям своїм сказав:

«Прив’яжіть до щогли мене,

коли буде на морі гроза».

Його прив’язали справді...

Хмари — як чорні віхті,

мечуться хвилі горбаті,

гострять об палубу кігті.

З голови заливають до ніг.

А він вдивлявся — як міг.

Страх мимовільний боров:

химерна була глибина,

і сам корабель — немов

потвора морського дна.

Чутно у реві морському

дикі розкоти грому.

Видно в огні блискавиць —

рифи лежать горілиць...

А коли втихомирився вітер,

уляглося море внизу,

взяв художник свою палітру

і почав писати грозу.

Він писав її барвою моря,

шумовинням білої піни,

він робив ескізи суворі

олівцями порід камінних.

На обличчі мінився з муки,

приголомшений, падав ниць,

бо йому обпікали руки

горді спалахи блискавиць.

Кораблі тримав якорями,

а гроза не втрачала снаги

і насилу втислася в рами,

не зумівши ввійти в береги.

Є на світі багато історій,

а прохання у мене одне:

«Коли буде гроза на морі,

прив’яжіть до щогли мене!»

«Проміння землі», 1957 р.

ХУРТОВИНИ

Циферблат годинника на розі

хуртовини снігом замели…

Нам з тобою, видно, по дорозі,

бо ішли й нікуди не прийшли.

Знов ті самі вулиці незрячі

і замету хвиля снігова.

Нам з тобою легко так, неначе

вітер нам підказує слова.

– Підкажи найлагідніше слово,

я його слухняно повторю.

Розгуляйся буйно і раптово,

заглуши усе, що говорю! –

Не було ні зустрічі, ні туги.

Не було пориву і жалю.

Я спокійна.

Я щаслива з другим.