Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна (книги хорошего качества .txt) 📗
* * *
Усе змінилось. Люди і часи.
Двадцятий вік уже за перелазом.
Глобальне людство хоче ковбаси,
а вже вона з нуклідами і сказом.
Упала тінь на батьківські гроби.
Вже й чорт гидує купувати душі.
В лісах тремтять налякані гриби.
З дерев стрибають підозрілі груші.
Епоха зашморгнулась, як Дункан.
Спиніться, люди. Хоч поставте кому.
Поезія потрібна дивакам.
Поети не потрібні вже нікому.
"У селі одному на Поділлі..."
* * *
У селі одному на Поділлі —
все життя, а й досі не знайшов —
дід Карпенко ходить щонеділі
у степу шукати бозна й що.
Бо якийсь там гетьман чи отаман
закопав нечувані скарби —
біля груші дикої, отам он,
через довжик до тії верби.
Правда, груша двісті літ як всохла,
зарівняла й місце борона.
Та була могила там висока,
тільки ж там могила не одна.
Десять кроків од тії могили,
тихі трави... гайворон кричить...
Сірий ідол, витесаний з брили,
от хто знає, але він мовчить.
Був тоді там, кажуть, кущик глоду.
Кущик є, та — терен, а не глід.
І дурний в очах всього народу —
вже вкотре! — йде додому дід.
І сміються люди вже у вічі:
треба ж так от збутися ума,
щоб оце в двадцятому сторіччі
та шукати те, чого нема!
Смійтесь, люди. А діди зникають.
Сивий сон у вічність однесе...
Є скарби, допоки їх шукають.
Перестануть — от тоді вже все.
"Усі вже звикли: геніїв немає"
* * *
Усі вже звикли: геніїв немає.
Поснулим душам звелено хропти.
Епоха несприятлива – ламає
іще в колисці геніям хребти.
Колись, давно, були якісь гіганти.
Тепер зручніші виміри – пігмей.
Напівнездари чи напівталанти,
в космічний вік – дремучий Птолемей.
І живемо. Земля ще нас тримає.
А вже мистецтво ждать перестає.
Усі вже звикли: геніїв немає.
А що, як є? Зацькований, а є?!
А що як він між нами ходить, геній?
Вивозить з бруду цей потворний час.
Що, як за це вже зараз в наших генах
нащадки наші зневажають нас?!
"У чашу дня упав кристалик вечора"
* * *
У чашу дня упав кристалик вечора
і розчинився. Майже чорна синь.
Сміється вулиця побіленим парканом.
Хтось десь іде, обгавканий Полканом.
І світяться крізь віття яворів
янтарні очі стомлених дворів.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Над полем ніч. І над лісами праніч.
Добраніч людям. І лісам добраніч.
19.06.1998
«Мадонна перехресть», 2011 р.
"Учора в дощ зайшов до мене Блок"
* * *
Учора в дощ зайшов до мене Блок.
Волосся мокре, на щоках росинки.
Блідий од смутку, тихий од думок,
близький до сліз, реальний до ворсинки.
Постояв трохи, слів не говорив,
поусміхався дивними очима.
І ніч у зламах врубелівських крил
стояла довго в нього за плечима...
"Учора все було зелене"
* * *
Учора все було зелене,
сьогодні білим зацвіло.
В часи прекрасної Гелени
ще не літало НЛО.
Були Геракли і Перикли,
і не порнуха, а Парнас.
Навіщо ми до всього звикли?
Навіщо звикло все до нас?
Життя ж коротке і шалене.
Летить, як цифри на табло.
Учора все було зелене.
Учора все іще було.
"Фанерні журавлі не полетять у вирій"
* * *
Фанерні журавлі не полетять у вирій.
Хіба що оживуть... але коли, коли?
Над ними ключ летить, і щось у небі квилить:
а ми ж вас, ми ж вас, ми —
а ми вас кли-ка-ли!
І дощик моросить. Гніздо прибите криво.
І струшується ліс над трасою вві млі.
Де небо? Де земля? І як підняти крила?
Фанерні журавлі… Фанерні журавлі…
ФЛЕЙТА АФІНИ
Ти знаєш, чому Афіна сама не грала на флейті?
Помітила — як негарно, коли надуваються щоки.
Вона ту флейту створила, але віддала її Пану,
бо Пан все одно небритий, у нього й ноги кошлаті.
Тож хай собі грає на флейті, йому не завдасть це шкоди.
А жінці, та ще й богині, подумати треба спершу.
Політика, мої пані, то діло збиткове для вроди.
І щоки треба надути, і рот треба мати, як вершу.
ФОТО У ДАЛЕКИЙ ВИРІЙ
Він приїздив щоліта на канікули.
У нього були дивні очі —
кольору повільної грозової хмари.
Дівчата переглядали свій гардероб
і починали носити прюнелеві туфельки.
А ми з Володькою стрибали з шовковиці,
мчали йому назустріч.
Він кидав свої конспекти і йшов з нами у поле,
Ми з ним облазили всі кручі і всі байраки.
Ґрунтознавство осипалося під ногами,
орнітологія каркала на тополях.
Такий великий і такий дорослий,
він з нами чесно поділяв, однак,
всі наші кроси крізь тунелі проса
і всі наскоки на сусідський мак.
Він нам дивився просто в самі душі,
і, як Батий очоливши орду,
з розбійним свистом разом з нами груші
колись обніс у власному саду.
Він був, як ми, блакитний від ожини.
І через те ми дуже з ним дружили.
Уже й сусіди дивувались: чом це
він цілий день вовтузиться з дітьми?
Такі ж дівчата виросли, як сонце,
там рушників тих вишито до тьми!
Тут що не двір, то квітне по Наталці.
І кожна хоче у кіно й на танці.
Наталки шепотіли до Катрусь:
— Він, може, мае в городі котрусь?
А він, мабуть, і в городі не мав її.
І не кажіть, що це інфантилізм.
І не шукайте в цьому аномалії, —
то, може, був р о з у м н и й ф а т а л із м.
