Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр (серии книг читать онлайн бесплатно полностью txt) 📗
— О, нарешті! — вигукнув Метелецький, усміхаючись в його бік. — А то ми все тут ніяк почати не можемо. Проходьте, Ігоре, сідайте…
У першому ряду кімнати для політзанять сиділи на стільцях через один молода актриса, котра мала грати Іокасту, Семен Маркович, як і вчора, з пов'язкою на чолі і в полотняній туніці, та ще кілька акторів. Метелецький походжав перед ними упоперек неширокого проміжку, котрий відділяв перший ряд від стола з трибуною. На столі, в нього за спиною, лежала течка, звичайний швидкосшивач із зав'язаними поворозочками. Течка не була особливо грубою, проте кілька сторінок усе ж визирало з-за верхнього краю білим полем. Усе це Ігор зауважив миттєвим боковим зором, доки перейшов кімнату й сів у четвертому ряду, за спиною Семена Марковича.
Метелецький тим часом забрав з обличчя посмішку. Він також озирнувся назад, погладив пальцями течку, проте до рук її не взяв. У кімнаті запанувала мовчанка. Ігор посовався на стільці й теж застиг нерухомо.
Режисер знову швидко пройшовся по обличчях акторів своїм поглядом, в якому щомиті додавалося серйозності.
— Зараз я роздам вам тексти ваших ролей, — він нарешті сягнув до столу і взяв течку до рук. Розв'язавши поворозочки, подивився досередини, підніс аркуші паперу ближче до очей. — Нам вдалося отримати оригінал тексту п'єси. Зі спецсховища. І це виявилось нескладно. Нічого важкого, як виявилось… — Обличчя режисера серйознішало, було помітно, що сам він бачить текст уперше.
— Тут, звісно, скорочений варіант, над ним попрацювали. Але для розуміння загального сюжету цього має бути досить…
Стало помітно, що режисер почувається дещо ніяково. І це знову було дивним. Режисер Метелецький ніяковіти не вмів і не любив. Він роздивлявся текст, то наближаючи, то віддаляючи його від себе, поправляв окуляри і понад аркушами кидав короткі погляди на акторів. Потім знову фокусував свій зір на папері. Нарешті наважився й повільно розвернув аркуша лицьовою стороною до акторів. Аркуш був майже весь суцільно вкритий чорнильними пасмами цензорських штампів. На всю сторінку лишалося три-чотири рядки суцільного тексту, і ще деякі окремі слова можна було розгледіти по краях, де чорнило лягало трохи слабше.
— Проте ми з вами вміємо працювати і в несприятливих умовах, правда ж? — Оптимізм у голосі режисера лунав настільки нещиро, що всі без винятку в залі опустили очі, а він сам пустив півня наприкінці слова «правда». Поперхнувшись, Метелецький коротко кашлянув. Молода актриса — в цю мить Ігор пригадав собі, що її ім'я Лариса — несміливо підвелася і з зусиллям, сковтнувши слину, промовила:
— Ми, звичайно… нас, звичайно, в театральному технікумі готували до роботи на сцені… Але як… як ми зможемо втілити характери… персонажів, не маючи всього тексту?
Ігор не знати чому раптом відчув симпатію до цієї дівчини. Зараз трохи ззаду і знизу він бачив її у профіль: тоненькі, неначе гострим олівцем промальовані, риси обличчя. Високе чоло, гарні світлі очі, маленькі вуста. Постать її, дрібненька, проте зграбна, мала гармонійні, плавні лінії. Руки, які вона склала перед собою на грудях, теж були саме такі, як треба — маленькі, проте не мініатюрні, з довгими пальцями, на яких нігті були підстрижені досить коротко й акуратно.
Метелецький тим часом остаточно опанував себе й зухвало витріщився прямо в гарні Ларисині очі:
— Знаєте, дорогенька наша, ви ще занадто молоді і навіть не можете собі уявити, які важкі,просто нерозв'язні завдання інколи мусить вирішувати колектив сучасного театру!
Лариса знічено опустила очі й переплела тонкі руки на своїх високих грудях. А режисер продовжував самостверджуватись, уже знайшовши і необхідний душевний стан, і потрібні слова:
— В наш непростий час, коли не тільки трудящі, але й представники творчих професій змушені щодня відповідати на виклики, що їх кидає зовнішнє і внутрішнє оточення нашій країні, зневірі немає місця в наших рядах! Ось ви, молода людина, яка ще тільки починає своє життя, свою трудову біографію… — Лариса після цих слів ще більше опустила голову й похнюпилася. Хоча на крихітну мить Ігореві здалося, ніби вона посміхається, ледь-ледь, непомітно, тісно-тісно стиснувши вуста… Проте роздивитися краще було важко: занадто велика відстань розділяла їх.
Режисерове натхненне й піднесене монотонне бубоніння раптом стало зовсім нерозбірливим — чи це тільки йому звідси, з його четвертого ряду, так вчувається? Окремі слова ще можна було вловити — «відповідальність історичного моменту», «вимоги до трударів театрального жанру», «потреби народу в якісних, ідейно витриманих видовищах», але загальний зміст сказаного вислизав зі сприйняття, розмивався, танув у несвіжому, застояному повітрі кімнати політзанять.
Ігор сердито тупнув ногою, змушуючи себе зосередитися на мові режисера. Молода актриса в передньому ряду, ніби відгукнувшись, підвела голову й скоса зиркнула в його бік, зігнавши з обличчя не зовсім доречний усміх.
Метелецький зробив паузу. Він ще раз повернув до себе аркуші з текстом. Актори мовчали, Семен Маркович повільно чухав собі одним пальцем чоло під пов'язкою. Відчувши на собі позирк режисера, старий актор завмер, так і не вийнявши пальця з-під брудно-білого шматка бинта.
Ігор перевів погляд за вікно, у сірий простір чергового зимового дня, трішки відсторонився, і думки попливли довільним руслом, не тримаючись берегів. Ось навіщо ця дівчина, Лариса, вибрала акторську професію? А сам ти навіщо вибрав? Хіба ти із самого малечку хотів лицедіяти на сцені? Певно ж, ні. Тобі мріялось бути геологом, археологом — ти чомусь любив гребтися у землі. Тобі здавалося, що там, у глибині, таяться невідомі, незнані речі — не обов'язково скарби. Якось ти на клумбі перед чотириповерховим будинком, у якому тоді квартирували твої ще зовсім молоді батьки, очікуючи на отримання власного житла, викопав стару монету. Просто колупав там совочком чи навіть якоюсь тріскою — і побачив злиплу грудочку землі, яка не розсипалася від удару. Взяв її до рук, стиснув пальцями, протер — і відчув у долоні тверденького плаского круглячка. Коли ти приніс знахідку додому, мати відмила з неї землю, й ви всі утрьох довго роздивлялися незнайомі знаки на поіржавілій металевій поверхні. Потім батько заховав монету десь до шафи й сурово заборонив тобі будь-кому про неї розповідати. Монети звідтоді ти не бачив.
Ну, а в актори ти пішов після восьмого класу, до технікуму за розподілом. Ти просто найкраще продекламував вірша про щасливе дитинство на шкільному вечорі. Інші твої однокласники соромилися, комизилися, всіляко показували, що вони вищі від цього й лицедіяти — не їхнє покликання. І що це нижче їхньої гідності — фе-е-е… А ти вийшов на сцену і спокійно, виразно й чітко прочитав ті п'ять чи шість строф, написаних якимсь місцевим віршотворцем і розісланих районним відділом освіти в усі початкові й середні навчальні заклади. Однокласники ж бачили себе ліпшими, старшими, розумнішими від тебе — вони не будуть виразно читати з узвишшя римовані рядки перед залою, в якій сидять люди. Вони вважали це поганим. Навіть ганебним. Ні, вони цього нізащо не робитимуть, бо вони не такі. Вони інакші. Звісно ж, у дорослому житті вони стануть визнаними, успішними, солідними, досягнуть найвищих висот, але при цьому ніколи не виступатимуть зі сцени. Принаймні з дурнуватими віршиками. Тобто, можливо, колись вони вийдуть на трибуну, скажуть з неї кілька серйозних, виважених слів — і зійдуть під шквал оплесків. Або не зійдуть, а попрямують на другий кінець сцени отримувати важливу й почесну нагороду. Заслужену чи навіть виборену в чесному, важкому й кривавому герці. «До чого тут „кривавому“?» — схаменувся Ігор і одразу ж поправив сам себе: — «Упертому, виснажливому, ще якомусь там». Але ніхто з них не хотів читати перед комісією дурнуваті віршики. Соромилися не так комісії, як своїх же друзів-однокласників. А ти не соромився. Тобі раптом стало байдуже, по барабану. Й ти спокійно, навіть якось трохи відсторонено, проте все ж чітко й виразно, згідно з усіма настановами, критеріями та вимогами органів управління освітою, прочитав ті двадцять чи двадцять чотири рядки. Інші краще за тебе підтягувалися на перекладині, множили цифри у стовпчик, відмінювали складні дієслова, а ти всього лише прочитав на публіку вірша. Але зробив це найкраще.
