Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр (серии книг читать онлайн бесплатно полностью txt) 📗
Ігор же притьмом помчав до заповітного віконця. Передпліччя натомлено бриніли. Одночасно хотілося пити, їсти, курити і в туалет за малою потребою. Касирка ж як на зло почала вимагати посвідку особи — на щастя, документ знайшовся у внутрішній кишені куртки. Врешті жадана відомість була подана йому у віконечко — трафарет затуляв усі інші прізвища, крім його власного. Ігор поставив закарлючку наприкінці рядка й перерахував банкноти. Сума була не бозна-якою, та все ж це було краще, ніж нічого. Поділивши гроші на дві частини — більшу і меншу, — він подався до буфету. Дорогою навідав туалет, і в момент випорожнення знову здалося, ніби за змивним бачком унітаза він бачить ізсередини буфет, стійку з кавовим апаратом, пластмасові стаканчики, серед яких самотньо стояла порцелянова чашка з відбитим вушком. Посуд стояв під кавовим апаратом, з боку буфетниці, його затулила чиясь спина, — та видіння знову щезло. Більшу частину грошей Ігор заховав разом з посвідкою до внутрішньої кишені, а меншу затис у кулаці й звернув до буфету. Пиріжок з лівером, варене яйце і кава (розчинна, як завжди) мали його порятувати. Пиріжок був перепечений, яйце тріснуло, коли його варили, і добра частина білка витекла, натомість під шкаралупою була холодна, каламутна і брудна вода. А от каву йому дали у порцеляновій чашці, з відбитим вушком. Ігор чомусь навіть не здивувався цьому, швидко втамувавши голод, він просто випив гіркуватий, не вельми міцний напій, утер губи й пішов на службовий вихід курити.
Сигарет також не було. Вирішивши купити курива дорогою додому, він стрельнув сигарету в робітників сцени і, розминаючи її тугі овальні боки, попрямував до трамвайної зупинки.
На зупинці стояло з півтора десятка люду. Трамвая не було, тільки з боку мосту показався зустрічний. Він пригальмував, і з нього почали виходити пасажири. Ігор нарешті розкурив тугу й вологу сигарету, пустив дим, затягнувся й перевів погляд на людей, котрі переходили трамвайну колію в рідкій імлі вологої зимової сльоти…
Попереду всіх у сірому демісезонному пальті, високо підіймаючи ноги у бурках, ішла стара жінка, майже бабця. Ігор упізнав її — вона працювала гардеробницею в театрі і, здається, ще на півставки прибиральницею. Принаймні з відром і зі шваброю він її теж бачив. Жінка вже перейшла колію, коли її обігнав високий тип у куцій спортивній куртці. Тут стара послизнулась, автоматично вхопилася за рукав спортивної куртки, чоловік обернувся, простягнув руку, щоб підтримати жінку під лікоть, принагідно зиркнув їй в обличчя і…
— Ах ти сука! Плямки! Всі сюди! Плямки! Чуєте? — загорлав здоровило, висмикуючи свого рукава з пальців старої. Жінка заточилась і сіла на брудну, просмолену землю одразу біля колії. Вона гепнулась, аж підскочила, її зуби клацнули, а голова закинулася назад. Смикнувшись, жінка остаточно впала на спину, горілиць. Здоровань розмахнувся ногою і з усієї сили вдарив її в голову, десь над вухом.
Від зупинки, на якій стояв Ігор, до них уже бігли троє чоловіків і молода жінка чи, може, дівчина. Вони усі з розгону приєднались до побоїща. Тісно оточивши стару, почали методично завдавати ударів ногами. Товкли хвилини зо дві. Нарешті один з чоловіків просто вистрибнув на тіло, яке вже лежало нерухомо, і, піднімаючи високо ноги в колінах, каблуками почав гостро топтати шию, голову і груди. Решта стояла довкола, відхекуючись.
Ігор відвернувся, затягнувся сигаретою, аж вона зашкварчала. Краєм ока, боковим зором, зауважив, що інші люди на зупинці, з тих, хто не кинувся добивати, також відводять або опускають погляди. Було гірко, в шлунку знову засмоктало.
Четверо вбивць повернулись на зупинку, їхні очі горіли, вони розмовляли між собою нервово, уривчастими фразами. Слух вихоплював з їхньої балачки переважно вигуки — «ну ти й дав!», «а він її!», «а вона ще й дригалася!».
Підійшов трамвай, і вся четвірка, повна власної значущості, попхалася на передні двері. Ігор за звичкою пішов у хвіст вагона, та в останню мить вирішив не сідати у трамвай. Він застебнув куртку під саме горло, запхав руки до кишень і пішов пішки. Перейшов міст, на якому з верхів'їв ріки сильніше віяв студений вітер, та проминув іще дві зупинки, доки аж на третій його наздогнав наступний трамвай.
Додому знову дістався, як уже стемніло. Ліда зустріла його у вузенькому коридорі в тому самому халаті, з розпущеним волоссям. Слабенька лампочка під стелею висвітлювала тіні в неї під очима, запалі, ледь обвислі щоки, ямку в глибині довгої худої шиї. Ігор упіймав себе на суміші жалю й відрази, яка терпким гірчичником обгорнула чи то серце, чи то шлунок.
— Я гроші приніс… — почав він з приємної звістки. Проте Ліда радості не виявила.
— А я малу до батьків відіслала. Бо ж невідомо було, дадуть тобі платню чи ні.
Ігор витяг з внутрішньої кишені заздалегідь відкладені крупні банкноти і простягнув дружині. Вона взяла жмут папірців і, навіть не глянувши на них, заховала до кишені халата.
— Їсти будеш?
— Якщо є…
— Я позичилась у сусідки, то трохи купила. Яєць, хліба, картоплі.
— Добре зробила. Тепер можна й борг віддати.
— То вже, мабуть, завтра. Бо, кажуть, як стемніє, то грошей віддавати не можна.
— Які ми забобонні. Але я й мав на увазі — завтра.
Ігор раптом упіймав себе на думці, що сприймає розмову з дружиною цілком відсторонено, немов радіопостановку, котра звучить собі пласким і монотонним дзижчанням із радіоточки на стіні. Він неспішно роздягнувся і пройшов до кухні.
Ліда зайшла за ним, почала гриміти посудом. За вікном було темно і бридко, брудні сірі краплі сповзали вниз по склу. Тьмяна лампочка під стелею раптом на мить спалахнула яскраво і згасла. Не промовивши й слова, дружина вийняла з настінної шафки свічку, запалила її, поставила на край столу.
— Це, електрику вимкнули чи лампочка перегоріла?
— Може, й одне, й друге заразом. Не знаю…
Помовчали. Ігор дивився, як у кухонному присмерку рухається постать дружини, ріжучи хліб, розігріваючи на плиті картопляний суп, переливаючи його до глибокої тарілки. На мить привиділось, ніби десь там, у глибинах її халата, клубочиться темно-брунатна безформна п'явка, здіймаючись догори, трохи не просуваючи своєї голови крізь щілину-запах над грудьми. Чи, може, в сутінку це так метушилась тінь від свічки на столі? Голова трохи гула якимсь дрібним електричним дзижчанням, згадка про побачене на зупинці саднила в глибині пам'яті. У напівтемряві перед очима все мерехтіли якісь сіро-райдужні кола й овали.
Один з таких овалів якось зовсім непомітно трансформувався в обід глибокої тарілки, у якій парувала жовтувата, трішки каламутна рідина з терпкуватим, не вельми свіжим запахом. Ігор занурив ложку, трохи побовтав і почав сьорбати, майже не відчуваючи смаку страви. Черствуватий сірий хліб теж кутулявся у роті, як вата.
«Чому з віком усе в житті так втрачає смак?»
Думка знову прийшла різко, ословеснено. Не відчуття, а саме думка, чітка і стисла, як конспект. Ігор стрепенувся, усвідомивши це — думку про думку чи, ще сказати б, усвідомлення думки. Так уже з ним бувало, але давно, років у одинадцять-дванадцять, на межі дитинства й ранньої юності, коли починаєш замислюватись над собою: хто я, що я, чим я відрізняюся від інших. У ті роки Ігореві подобалось думати про те, як саме він думає. Інколи такі роздуми наринали на нього просто в школі під час уроків. Тоді він цілковито губив нитку оповіді вчителя й отямлювався під регіт однокласників — викладач, запримітивши його відстороненість, звертав на це увагу й називав його на ім'я, на прізвище двічі, тричі. Тоді Ігор шарівся, ніяковів, і разом з ніяковістю в серце приходила образа — на вчителя, на учнів у класі, на батьків, на всіх, хто не був у ту мить ним, не розумів, що діється у нього всередині. Шкіру обсипало дрібним, неприємним приском, він щулився, підвівшися з-за парти, впирався поглядом у носаки черевиків і так само, як зараз, чітко, словесно думав: «Я не такий! Я інакший! Вони не розуміють!»
За кілька років, ближче до закінчення школи, він вже навчився опановувати себе в такі моменти. Приск по шкірі ніде не подівся, проте Ігор уже звик до цього відчуття і майже не щулився, — тільки поза коміром, там, де шия переходить у хребет, неймовірно чухалося, свербіло. Він зводив докупи лопатки, через що випростувався, розгортав плечі, смикав догори підборіддям, і співрозмовникам інколи видавалося, що юнак поводиться зверхньо.
