Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр (серии книг читать онлайн бесплатно полностью txt) 📗
Так само, мабуть, і це дівча — вийшло, пробелькотало зі сцени, що там уже належалося. Цікаво, чи багато вона знала про театр? Ну, звісно ж, вивчала у школі п'єси сучасних авторів про партизанів, про подвиг сталеварів, про міцну й палку любов доярки і тракториста, почуття, яке допомагає їм обом вийти переможцями у трудовому змаганні. Може, подружки давали крадькома почитати навіть оту, заборонену, про кохання десятикласниці й курсанта військового училища, ту, що її написав нині арештований драматург. Але що вона бачила у своїй уяві? Бачила себе на сцені у гарному одязі, з підмальованими рисами обличчя? Чула оплески, марила букетами квітів, шанувальниками, які після вдалого виступу довго топчуться побіля службового виходу, аби запросити молоду окрасу сцени не до убогого театрального буфету — до ресторану?
Ігор знову зиркнув на Ларису. Він не дуже любив працювати з молодими: з ними треба було не тільки ділитися знаннями, здобутими вже під час роботи, бо театральний технікум не був надміру щедрим у цьому. Вони потребували більшого. З молодими йому робилося дедалі важче, — й він лише недавно зрозумів чому. Тому, що вони були молодими. Вони мали попереду більше років життя, фізичного існування, більше днів і ночей, більше вдихів і видихів, більше кроків по площині земній — більше, ніж залишалося йому, Ігореві.
Він не те щоб відчував до них якусь заздрість чи ревнощі. Ні, все було інакше. Проте якесь невдоволення у глибині душі чи мозку все ж стриміло, давало про себе знати. Можливо, образа на таку несправедливість — от вони будуть, існуватимуть, а він ні. Вони побачать якісь речі, якісь події, до котрих йому, Ігореві, зась — тільки через те, що його життя скінчиться раніше. Вони будуть свідками якихось змін, якогось оновлення — Ігор не знав, якого саме, і не дуже вірив у ймовірність оновлення, та все ж підозрював, у глибині свого єства припускав його можливість. Колись, не тепер. І тому він прохолодно ставився до молодших. Відверто цього не показуючи, він усе ж тримався з ними стримано.
Молоді здавались йому недостатньо розумними, недостатньо проникливими, не такими, якими він хотів би їх бачити. Хоча за свої тридцять з гаком років він уже давно втямив, що не можна вимагати від людей забагато, все ж якась надія, думка про те, що наступні за ним у часі люди мали б вирости кращими, постійно жевріла десь у підсвідомості. Але коли він бачив їх — на вулицях, у трамваях, у вечірніх буфетах, де вони, як дорослі, пили погане, дешеве пійло й палили смердючі цигарки, чув їхні розмови, недалекі й недотепні, їхні убогі пласкі жарти, в ньому наростав і зміцнювався жаль. За себе, за них і за всіх людей. Чому ми не робимося кращими? Чому скніємо в цьому марудному, одноманітному житті? Невже ми довіку приречені жлуктити несмачні, пекучі напої, від яких на ранок шлунок перетворюється на важку й гарячу кулю десь під серцем? Невже ми мусимо день у день пережовувати ту саму несмачну їжу, пісну і трав'янисту, а потім непомітно відригувати й виколупувати з-між зубів застряглі залишки того жахливого їдла або ж, кутуляючи язиком, зішкрібати їх непомітно й намагатися проковтнути пересохлим горлом?
Раптом Ігор пригадав… ні, майже реально побачив перед очима політичну карту світу — вона висіла у шкільному кабінеті політичної географії, запнута розтягнутою на дроті звичайною віконною фіранкою. Десь у середніх класах — сьомому чи восьмому — йому випало чергувати по школі. З віником напереваги він обходив кабінети й намагався згребти докупи зіжмакані папірці, підсохлі недогризки яблук та інше сміття, залишене учнями під час уроків. Політичної географії він ще не вивчав: цей предмет чекав десь попереду, в майбутньому, в останніх класах. Проте йому все ж вручили ключа й від того кабінету. Роззирнувшись порожнім приміщенням, Ігор швидко зауважив під останніми партами кілька обривків паперу, хокейним пасом викинув їх у прохід і погнав уперед — ближче до дверей. Потім спинився біля дошки. Дошка була чистою, ретельно витертою. Знічев'я потягнув убік фіранку — і завмер, зачудований кольоровою гамою політичної мапи. Країни були не такими, як на карті фізичній. Зелено-болотяного кольору рівнин, який перемішувався глинясто-піщастим тоном височин, тут не було і близько. Рожеві, жовті, фіолетові, салатові, ясно-блакитні й темно-сині кольори хаотично вкривали великий картонний прямокутник. Країни розляглися на ньому вільно, наче невідомі морські створіння, якісь молюски, корали, краби й зірки. Вони не шукали простих, прямих і рівних, ліній, складаючись химерною, складною мозаїкою, заповнюючи кольором своєї території найменший відступ сусіда, вливаючись туди булькою на тоненькій ниточці, випетлюючи свій кордон найхимернішими зигзагами. Ігор завмер і навіть рота роззявив: доти він ніколи не підозрював, як багато країн є у світі. Здебільшого в кабінетах його школи висіли тільки карти рідного краю — довга, вигнута по краях догори туша розпиляної повздовж корови червонясто-рожевого кольору. Вчителька ніколи не забувала нагадати, що наша країна — найбільша у світі, займає стільки-то мільйонів квадратних кілометрів, стільки-то часових поясів, і Ігореві ввижалися літаки, які летять зі сходу на захід, перебуваючи кілька годин поспіль у межах тієї самої години, чи навіть, страшно подумати, переганяють її, а в тих літаках сидять пасажири і за вказівкою переводять свої наручні годинники вперед чи назад. Вказівка, певно, подавалася командиром екіпажу, і всі пасажири мали одночасно здійснити коротку й чітку дію: раз-два! Круть-круть! Глобус був круглим, і цілком очевидним фактом видавалося, як далеко за обрієм знаходяться східний та західний краї держави. Одного разу — вже й не згадати коли — Ігор замислився, що, певно, і за кордоном, за межами їхньої країни, теж проживають якісь люди і в них може бути своє, інше життя. В газетах про це часом з'являлися невеликі статті, переважно у рубриці «Нотатки про їхні порядки», проте зрозуміти щось із тих статей було важко: занадто несхожим і незвичним було описуване там. Люди не могли жити так, отож той невідомий світ і справді був неправильним, хибним, злочинним. Тому не було нічого дивного, що туди нікого не пускали. Не випускали. І звідти не впускали теж.
«Ви найгірший клас!» — кричала на них маленька вчителька у школі. Віднедавна він чомусь часто пригадував ці слова, й особливо — ту нервову верескливу тональність, високий деренчливий голосочок, сердитий, роздратований, може, не так ледачими учнями, як самим життям. По тому, як учителька закінчувала свій вигук, у приміщенні класу ще кілька секунд відбивалася від білих стін дзвінка луна, потрохи стихаючи й осідаючи на зачовгану, подряпану підлогу, фарбовану якоюсь рудувато-кривавою фарбою. Після щорічного літнього ремонту підлога була липкою, фарба на початку нового навчального циклу приставала до підошов черевиків, хоча з моменту пофарбування вже минув місяць, а то й півтора. Втім, уже за кілька тижнів пофарбована підлога знову світила подряпинами, прозирала волокнистою плоттю дощок, хоча й тоді по ній ще де-не-де лишались недосохлі бульки. Якщо на таку бульку просто наступити, з неї чвиркала крапелька густої брунатної рідини, що швидко загусала. Та справжньою бідою було, наприклад, зчепившись у боротьбі з однокласником, упасти на підлогу й прокотитися по бульці ліктем чи коліном. Тоді на шкільній формі проступала масна олійна пляма, вивести яку було просто неможливо. У старших класах дехто з хлопців часом пробував прати форму в заплямованих місцях бензином чи ацетоном. Ефект від такого запирання був нульовий, але кілька наступних днів у класному приміщенні тягло сильним хімічним запахом, і сміхотливі однокласниці, показно затуляючи носи, називали невдаху «трактористом», «комбайнером» або «механізатором». Класом котився короткий гостренький смішок, маленька вчителька (вже інша, не та, що була в початкових класах) різко смикала голівкою з гулькою забраного на потилиці сивуватого волосся і, перервавши свою монотонну розповідь про взаємозамінну конвергентну валентність пасивних прикметників четвертої дієвідміни середнього роду зони лісостепу, радісно верещала: «Ви найгірший клас!»
