Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр (серии книг читать онлайн бесплатно полностью txt) 📗
— А тато сьогодні гроші принесе?
— Не знаю. Може, й принесе.
— Мамо! А чого він у нас такий?
— Не знаю. Який вже є. Їж давай.
— Міг би бути й не такий. Міг би бути кращий…
Все це говорилося монотонно, без жодних почуттів. Дві жінки, доросла і мала, вели свою розмову. За вікном було сіро, як і вчора, й позавчора, як і увесь зимовий час. Та й весняний і осінній також.
Ігор сів на своєму напівздутому матраці, обняв коліна блідими голими руками. Починався новий день. Рештки сну ще стриміли в голові, клубочилися там, відступаючи в забуття. Очі за ніч запухли й розплющувались неохоче. Все ж розклепивши повіки, зиркнув на годинника — вже далеко по восьмій. А на десяту Метелецький призначив чергову репетицію. Того ж, царя, як його, Едіпа, чи що… Треба приводити себе у форму і збиратися. Сповз із матраца й почав відтискатися від підлоги. На дванадцятому разі впав грудьми на лінолеум і притулився щокою до давно не метеної шорсткуватої поверхні. Тут ще й ця зарплата. Що робити, чорт забирай? Ще з місяць тому їм повідомили, що у зв'язку з епідемією і з тим, що місто у блокаді, виплата затримується на невизначений час. Усім співробітникам театру видали безкоштовні проїзні квитки на всі види міського транспорту, себто на автобус і трамвай. Але їсти від цього хочеться не менше. Треба десь розжитися бодай якимись грішми… Ох-х, ці гроші… Ігор аж втиснувся обличчям у лінолеум. Заплющив очі й міцно стиснув повіки. Червоні, жовті, зелені, райдужні кола заструменіли, ніби небесні фонтани перед внутрішнім зором. Й раптом десь там, у глибині, він побачив тьмяний, невиразний силует. Унизу щось рухалося. Чоловік у майці й спортивних штанях ішов через кімнату до телевізора, тримаючи в одній руці чашку зі світлим напоєм, а в другій — бутерброда. Згори Ігор тільки встиг побачити ріденьке волосся на маківці чоловіка, його відстовбурчені у різні боки вуха — і видиво зникло.
За півгодини, вже вмитий і поголений, Ігор намагався вискочити з помешкання непоміченим. Це йому все ж не вдалося: Ліда, в халаті, з розпущеним волоссям, перегородила дорогу вже у вузенькому коридорі, біля вішалки. Тож одягати куртку й шапку довелося, опустивши голову й відводячи очі.
— Ти сьогодні постарайся прийти не таким, як учора.
— Ага… Та вже ж…
З кухонних дверей визирнула Марина.
— Тату! Ти сьогодні грошей принесес?
— Не знаю, доню. Намагатимусь. Спробую. Не знаю.
Ігор грюкнув дверима й, запихаючи руку в рукав куртки, який, мов на зло, наполовину вивернувся неслухняним апендиксом, збіг сходами. На нижньому поверсі із банкою з-під розчинної кави в руках стояв сусід — у майці, в спортивних штанях. Ще з верхньої сходинки Ігор зауважив прогресуючу лисинку в нього на маківці — ріденьке русяве волосся розходилося по колу, немов віночок, показуючи посередині акуратну кругленьку проплішинку.
— Здоров, артіст! — Сусід припалив сигарету, кинув сірника до кавової банки й видихнув йому в обличчя сиву хмарку. Ігоря різко занудило.
— Добридень, — він швидко потис сусідові правицю. Проте той був налаштований на дещо довше спілкування.
— Ну, шо в тебе нового? Коли в театр пригласиш?
— Не знаю… Як буде нова постановка, обов'язково запрошу!
Петро знову затягнувся:
— Давай-давай! А то я тіки й бачу, шо цих підеміків. Вожу їх цілими пачками в ізолятор, там, на Острові. Так хоть шось культурне подивлюсь раз в жизні.
— Добре… — Ігор зробив спробу прошмигнути повз широкоплечу постать. — Я справді запрошу вас в театр, коли буде прем'єра.
Та, видно, сусідові хотілося поспілкуватись трохи довше. Він сперся широкою спиною на стіну, а коліно поставив на перила й таким чином остаточно перегородив шлях до виходу.
— Я ж, сосєд, понімаєш, і справді культуру люблю. Кіно там, футбол… часом книжку почитать, приключенчеську там, детектіва. Бо ж возиш цілими днями тих больних, вони у фургоні завивають, кричать! Після такого оддихнуть хочеться.
Ігор напружився й різко відсунув важке сусідове коліно з перил. Той хитнувся й трохи не втратив рівновагу. Він саме намірявся збити попіл із сигарети до кавової банки, але натомість обсипав собі спортивні штани.
— Та пожди ти, сосєд! Я ж іще хотів тобі розказать! — сердито й трохи ніби аж ображено закричав він услід, проте Ігор спішно подолав останні сходинки і, штовхнувши двері на одній петлі, вискочив у двір.
Трамвай був напханий, видно, попередній пройшов досить давно. Ігор за звичкою зачаївся на задньому майданчику — там усе ж було трохи вільніше. Вискочив він з трамвая за зупинку до театру: хотілося пройтися, та й часу трохи ще лишалося. Обійшовши територію, вирішив зайти з боку внутрішнього двору.
На господарчому виході Віктор з робітниками сцени палив сигарети і спльовував на брудний сніг жовтуватою слиною. Він розповідав про якийсь випадок — Ігор почув уже самий кінець розповіді:
— …і за нею як рвонули всі! Вона бігти не може, бо сумка важка, а кинути не догадується. Наздогнали, збили з ніг, як почали валити. Причому обережно так, щоб кров'ю не замаститися! Я теж разів зо два приклався: це ж зараза могла і з дітьми в пісочниці гратися, і в під'їзд забрести випадково!.. — Тут Віктор зауважив Ігоря, махнув йому назустріч: — Привіт! Там Метелецький вже ролі роздає! Кушнір, здається, пригадав майже всіх, хто в тій п'єсі як називається!
— І що? — Ігор зупинився, почав теж нишпорити по кишенях за сигаретами.
— Він за тебе питав! Так що ти не кури, зразу шуруй до нього.
— А-а-а… Ну, добре. — Й Ігор, так і не знайшовши курива в кишенях, рушив до кабінету режисера.
У кабінеті стояла напівтемрява: бордові штори на вікнах були щільно стулені, а Метелецький сидів у своєму кріслі з увімкненою настільною лампою. Він щось писав у блокноті. Та в першу мить, коли Ігор, подолавши двоє дверей, зовнішні і внутрішні, переступив поріг, йому на якусь крихітну долю секунди здалося, ніби він бачить за столом якусь безформну масу, темно-брунатну купу плоті, в'язку і розпливчасту. Але вже в наступну секунду ті обриси зникли, стрімко згрупувавшись у кощаву й ставну постать режисера.
— О, це дуже добре, що ви зайшли, шановний, — Метелецький зиркнув на нього поверх окулярів. — Сідайте.
Ігор сів, стиснувши коліна, потім трохи розслабився, закинув ногу на ногу й упіймав на собі погляд режисера. Той усміхався.
— Ви у нас актор… третьої категорії?
— Четвертої, — поправив Ігор. До третьої йому було ще далеко, років два або й три. Якщо провідних ролей не грати.
— Четвертої, — погодився Метелецький. — Але, незважаючи на це, ми вирішили пропонувати вам одну з головних ролей у новій постановці. Навіть, я б сказав, головну роль. Найголовнішу, я б сказав.
— Он як? — Ігор не знав, що відповідати. Він перевів погляд з обличчя режисера на завішані театральними афішами стіни його кабінету.
— Саме так! — Режисер потягнув паузу. — Ми й справді зупинились на вашій кандидатурі. Ви вже скільки у нашому театрі?
— П'ять років… — Ігор напружив пам'ять. Ні, справді, таки п'ять повних, шостий іде від минулого серпня.
— Ну, ось бачите, — невідь-чому вдоволено протягнув режисер. — Цілих п'ять років. Можна сказати, добру частину вашого молодого життя ви провели у цих стінах! Тож, мабуть, пора вже й категорію підвищувати, і за серйозні ролі братися. Як ви гадаєте, пора? — У погляді режисера крізь окуляри змішалися щира батьківська приязнь і насторожене очікування відповіді.
— Гм… Може… мабуть, пора… — видавив із себе Ігор. — Але ж… здається, головну роль у цій постановці має виконувати Семен Маркович? Хіба ні?
— Так! Так, шановний! — Худорляве обличчя Метелецького розпливлось, наскільки це було можливо, у посмішці, ніби й приязній, проте дещо зверхній. — Семен Маркович теж гратиме царя Едіпа! Вас це дивує?
— Ні. Ні, не дивує. — Ігор вирішив нічого не запитувати, нехай все з'ясується саме собою.
— Ось і добре! Ви вже ж лишіть, будь ласка, право режисерові на його особистий творчий пошук! — з притиском вимовив Метелецький, прибираючи усмішку з обличчя. — В моєму потрактуванні цього твору царя Едіпа можуть виконувати і два, і три, і чотири актори, скільки вже я вважатиму за потрібне!
