Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна (книги хорошего качества .txt) 📗
і не хвалюся друзям у трактирі,
як я заліз до неї у альков!
А наш король, а ми його васали,
а чорт візьми, я теж його васал.
Усі йому вже оди написали,
лиш я йому ще оди не писав.
І хоч живу я з королем не в мирі,
бо не люблю присвячувати од,
я друзям не підморгую в трактирі –
мовляв, який король наш ідіот!
Мене куплять і спродувать не раджу,
моя душа не ходить на базар.
А не клянусь, тому що я не зраджу,
і вже не раз це в битвах доказав.
І хоч на світі сторони чотири,
я тут живу, бо я цей край люблю.
І не боюсь донощика в трактирі,
бо все кажу у вічі королю!
"Малина, м’ята, дим і димарі"
* * *
Малина, м’ята, дим і димарі.
Лункої тиші гойдалки сорочі.
І вишняки — чим вище на горі,
Тим вишеньки дрібніші і солодші.
Якби мені вернутися туди!
Там яблуні старі і розсохаті.
Сади мої, сади мої, сади!..
Як важко буть Антеєм на асфальті!
"Мало всього — ще і тугу цю вовчу"
Див. "ПАСАЖ БОЛЮ"
"Малює степ мені твоє обличчя"
* * *
Малює степ мені твоє обличчя.
Він весь, як ти, — свобода і жага.
Він любить нас, і згадує, і кличе,
і Чорний Шлях у простір запряга.
Там віє вітер, він за бандуриста,
вже років триста і сто раз по триста.
Вечірнє сонце надхиляє глек.
Стовпи, як амфори, на плечах
несуть натомлених лелек.
Зоря зорі присвічує каганчик.
Потроху траса стихне і замре.
На скіфську бабу дивиться тушканчик
і, хто вона, ніяк не розбере.
4.07.2007
«Мадонна перехресть», 2011 р.
МАРКОВА СКРИПКА
Сумління — річ тендітна і марка.
Вже дехто з нього й пилу не стирає.
Маркові що? Є скрипка у Марка.
Де хтось би плакав, а Марко заграє.
Грай, Марку, грай! Веселу, не яку.
Куди ж ти, Марку, дінешся? Ти — вічний.
На кожного лихо маєм по Марку:
Марко Пекельний і Марко Стоїчний.
Міркуєш, Марку: так то воно так.
А все не так, і ти міркуєш марно.
Закінчив польку, починай гопак, —
грай, Марку, грай, бо дуже граєш гарно!
Воно, звичайно, що там говорить.
Отож-бо й є, нема чого балакать.
А що поробиш, хай воно згорить,
сміятись краще все-таки, ніж плакать.
Та й те сказати, як його, гай-гай!
Воно й спочити — щастя недолуге.
Смеркає — грай. Розвиднюється — грай.
Бо світ великий, — як не те, то друге.
Бо що було, а що і загуло.
Біда біду, як кажуть, перебуде.
Не може ж буть, щоб якось не було,
вже як не є, а якось воно буде.
Ти, Марку, грай. Ти знай собі одне,
що що кому коли не заманеться, —
біда мине, і щастя теж мине, —
те, що ти граєш, тільки зостанеться.
"Марнували літечко, марнували"
* * *
Марнували літечко, марнували.
А тепер осінні вже карнавали.
Душа задивиться в туман і марить обрисами літа.
Чи, може, це приснилось нам
купання в річці Геракліта?
"Марную день на пошуки незримої..."
* * *
Марную день на пошуки незримої
німої суті в сутінках понять.
Шалене слово загнуздавши римою,
влітаю в ніч. Слова мене п’янять.
Я — алкоголік страченої суті,
її Сізіф, алхімік і мурах.
Мої слова, у чоботи не взуті,
спливають кров’ю на її тернах.
Вони горять і валяться, як вежі.
А потім їх обмацують сліпці.
І що ж, так наче й не було пожежі —
і тільки жменька попелу в руці.
"Материнські перестороги не лякають"
* * *
Материнські перестороги
не лякають,
давно забуті.
Ти і сам вже не від того,
щоб кому прочитать напуття.
Де ж пак,
маєш великий досвід,
у міжбрів’ї сувору складку.
А якщо і цього недосить, —
виручає тебе догадка.
Ти дорослий уже, нівроку,
з цим погодилась навіть мати
А поглянеш на себе збоку —
чи хочеш себе впізнати?
І чи будеш собі до вподоби,
коли раптом зумієш збагнути
ти всього лиш слаба подоба
того, чим ти хочеш бути.
«Вітрила», 1958 р.
МАТИ
Вона була красуня з Катеринівки.
Було у неї п'ятеро вже вас.
Купляла вам гостинчика за гривеник,
топила піч і поралась гаразд.
Ходила в церкву, звісно, як годиться.
Гладущики сушила на тину.
Така була хороша молодиця
І мала мрію гарну і чудну.
У ті часи, страшні, аж волохаті,
коли в степах там хто не воював, -
от їй хотілось, щоб у неї в хаті
на стелі небо хтось намалював.
Вона не чула зроду про Растреллі.
Вона ходила в степ на буряки.
А от якби не сволок, а на стелі —
щоб тільки небо, небо і зірки.
Уранці глянеш —
хочеться літати.
Вночі заснеш у мужа на плечі.
Де б маляра такого напитати?
Навколо ж орачі та сіячі.
Уваживши ту мрію дивовижну,
приходив небо малювать шуряк.
Вона сказала:
— Перестань, бо вижену.
У тебе, — каже, — небо, як сіряк.
Якийсь художник у роки голодні
зробити небо взявся за харчі.
Були у нього пензлі боговгодні,
став на ослін, одсунув рогачі.
У нього й хмари вигинались зміями,
уже почав і сонце пломінке.
Вона сказала: — Ні, ви не зумієте.
Злізайте, — каже. — Небо не таке.
Вона тим небом у тій хаті марила!
Вона така була ще молода!
Та якось так — то не знайшлося маляра.
Все якось так — то горе, то біда.
І вицвітали писані тарелі,
і плакав батько, і пливли роки, —
коли над нею не було вже стелі,
