Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна (книги хорошего качества .txt) 📗
Як міняв усмішки й парики!
Виникали різні райські крини,
як по мановєнію руки.
Очі сині, очі сині, очі сонні! —
від которих млосно баранів,
на його тавричеській персоні
залишали більма орденів.
Січ розбита, край той перекраяний,
груди в лєнтах — цілий Млєчний путь.
Хочете, пожалста, пів-України
подарую вам на незабудь.
Як він був закоханий в царицю,
як життя їй присвятив своє!
Навіть нам Лук’янівську в’язницю
збудував у формі букви «Е».
Це ж не те якесь там мракобісся.
Це ж в ім’я свободи! А тепер —
ти пиши їм Катько, ти не бійся.
Хай тебе привєтствує Вольтер!
"Людей на світі смуток не трима"
* * *
Людей на світі смуток не трима
Розвію хмару над життям навислу
Іронія
— це блискавка ума
яка освітить всі глибини смислу
ЛЮДИ З ТАБУЛЕНА
Як плив король якоїсь там династії,
то поки й видно ще було корму,
усі його підданці придунайські
ще й навздогінці кланялись йому.
Лиш табуленці, з тих усіх навколишніх, —
і як таких тримає ще земля?! —
не те що не стояли там навколішках,
а навіть не вітали короля.
Ні в слугах не служили, ні в екскорті,
попихачів вражаючи за тлю.
Король їх недолюблював, бо горді,
це ж треба — не коритись королю!
У нього військо, радники, вельможі,
все у мундирах, в золоті, в плісе.
А ці якісь окремі і не схожі,
і власну думку думають про все.
Але в годину найскладніших рішень,
державних найважливіших проблем —
не радників питав і не старійшин,
а посилав гінців у Табулен.
Бо ці придворні — публіка смиренна,
і кожен дбає тільки про своє.
Покличте тих — людей із Табулена.
ті не злукавлять, скажуть все, як є.
ЛЮТІЖ *
І шум, і крик, і різні голоси,
і глиб лісів, жорстока і похмура.
Свенельдичу, не йди у ті ліси.
Там п’яний князь полює на буй-тура.
Ти ще ж не воїн. Ти іще юнак.
Ти ще не тямиш у державних справах.
Ти ще не знаєш правих і неправих.
Все, може, так, а може, все інак.
Ти ж подивись, ти ж добре подивись,—
що то за князь і що то за боярин.
Ти ж не буй-тур, не сокіл і не рись,
ти ж оленятко сонячних галявин,
Не стій між ними. Ночі голубі.
Ненависть пильна, і сиріла безлика.
Якби ти мав хоч зброю при собі,
а так загинуть — мудрість невелика.
Твій кінь тебе до батька принесе.
Паде на дім жалоба і зажура.
Свенельдичу! Свеішдьдачу-у-у!.. І — все.
І п’яний князь уполював буй-тура.
* Старовянне місто, засноване серед лісів і назване так на честь Люта, сина Свенельда, якого, за переказами, убив древлянський князь Олег.
"Лягає тиша лісам на плечі"
* * *
Лягає тиша лісам на плечі.
Пасуться в лузі стриножені коні.
І жовта скирта у сизий вечір
над лугом сходить, як місяць вповні.
«Мандрівки серця», 1961 р.
"Мабуть, були ми дуже молоді"
* * *
Мабуть, були ми дуже молоді, —
час марнували з щедрістю безсмертних.
Збулися долі.
Вже переді мною
людських життів поздовжня панорама.
Одні стоять високі, як тополі,
понад усім своїм життєвим шляхом.
А декого вітри уже зломили.
А декому і світ уже немилий.
А дехто став чомусь уже як покруч.
А з деким ти уже й не сядеш поруч.
2.11.2010
«Мадонна перехресть», 2011
"Мабуть, ще людство дуже молоде..."
* * *
Мабуть, ще людство дуже молоде.
Бо скільки б ми не загинали пальці, —
XX вік! — а й досі де-не-де
трапляються іще неандертальці.
Подивишся: і що воно таке?
Не допоможе й двоопукла лінза.
Здається ж, люди, все у них людське,
але душа ще з дерева не злізла.
"Майбутні злочинці іще в личинці..."
* * *
Майбутні злочинці іще в личинці.
Колишньому глоду вже не до плоду.
А десь в Березівці чи в Чучинці
чучикає баба майбутнє народу.
Воно лежить у рожевій льолі,
йому на поріг прибита підкова.
Над ним схилилось обличчя Долі, —
її усмішка така загадкова!
Слова підлітають над гривою казки,
і серце підказує правду уму.
Не східні царі, не волхви, не підпаски; —
жоржини прийшли поклонитись йому.
І верби прийшли. І прийшло незабутнє.
І люди, й не люди, добро і зло.
Але майбутнє тому і майбутнє,
що має бути, що б не було!
Морями пшениці, у пахощах м’яти,
де літо стоїть, як мальований глек, —
пливуть і пливуть колискові фрегати,
летять космонавти на крилах лелек...
МАДАМ АНДРО
Яка вже там красуня з тої Анни?
Мадам Андро давно вже у труні.
А з гучномовця лине вечорами:
«О не співай, красуне, при мені!»
Вона стара. Їй років півтораста.
І ось воно, посмертне рандеву, —
його арапський профіль з пінопласта
і тінь хреста від неї на труну.
Вона була красунею. А нині, —
одна з блискучих фрейлін при дворі, —
в маленькому містечку на Волині
лежить вона отут в монастирі.
Над нею вечір свічечку проносить.
І хмари йдуть, великі і сумні…
Як він благає, як він її просить:
«О не співай, красуне, при мені!»
МАЙЖЕ ПЕРЕКЛАД З ПРОВАНСАЛЬСКОЇ
Я лицар і поет, не схожий на ханигу.
Я не служу чужому королю.
У відблиску меча читаю древню книгу
і даму серця здалеку люблю.
І хоч у мене приятелі щирі,
але я знаю, що таке любов,
