Твори у п'яти томах. Том 2 - Шевченко Тарас Григорович (читать книги полностью без сокращений бесплатно TXT) 📗

Твоїм увірують на світі

Твої малі убогі діти!

МАРКУ ВОВЧКУ

Недавно я поза Уралом

Блукав і господа благав,

Щоб наша правда не пропала,

Щоб наше слово не вмирало;

І виблагав. Господь послав

Тебе нам, кроткого пророка

І обличителя жестоких

Людей неситих. Світе мій!

Моя ти зоренько святая!

Моя ти сило молодая!

Світи на мене, і огрій,

І оживи моє побите

Убоге серце, неукрите.

Голоднеє. І оживу,

І думу вольную на волю

Із домовини воззову.

І думу вольную… О доле!

Пророче наш! Моя ти доне!

Твоєю думу назову.

ІСАІЯ [146]. ГЛАВА 35

Радуйся, ниво неполитая!

Радуйся, земле, не повитая

Квітчастим злаком! Розпустись,

Рожевим крином [147] процвіти!

І процвітеш, позеленієш,

Мов Іорданові святиє

Луги зелені, береги!

І честь Кармілова, і слава

Ліванова [148], а не лукава

Тебе укриє дорогим,

Золототканим, хитрошитим,

Добром та волею підбитим,

Святим омофором [149] своїм.

І люде темнії, незрячі,

Дива господнії побачать.

І спочинуть невольничі

Утомлені руки,

І коліна одпочинуть,

Кайданами куті!

Радуйтеся, вбогодухі,

Не лякайтесь дива,—

Се бог судить, визволяє

Довготерпеливих

Вас, убогих. І воздає

Злодіям за злая!

Тойді, як, господи, святая

На землю правда прилетить

Хоч на годиночку спочить,

Незрячі прозрять, а кривиє,

Мов сарна з гаю, помайнують.

Німим отверзуться уста;

Прорветься слово, як вода,

І дебрь-пустиня неполита,

Зцілющою водою вмита,

Прокинеться; і потечуть

Веселі ріки, а озера

Кругом гаями поростуть,

Веселим птаством оживуть.

Оживуть степи, озёра,

І не верствовії,

А вольнії, широкії

Скрізь шляхи святії

Простеляться; і не найдуть

Шляхів тих владики,

А раби тими шляхами

Без гвалту і крику

Позіходяться докупи,

Раді та веселі.

І пустиню опанують

Веселії села.

N. N. [150]

Така, як ти, колись лілея

На Іордані процвіла

І воплотила, пронесла

Святеє слово над землею.

Якби-то й ти, дністровий цвіте…

Ні, ні! Крий боже! Розіпнуть.

В Сибір в кайданах поведуть,

і ти, мій цвіте неукритий…

Не вимовлю…

Веселий рай

Пошли їй, господи, подай!

Подай їй долю на сім світі

І більш нічого не давай.

Та не бери її весною

В свій рай небесний, не бери,

А дай твоєю красотою

Надивуватись на землі.

НЕВОЛЬНИК

Думи мої молодії

Понурії діти,

І ви мене покинули!..

Пустку натопити

Нема кому… Остався я,

Та не сиротою,

А з тобою, молодою,

Раю мій, покою,

Моя зоре досвітняя,

Єдиная думо

Пречистая!.. Ти витаєш…

Як у того Нуми

Тая німфа Егерія [151] —

Так ти, моя зоре,

Просіяєш надо мною,

Ніби заговориш,

Усміхнешся… Дивлюся я —

Нічого не бачу…

Прокинуся… серце плаче —

І очі заплачуть.

Спасибі, зіронько!..

Минає

Неясний день мій; вже смеркає;

Над головою вже несе

Свою неклепаную косу

Косар непевний… Мовчки скосить,

А там — і слід мій занесе

Холодний вітер… Все минає!..

Згадаєш, може, молодая,

Вилиту сльозами

Мою думу і тихими,

Тихими речами

Проговориш: «Я любила

Його на сім світі

Й на тім світі любитиму…»

О мій тихий світе,

Моя зоре вечірняя!

Я буду витати

Коло тебе і за тебе

Господа благати!

_____________

Той блукає за морями,

Світ перехожає,

Долі-доленьки шукає —

Немає, немає…

Мов умерла; а той рветься

З усієї сили

За долею… от-от догнав

І — бебех в могилу!

А в іншого сіромахи

Ні хати, ні поля,

Тільки торба, а з торбини

Виглядає доля,

Мов дитинка; а він її

Лає, проклинає

І за чвертку закладає —

Ні, не покидає!

Як реп’ях той, учепиться

За латані поли

Та й збирає колосочки

На чужому полі,

А там — снопи, а там — скирти,

А там — у палатах

Сидить собі сіромаха,

Мов у своїй хаті.

Такая-то доля тая,

Хоч і не шукайте:

Кого схоче — сама найде,

У колисці найде.

Ще на Україні веселі

І вольнії пишались села

Тойді, як праведно жили

Старий козак і діток двоє…

Ще за Гетьманщини старої

Давно се діялось колись.

Так, коло полудня, в неділю,

Та на зелених ще й святках,

Під хатою в сорочці білій

Сидів, з бандурою в руках,

Старий козак.

«І так і сяк!

(Старий міркує, розмовляє).

І треба б, — каже, — й трохи шкода.

А треба буде; два-три года

Нехай по світу погуляє

Та сам своєї пошукає,

Як я шукав колись… Ярино!

А де Степан?» — «А он під тином

Неначе вкопаний стоїть».

«А я й не бачу! А ідіть

Лишень сюда, та йдіть обоє…

А нуте, діти, отакої!»

І вшкварив по струпах.

Старий грає, а Ярина

З Степаном танцює;

Старий грає, примовляє,

Ногами тупцює.

«Якби мені лиха та лиха,

Якби мені свекрівонька тиха.

Якби мені чоловік молодий,

До другої не ходив, не любив.

Ой гоп, чики-чики,

Та червоні черевики,

Та троїсті музики,

Од віку до віку

Я любила б чоловіка!

Ой гоп, заходивсь,

Зробив хату, оженивсь,

І піч затопив,

І вечерять наварив».

«А нуте, діти, отакої!»

І старий піднявся,

Як ударить, як ушкварить,

Аж у боки взявся.

«Чи так, чи не так,

Уродив пастернак,

А петрушку

Криши в юшку,

Буде смак, буде смак!

Ой так, таки так,

Оженився козак,

Кинув хату

І кімнату

Та й потяг у байрак».

«Ні, не така вже, підтопталась

Стара моя сила,

Утомився… А все це ви

Так розворушили.

О бодай вас! Що то літа?

Ні, вже не до ладу…

Минулося. Іди лишень

Полудновать лагодь.

Гуляючи, як той казав,

Шматок хліба з’їсти.

Іди ж, доню… А ти, сину,

Послухаєш вісти.

Сідай лишень. Як убили

Твого батька Йвана

В Шляхетчині, то ти ще був

Маленьким, Степане.

Ще й не лазив». — «То я не син?

Я чужий вам, тату?»

«Та не чужий, стривай лишень.

От умерла й мати,

Таки твоя, а я й кажу

Покойній Марині,

Моїй жінці: «А що, — кажу,—

Возьмем за дитину?

Тебе б оце». — «Добре, — каже

Покойна Марина,—