Твори у п'яти томах. Том 2 - Шевченко Тарас Григорович (читать книги полностью без сокращений бесплатно TXT) 📗

Та добре, добре. Що дальш буде?

Розказуй дальше.

Відьма

Що даси?

Навариш завтра мамалиги?

Я кукурузи принесу.

Нагадала! Нагадала!

З дочкою ліг спати…

Завдав сина у лакеї…

Громадою з хати

Виганяли… Нагадала.

Я собак дражнила

Попід вікнами з старцями.

І байстрят носила

За плечима. Щоб привчались…

Аж і сам приїхав.

Я до його кинулася,

Забудучи лихо.

Привітав мене, луципер,

Благословив діток,

Та й забрав їх у покої…

Ростуть мої квіти!

Та й виросли. Сина Йвана

Оддав якійсь пані

У лакеї. А Наталю…

Чи твої цигане

Всі поснули?

Циган

Всі поснули.

Відьма

Бо щоб не почули

Мого слова. Страшно буде.

І ти, старий друже,

Злякаєшся, як вимовлю…

Чи тобі байдуже?

Наталоньку! Дитя своє!

Ірод нечестивий!..

Занапастив… А до того

Посилає в Київ

Мене, бачиш, молитися.

Я, дурна, й ходила,

І молилась… Ні, цигане,

Я марно молилась.

Чи в вас єсть бог який-небудь?

В нас його немає…

Пани вкрали та в шкатулі

У себе й ховають.

Вертаюся із Києва,

Замкнуті покої,

Він узяв її з собою

Та й поїхав з нею,

З Наталею… Чи чуєш ти?

І остриг, проклятий,

Дитя своє. Полетіла

Я його шукати

В Волощину. Та й шукаю,

Совою літаю

Над байраками. Та діток,

Діточок шукаю.

Наталоньку!.. Ні, ні, ні, ні!

Я шукаю пана.

Розірву!.. Возьміть до себе

І мене, цигане,

Я медведя водитиму,

А як найду ката,

То й спущу його на його.

Отойді, проклятий!..

Ні, не спущу. Сама його

Загризу… Чи чуєш?

Одружимось, моє серце,

Я й досі дівую.

А сина вже оженила,

А дочка й так буде.

Лазитиме попідтинню,

Поки найдуть люде

Неживою. Чи ти бачив?

Там такий хороший

Мій син Іван… Ух, холодно!

Позич мені грошей,

Намиста доброго куплю

Та й тебе повішу,

А сама піду додому…

Дивись, миша, миша

Несе у Київ мишенят.

Не донесеш, утопиш десь

Або пан одніме.

Чи я найду моїх діток,

Чи так і загину?»

Та й замовкла, мов заснула.

Цигане вставали,

Розбирали шатро своє,

В дорогу рушали,

Та й рушили. Пішли степом.

І вона, небога

Безталанна, встала мовчки,

І нібито богу

Нишком собі помолилась,

Та й пошкандибала

За циганами. І тихо,

Тихенько співала:

«Кажуть люде, що суд буде,

А суду не буде,

Бо вже мене осудили

На сім світі люде».

________

Із-за Дністра пішли цигане

І на Волинь, і на Украйну.

За селом село минали,

В городи ходили

І марою за собою

Приблуду водили.

І співала, й танцювала,

Не пила й не їла…

Неначе смерть з циганами

По селах ходила.

Потім разом схаменулась,

Стала їсти, й пити,

І ховатись за шатрами,

І богу молитись.

Щось таке їй поробила

Стара Маріула.

Якимсь зіллям напувала,

То воно й минулось.

Потім її стала вчити

І лікарювати,

Які трави, що од чого,

І де їх шукати.

Як сушити, як варити…

Всьому, всьому вчила

Маріула. А та вчилась

Та богу молилась.

Минуло літо, уже й друге,

І третє настало;

Уже прийшли в Україну…

Жаль їй чогось стало.

Поклонилась Маріулі

За науку в ноги,

Попрощалась з циганами,

Помолилась богу;

Та й пішла собі, небога,

На свою країну.

«Вернусь, — каже, — хоч погляну

На дочку, на сина».

Не довелось. Пан вернувся,

Покинув Наталю

В Московщині. А ти її

За Дністром шукала.

Сина Йвана молодого

Оддали в солдати

За те, що ти не навчила

Панів шановати.

До кого ж ти прихилишся?

Нікого немає!..

До людей хились, небого,

Люде привітають.

Пан, вернувшись, занедужав,

Стогне, пропадає.

А вона набрала зілля

Та пішла в палати

Лічить його, помагати,

А не проклинати.

Не помогла болящому,

Бо не допустили.

А як умер, то за його

Богу помолилась.

І жила собі святою,

Дівчат научала,

Щоб з панами не кохались,

Людей не цурались.

«А то бог вас покарає,

А ще гірше люде;

Люде горді, неправедні,

Своїм судом судять».

Отак вона научала,

Болящих лічила.

А з убогим остатньою

Крихтою ділилась.

Люде добрі і розумні

Добре її знали.

А все-таки покриткою

І Відьмою звали.

СОН

На панщині пшеницю жала,

Втомилася; не спочивать

Пішла в снопи, пошкандибала

Івана сина годувать.

Воно, сповитеє, кричало

У холодочку за снопом.

Розповила, нагодувала,

Попестила; і ніби сном,

Над сином сидя, задрімала.

І сниться їй той син Іван

І уродливий, і багатий,

Не одинокий, а жонатий —

На вольній, бачиться, бо й сам

Уже не панський, а на волі;

Та на своїм веселім полі

Свою-таки пшеницю жнуть,

А діточки обід несуть.

І усміхнулася небога,

Проснулася — нема нічого…

На сина глянула, взяла

Його тихенько сповила

Та, щоб дожать до ланового,

Ще копу дожинать пішла.

«Я не нездужаю, нівроку…»

Я не нездужаю, нівроку,

А щось такеє бачить око,

І серце жде чогось. Болить,

Болить, і плаче, і не спить,

Мов негодована дитина.

Лихої, тяжкої години,

Мабуть, ти ждеш? Добра не жди,

Не жди сподіваної волі —

Вона заснула: цар Микола

Її приспав. А щоб збудить

Хиренну волю, треба миром,

Громадою обух сталить;

Та добре вигострить сокиру —

Та й заходиться вже будить.

А то проспить собі небога

До суду божого страшного!

А панство буде колихать,

Храми, палати муровать,

Любить царя свого п’яного,

Та візантійство [145] прославлять,

Та й більше, бачиться, нічого.

ПОДРАЖАНІЄ 11 ПСАЛМУ

Мій боже милий, як то мало

Святих людей на світі стало.

Один на другого кують

Кайдани в серці. А словами,

Медоточивими устами

Цілуються і часу ждуть,

Чи швидко брата в домовині

З гостей на цвинтар понесуть?

А ти, о господи єдиний,

Скуєш лукавії уста,

Язик отой велеречивий,

Мовлявший: «Ми не суєта!

І возвеличимо на диво

І розум наш, і наш язик…

Та й де той пан, що нам закаже

І думать так, і говорить?»

«Воскресну я! — той пан вам скаже.—

Воскресну нині! Ради їх,

Людей закованих моїх,

Убогих, нищих… Возвеличу

Малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово. І пониче,

Неначе стоптана трава,

І думка ваша, і слова».

Неначе срібло куте, бите

І семикрати перелите

Огнем в горнилі,— словеса

Твої, о господи, такії.

Розкинь же їх, твої святиє,

По всій землі. І чудесам