Зачарована Десна - Довженко Олександр Петрович (читать книги полностью без сокращений бесплатно .TXT) 📗
- Рятуй-те! Хата пливе!..- гукали знизу.
- Христос воскрес!
Тут Христу довелось почути за воду таке, якого чув нi один засiдатель за невiдповiднi дiла. Та ще хтось пустив провокацiйну чутку, нiби попадя у великий пiст їла скоромне, яке вона одержувала вприпуст з закритого попiвського розподiльника. Галасу було багато. Проте, коли вдуматись, це не були антирелiгiйнi безбожницькi розмови. Сидячи на стрiхах з несвяченими пасками серед потопленої худоби, вiруючi, очевидно, хотiли, щоб бог був трохи бiльш уважним до створеного ним свiту. Простiше кажучи, їм хотiлось вiд бога, матерi божої i всiх святих чогось кращого, а не таких пригноблюючих i невчасних прикростей.
- Ну справдi, яка це в нечистого паска, коли її, хай бог простить, доводиться їсти несвячену. Вся парахвiя на стрiхах, а в хатах соми плавають.
- Христос воскрес, мокрогузи! - весело гукнув мiй батько, коли човен, пропливши поверх тину в двiр, стукнувся носом пiд стрiху.
- А, ну його к лихiй годинi,- обiзвався з стрiхи немолодий вже чоловiк Лев Кияниця i подав батьковi чарку.-Воiстину воскрес. Рятуй, Петре, та хоч не смiйся. Скоро он хату понесе. О, вже ворушиться!
- Ой пробi! Рятуйте! Про-о-обочку! - закричали баби.
- "Воскресенiя день просвiтимось, людiє! Паска господня, паска од смертi до жизнi i од землi к небесi..."
- Рятуйте! Топимось...
Скоро з-за хати виплив невеличкий човник, а в човнику й спiвцi - отець Кирило, дяк Яким i керманич за веслом - паламар Лука. Духовнi особи плавали давно помiж хатами i святили паски, пiдтримуючи морально-релiгiйний рiвень парафiї.
- Давайте сюди, батюшко! Дiти паски плачуть.
- Потерпiть, православнi! - гукав отець Кирило.- Преблагий создатель посилає нам знаменiє в водах своїх яко благое предвозвестiє урожаю злаков i трав... Куди правиш, iроде! До стрiхи, до стрiхи прав. Ой упаду!
Паламар Лука причалював отакечки до стрiхи. Служителi культу кропили паски й крашанки весняною святою водою i так потроху нахваталися на холодi по чарцi, що вже й забули якої спiвати.
- Тут, батюшко, не "воскресенiя день", а "вниз по матушцi" заспiвати б слiд,пожартував наш батько, смiючись.
- Чого смiєшся! - розсердився отець Кирило. Вiн не любив мого батька за красу i нешанобливу вдачу.- I тут ти проти бога, нечестивець, безвiрнику лукавий!
- Батюшко, i ви, дяче, i ти, паламарю, давайте щодо сповiдання вiри умовимось одразу: я не проти бога,- весело сказав мiй батько, притягаючи до човна арканом напiвутоплену телицю.- Сашко, хватай її роги. Держи, не бiйся! Я пiдведу аркан пiд черево... Не проти бога я, духовнi люди, не проти паски i навiть не проти великого посту. Не проти вола його, i осла його, i всякого скота його... I коли я часом гнiвлю його всесильне, всеблагеє, всевидящеє око, так це зовсiм не тому, що я в нього не вiрую чи вiрую в якогось iншого бога.
- Ось будеш ти смалитись у пеклi за отакi слова! - заступився за господа дяк.
- Дарма,сказав батько i, пiдваживши телицю великим кiлком, ловко втяг її у човен.- Раз уже я грiшний, так де менi й смалитись, як не там, де ви кажете. Звичайно, богу з неба бiльш нiж нам видать, що й чого, який огонь чи воду пустити на нашого брата, чи мишву, чи черву, чи суховiй, чи лихе начальство або вiйну. Ну, з другого ж боку, я теж, як божеське створiння, маю свiй iнтерес i розсудительнiсть, хоча й дрiбну, проте не злу i не дурну неначе. Справдi, чого менi хвалити бога, i особливо на великдень, от за таку повiдь? Менi не звiснi божi плани щодо такої порцiї води. Не бачу я, яке в оцiй водi добро.
- Путi господнi несповiдимi,- строго промов отець Кирило.
- Авжеж,згодився батько i по-хазяйськи оглянув повiдь.- В такому плануваннi води повинен, очевидно, бути великий божественний смисл, та тiльки про себе я знаю одне: штани в мене мокрi i чуб не висихає.
- Замовч, нечестивцю! - гнiвно гукнув отець Кирило, i тут раптом створилася прикрiсть. Похитнувшись у човнi, священнослужитель зателiпав руками i полетiв сторч у воду! А човен тодi хить на другий бiк,- од дяка й паламаря тiльки жмурки пiшли.
Ой як же не зарегоче наше потоплене село, як не возрадуються стрiхи! Баби, дiвки, дiди, чоловiки, дiти! От народ! Отак смiятися з святої паски, з самих себе, з усього в свiтi на Великдень! I де? На стрiхах, в оточеннi коней i корiв, що тiльки роги й голови стирчать з холодної води. Нi! Нацiональний характер загреблян не пiднявсь до верховин розумiння закономiрностi й доцiльностi лиха. Вiн спокусив їх на смiх з святої навiть паски. Дивлячись на людей, усмiхавсь i мiй батько - великий добрий чоловiк.
- Ну й парахвiя! Щовесни отак мокне вже тисячу, може, лiт, i чорт їх не витопить i не вижене звiдси. Природа!..
Зачепивши отця Кирила за золотий ланцюг ручкою весла, батько витяг його, як сома, в свiй ковчег до корiв i овечок. Потiм стали витягати дяка i, витягаючи, так нареготались, що забули про паламаря Луку, якого, мабуть, чи не з'їли раки, забув уже. Отака була вода.
Загинуло й щезло геть з лиця землi моє село не вiд води, а вiд вогню. I теж весною. Через пiвстолiття. В огнi теє село згорiло за допомогу партизанам, i люди, хто не був убитий, кидалися в воду, охопленi полум'ям.
Згорiла церква, переповнена кричащими людьми. Високе полум'я палахкотiло вночi, трiщало, вибухало глухими вибухами, i тодi великi вогненнi пласти соломи, немов душi загиблих матерiв, розносило вiтром в темну пустоту неба. Карателi ганялись по вулицях i городах за жiнками, однiмали дiтей i кидали в огонь палаючих хат, i жiнки, аби не жити вже, не бачити, не плакать, не клясти, плигали самi вслiд за дiтьми i згорали в полум'ї страшного фашистського суду.
Повiшенi дивилися вгору з моторошних шибениць, гойдаючись на вiрьовках i одкидаючи на землю й на воду свої жахливi тiнi. Все, що не встигло втекти до лiсу, в очерети чи таємнi партизанськi нетрi,- все згинуло. Не стало прекрасного села. Не стало нi хат, нi садiв, нi добрих веселих людей. Однi лише печища довго бiлiли серед попелу.
Горiв i я тодi в тiм вогнi, загибав усiма смертями людськими, звiрячими, рослинними: палав, як дерево чи церква, гойдавсь на шибеницях, розлiтався прахом i димом од вибухiв катастрофiчних. З м'язiв моїх i потрощених кiсток варили мило в серединi двадцятого столiття. Шкiра моя йшла на палiтурки i абажури для ламп, валялась на дорогах вiйни, виутюжена важкими танками останньої вiйни людства. I сталось так, що я не стримався одного разу i, вигукуючи з полум'я бойовi гасла й заклики до лютої помсти ворогам, гукнув: "Болить менi, болить!"
