Зачарована Десна - Довженко Олександр Петрович (читать книги полностью без сокращений бесплатно .TXT) 📗
3 усiх старцiв батько визнавав тiльки одного - Кулика. I хоч Кулик, одягнений у чемерку i великi незносимi чоботи, здавався зовнi багатшим вiд батька, вiн не жалiв для нього милостинi i нiколи не образив його словом. Вiн шанував мистецтво. А Кулик завжди ходив з бандурою i спiвав не про божественне. Батько шанував у Куликовi зовнiшню пристойнiсть митця. Сам же батько, хоч i мав вигляд переодягненого у поганющу одежу артиста iмператорських театрiв, спiвати не вмiв. Лише iнодi, напившися з сусiдом i другом своїм Миколаєм Тройгубом, пробували удвох спiвати своєї єдиної бурлацької, згадуючи бурлакування на Дону, та по Каховцi, та по каховських степах запорозьких:
Чувалы тяжелы, да плечушки болять, эх!
Да лучче бы я нанявся судном бортижать,
Лучче бы я нанявся... Э-эх! Да судном бортижать.
Ой да за рюмочку водки... и... и!..
Далi пiсня не йшла. Вони тягли її, як важку берлину проти води, але спiв чомусь розповзався i вщухав вiд нестройностi голосового ладу. Тодi спiвцi переставали диригувати один одному руками i примовкали, прикро дивуючись своєму спiвацькому невмiнню, i стихали вже, i випивали мовчки, щось там нукаючи i тяжко зiтхаючи: "Ой-ой-ой... ну!.."
Так. Отже, на чому ми спинились? На старцях.
Гукає в калюжi дiд коваль Захарко. Мина хоче дiда прохромить рогами. Голуби у небi. Iз стрiх вода капле. Про пекельнi муки спiвають старцi. Пiрат скаженiє. Поверх купи гною пiвень курку топче. Горобцi на клунi. А я на лозi. Я гойдаюсь на мокрiй лозi, i кашляю гучно, й регочу, щасливий: я чую весну. I так менi гарно. Все таке веселе. I пахне все гноєм, пахне мокрим снiгом, мокрою лозою.
- Та-ту-у! Бичок дiда топче!
- Де?
- У калюжi-i! - кричимо разом з пiвнем.
Жили ми в певнiй гармонiї з силами природи. Зимою мерзли, лiтом смажились на сонцi, восени мiсили грязь, а весною нас заливало водою, i хто цього не знає, не знає тiєї радостi i повноти життя. Весна пливла до нас з Десни. Тодi нiхто не чув про перетворення природи, i вода тодi текла куди i як попало. Часом Десна розливалась так пишно, що у водi потопали не тiльки лiси й сiнокоси. Цiлi села тодi потопали, гукаючи собi порятунку. I тут починалась наша слава.
Як ми з батьком i дiдом рятували людей, корiв i коней, про це можна написати цiлу книгу. Це був мiй дошкiльний героїзм, за який мене тепер, напевно, послали б до Артеку. Тодi артекiв ще не знали. Давно це дiялось. Забув, котрого року, навеснi, напередоднi паски, повiдь була така, якої нiхто, анi дiд наш, нi дiдова баба не знали.
Вода прибувала з дивовижною швидкiстю. В один день затопило лiси, сiнокоси, городи. Стало смеркати, розгулялася буря. Ревом ревло над Десною всю нiч. Дзвонили дзвони. У темрявi далеко десь гукали люди, жалiбно гавкали пси, i шумiла й лящала негода. Нiхто не спав. А на ранок усi вулицi були пiд водою, а вона ще прибуває. Що робити?
Тодi полiцейський справник посилає до нашого батька величезного полiцая Макара.
- Рятуй людей на Загребеллi. Потопають, чув? - наказує вiн батьку сиплим голосом.- У тебе човен на всю губернiю, i сам ти мореплавець.
Почувши про таку бiду, мати зразу в сльози:
- Паска свята?!
А батько вилаявсь, аби замовкла мати, та й каже Макаровi:
- Ой рад би я людей рятувати, боюся грiха. Удосвiта Христове воскресiння. Святої ж паски мушу з'їсти скибку i випити треба по закону. Два мiсяцi не пив. Не можу паску зневажати.
- Сядеш у карцiю,-сказав Макар i понюхав на припiчку жарене порося.- Замiсть грамоти за врятування чоловiчества й скотини, битимеш блощиць у буцигарнi.
- Добре,здався батько.- Будь ви неладнi, душогуби. Iду.
Мати, як завжди перед паскою, здавалася трохи несамовитою, крикнула в жалiбному розпачi:
- Ну, куди ти поїдеш? Паска!
- Давай несвячену. Грiшить так грiшить, сiдай, Макаре! Христос воскрес!.. Наливайте по другiй! З весною вас, з вербою, з водою, з бiдою!
Отак почавши розговлятись у суботу, потрошки-помаленьку поснули ми, проспали службу божу i тiльки вдосвiта з великими труднощами стали пiдпливати човном до затопленого села Загребелля. Вся загребельська парафiя сидiла на стрiхах з несвяченими пасками. Сходило сонце. Картина була незвичайна, неначе сон чи казка. Осяяний сонцем, перед нами розкрився зовсiм новий свiт. Нiчого не можна було впiзнати. Все було iнше, все краще, могутнiше, веселiше. Вода, хмари, плав - все пливло, все безупинно неслося вперед, шумiло, блищало на сонцi.
Весна красна!..
Ми гребли з усiх сил пiд мудрим керiвництвом нашого батька. Було нам жарко од труда i весело. Батько сидiв з веслом на кормi - веселий i дужий. Вiн почував себе спасителем потопаючих, героєм-мореплавателем, Васко да Гамою. I хоч життя послало йому калюжу замiсть океану, душа в нього була океанська. I саме тому, що душi в нього вистачило б на цiлий океан, Васко да Гама часом не витримував цiєї диспропорцiї й топив свої кораблi в шинку. Кажуть, п'яному море по колiна. Яке там! Неправда. Тiльки довiдавсь я про це не скоро. Топив наш батько кораблi задля того, щоб бодай хоч iнодi у брудному шинку маленька калюжа його життя обернулась хоч на час у море - бездонне i безкрає.
Вода прибувала з великою люттю. Не встигло село отямитись, як опинилося на островi, i острiв став зникати пiд водою, потопати.
- Рятуйте-е!..
Бистра текла по вулицях, левадах з пiною i аж сичала попiд призьбами й сiнешнiми дверима, заливала хлiви, кошари, клунi. Потiм, пiднявшись аж на пiвтора аршина зразу, ввiрвалась в хати через дверi й вiкна.
- Ой про-бi, ря-а-атуйте!
Хати хитало течiєю. Ревла худоба по кошарах. Позаклякали конi на припонах по шию у водi, свинi потопились. З сусiднiх задесенських сiл несло потоплених роздутих бикiв. Вода добралася до церкви, до самих царських врат. Потонуло все село. Один лише Ярема Бобир, наш родич по дiдовому колiну, не постраждав у цiй пригодi. Вiн знав прикмети до всiх природник явищ i особливо вiрив у мишей. Про повiдь вiн довiдавсь наперед, ще аж зимою. Коли на хрещення мишва почала тiкати з клунi й комори по снiгу, наш хитрий дядечко зразу догадався, що буде весною бiда. I як не смiялись тодi з нього дурнi необачнi кутчани, вiн мовчки розiбрав на сiнях стрiху, зробив на даху кошару, побудував схiдцi, наносив повне горище сiна i збiжжя. I ось, коли село замiсть: "Христос воскрес",- гука в розпачi: "Рятуйте",- велике Бобиреве сiмейство розговлялось на даху коло ясел в оточеннi корови, коней, овечок, курей i голубiв, зовсiм як на старiй картинi, що висiла колись у церквi.
