Де зерно, там і полова - Кропивницький Марко Лукич (мир книг .TXT) 📗

Зінька. Ко­ли б же то, чи приз­на­ла­ся б? Він жа­лу­вав ме­не!.. Жа­лу­вав, а я, дур­на, не­роз­суд­ли­ва, ма­ри­ла… Те­пер він за­ду­мав же­ни­ти­ся!

Ганна. На ко­му?

Зінька. У вашій сло­боді во­на…

Ганна. Чи не на ча­банівні? Стри­вай-бо! Чу­ла я, чу­ла, що Ро­ман уна­див­ся в на­шу сло­бо­ду. То це він он ку­ди? Що ж, по­мо­жи йо­му, бо­же! Сім'я пу­тя­ща, та ще й ку­ми мої!

Зінька. Ска­жи по правді: кра­ща во­на від ме­не?

Ганна. Хве­дос­ка? Це та­ке діло: ко­му хто при­па­де до сер­ця!.. Не­хай же­ниться, дов­го хіба до гріха?

Зінька. До яко­го гріха? Стри­вай! Чи я сте­ря­ла­ся, чи всі лю­де навк­ру­ги ме­не ошаліли? Гріх? Ска­жи ще: со­ром?

Ганна. А то ж як?

Зінька. По своїй волі пішла я за Сам­ро­ся? Хіба по добрій охоті зв'яза­ла з ним свою ру­ку? Вез­ли ме­не до шлю­бу, мов на заріз: стор­гу­ва­ли й про­да­ли, ніби по­ле чи де­ре­ви­ну!.. Ди­ти­ною я бу­ла, са­ма ж ка­жеш. Чий же це гріх? Вік мій мо­ло­дий за­не­ха­яли, зніве­чи­ли жит­тя!.. Чий же це со­ром? Чи пи­ша­ла­ся я хоч годо­чок своєю кра­сою? Чи гля­ну­ла я на світо­чок? Чий це гріх? Мій! Всі безгрішні, од­на я нес­ка­ян­на грішни­ця?.. Бо­жою во­лею чи людською си­лою світ мені зав'яза­но? Взя­ли ди­тя не­до­рос­ле, дівча не­ро­зум­не і стра­ти­ли!.. Чий же це со­ром? Мій, мій!.. Я по­чу­ла в собі сер­це… По­са­до­ви кур­ча в тісну клітку, во­но зрос­те і або за­ги­не, або ж роз­ла­ма клітку! Не при­ся­га­ла­ся я під вінцем, мов­ча­ла!.. До вінця і від вінця вез­ли ме­не оде­ре­венілу!..

Ганна (не зна, що й ка­за­ти). Як вже там не скоїло­ся, а за­ко­ну не пе­ре­лам­леш…

Зінька. За­ко­ну? Яко­го за­ко­ну?… Це, Га­лю, не за­кон!.. Не вмію роз­ка­за­ти тобі, а як са­ма з со­бою ба­ла­каю, тоді ро­зумію се­бе і ба­чу, що все в мені го­во­ре, що не­ма ніяко­го за­ко­ну в моїм шлюбі з Сам­ро­сем, не­ма!.. В'яжуть злодія, він зна, за віщо йо­го в'яжуть! За­би­ва­ють в заліза ду­шо­гу­ба, він зна, за віщо. Во­ла б'ють, і віл навіть зна, за віщо йо­го б'ють!.. Ме­не ж б'ють, за ко­си во­ло­чать, на­ли­га­чем кру­тять, і я не знаю, за віщо. Це за­кон?

Ганна. Так вже коїться у світі… Один бог відає!..

Зінька. Не відає, ні!..

Ганна. Не ка­жи так, Зіню, гріх!

Зінька. Знов гріх?

Ганна. Роз­пус­ти­ла ти своє сер­це, навіть і про бо­га за­бу­ла!

Зінька. Ні, Га­лю, бог про нас за­був!

Ганна. Зіню, те­бе страш­но й слу­ха­ти! Хто з жінок не бідкається? Хіба й я не пи­ла гіркої? Ви­пи­ла, ви­пи­ла до ден­ця!.. Терпіла, а як вже до­хо­ди­ло до нес­тер­пу­чо­го - впа­ду нав­колішки пе­ред об­ра­за­ми, го­ло­сю-голо­сю, аж усе в мені го­ло­се! Ви­го­ло­сю­ся, що вже й гласу не ста­не, тільки ри­пить у гру­дях, мені й по­лег­ша.

Зінька. Не­ма чим го­ло­си­ти! За­пек­ло­ся, заш­ка­руб­ло!..

Ганна. Ось пос­лу­хай ме­не, Зіню, го­луб­ко! Я б ра­ди­ла тобі ось як. Ми зби­раємо­ся з свек­ру­хою пе­ред зе­ле­ни­ми свя­та­ми у Київ, на про­щу…

Зінька (хут­ко). Піду і я з ва­ми, піду!

Ганна. Там по­мо­лиш­ся та відговієшся!

Збоку чут­но го­лос Сам­ро­ся: "Гей, де ти, моя-не­чу­жая?"

Вже гу­ка? А ще ска­жу й так: жи­руєш ти! Це все з баглаїв… Пог­ну­ла б спи­ну на спеці та вми­ла­ся б кри­ва­вим по­том - не за­жи­ру­ва­ла б! Роз­пус­ти­ла ти своє сер­це! Та не­ма кра­ще, як за­да­ви­ти йо­го, при­топ­та­ти… Цур йо­му!

Зінька. Піду, піду у Київ, на про­щу!.. По­мо­люсь то й бог мені до­по­мо­же. Ко­ли б тільки скоріш іти!

Ганна. Раніш зе­ле­них свят невп­рав­ка!

Самрось кри­чить: "Гей, жінко, пе­ред мої очі!"

Забарилася я в те­бе. Про­щай! Оце, чи я не здуріла? І за­бу­ла, що те­пер "про­щай" ка­за­ти гріх!

Зінька. Годі, годі про гріхи!..

Ганна. Аж до воз­не­сенія тільки й мож­на ка­за­ти "Хрис­тос воск­рес!" та "воісти­ну". (Б'є зле­генька ди­ти­ну по руці). А ку­ди ти ру­ку за­со­вуєш, ку­ди? Ач, все б йо­му до па­зу­хи.

Зінька (зітхну­ла). Щас­ли­ва ти, Га­лю, що в те­бе дітки є!

Ганна (згор­да). Щоб ти зна­ла, що оці ви­луп­ки - най­кращі по­рад­ни­ки; во­ни най­скорш до­во­дять нас до ро­зу­му. Ну, ходімо до тат­ка? Ах ти, за­ма­зу­ра!..

Зінька. Щас­ли­ва!.. Мо­же, Га­лю, хто раніш іде на про­щу, розвідай! Я навіда­юся до те­бе. Сьогодні, ка­жеш, вер­не­тесь з яр­мар­ку? Я сьогодні навіда­юся.

Пішли.

Писар (ви­хо­дить з бо­ко­вих две­рей з скрип­кою в руці). Їх тут не­ма! Зеніда Анд­реєвна, ку­ди ж ви сок­рились од об­що­го вни­манія! Ух! Од­на­че від та­ко­го на­хально­го час­ту­ван­ня мож­на і пе­ре­се­леніє со­вер­шить к праотцам: чар­ка за рюм­кою, не­ма тобі пе­ре­диш­ки, ані бо­же мой! (Підспівує).

Ах-ха-ха! Сколько не ад­ре­сую взгля­ди до Зеніди Анд­реєвни - не клюй­оть! Што ти тут со­об­ра­зиш: не клюй­оть!..

Настя (ви­хо­дить з тих же две­рей, п'яненька). Знов її шу­каєш?

Писар. Ко­во?

Настя. Знаємо вас!.. Чо­го ж ти втік від кум­панії?

Писар (підмор­гує). А тос­ку, не ви­дя пред­ме­та, по-німаєш? Ду­ра разві ко­то­рая, ну, та не пой­мьоть!.. (Обніма її).

Ну, во-вто­рих, єтот во­доч­ний воп­рос так хоч ко­го оза­да­чить!.. (Знов співає).

Ах, ма­да­ма, ма­да­ма! По­че­му ви не вдо­вуш­ка?

Настя. Годі вже ме­не ду­ри­ти.

Писар. Ду­рю, я ду­рю? Так дай, моя плу­тов­ка, ята­ган алібо алівульвер, і я сис­час разст­рельну грудь вєрную мою!

Настя. Вірю, душ­ко! Не впа­дай ти за Зінькою, бо з світа ме­не зжи­веш!.. Так су­му­ва­ла за то­бою, душ­ко мой, так су­му­ва­ла, що й їжа на дум­ку не йшла. Спа­сибі, по­па­дя нав­чи­ла кис­лий со­вус ро­би­ти, тільки кис­леньким і го­ду­юся.

Писар. Да, кис­лоє і на пох­мельє хо­ро­шо! Пла­точок, ко­то­рий ти пре­зен­то­ва­ла, до сер­ця при­гор­таю і го­рю­чи­ми, і ки­пу­чи­ми об­ли­ваю!.. Бе­ру скри­пи­цю в ру­ки, і тольки во­на слад­коз­вуч­ним ме­лодійом на­га­дує зву­ки твої.

Настя. Оця ж скри­поч­ка і світ мені за­макітри­ла!.. Ко­лись з сер­ця розіб'ю її!.. Як по­ве­деш, душ­ко мой, сми­чеч­ком по стру­нах, то ніби сер­це мені над­воє пе­рет­неш!..

Писар. Как ти чувствітельно раз­суж­даєш!

І вот мой статістічес­кой план: ког­да не бу­деш ти моєю, я ки­нусь в вол­ни ки­пу­чо­го мо­ря, як су­ма­шед­чой!.. Алібо вчи­ню прес­туп­леніє… І тог­да (співи):