Де зерно, там і полова - Кропивницький Марко Лукич (мир книг .TXT) 📗

Денис. Об­ду­рюй ко­го іншо­го!

Харитон. Чи й справді? Не пла­та­ти­ме вже?

Пилип. На­пи­са­но, щоб кож­но­го наділу по скількох там хов­рахів ло­ви­ли та прис­тав­ля­ли до во­лості…

Харитон. Гм, шут­ки!..

Денис. От чорт не ви­дав! Ач, які митці? Чор­та з два я їх ло­ви­ти­му за спа­сибі!..

Пилип. При­му­сять!

Денис. Ме­не? Ов­ва!

Кирило. Чи ло­ви­ти­муть, чи не ло­ви­ти­муть, а ях за­хо­че гос­подь по­ка­ра­ти, то відкіля те й ли­хо ви­ри­не: і хов­рах, і куз­ка, і ге­монська му­ха, і вся­ка не­чисть!..

Пилип. А зви­чай­но…

Харитон. А так, так… Все від гос­по­да ми­ло­серд­но­го!

Кирило. Ад­же роз­ка­зу­вав який­сь чо­ловік, що десь-то та хтось-то усіх хов­рахів по­ви­пи­вав на своїм наділі; а сусіда йо­го, ка­же, навіть і кух­ля во­ди не зба­вив: на бо­жу во­лю здав­ся. Що ж, на­решті, вчи­ни­ло­ся?

Харитон. Ма­буть, у то­го, що ви­ли­вав, геть хов­рах хліб ви­бив?

Кирило. До цу­роч­ки, до­щен­ту!.. А в то­го, що не зачіпав їх, хоч би тобі стеб­ли­ну зніве­чи­ли!

Денис. Он як!

Пилип. А бу­ва, бу­ва!..

Кирило. Все від гос­по­да ми­ло­серд­но­го!

Харитон. Ну, скажіть, на ми­лость бо­жу, що во­но за прич­та, що вчо­ра зовсім бу­ло на­су­пи­ло­ся ва дощ, дум­ка ши­ба­ла: ось-ось поллє, ось-ось ушк­ва­ре!.. От­же тільки пог­риміло та поб­лис­ка­ло…

Кирило. Га? Во­но вже так що­ра­зу коїти­меться, що пог­ри­мить, поб­лис­ка, ча­сом трош­ки поб­риз­ка та й розійдеться.

Роман (спер­шу нас­лу­хав, далі підхо­дить ближ­че). Че­рез що ж то во­но, діду, так коїти­меться?

Кирило. Га? Че­рез що? По­ка­зав би я їм, та не­си­ла вже моя… А розп­ло­ди­ло­ся їх до про­пасті!..

Харитон. Отак і я до­га­ду­вав­ся, отак самісінько!.. Це ви, діду, про відьом ка­же­те?

Кирило. Їзди­ли ко­лись во­ни на мені, та вже ж і я ни­ми їздив, ого, ще й як їздив! Як ся­ду, бу­ло, на неї, та за­мор­даю, та як поч­ну хва­идою маніжи­ти, аж ми­ло з неї клуб­ка­ми ко­титься!..

Роман. Цеб­то у сні вам так вба­ча­ло­ся?

Кирило. Га? У сні? Стри­вай, да­дуться во­ни ко­ли-не­будь тобі взна­ки!

Денис. Ро­ман ми­тець кож­но­му ба­ки за­би­ва­ти!

Ті ж і Сви­рид.

Свирид. Про віщо чу­ру­куєте?

Пи­лип. Зви­чай­но, про те, що, мов­ляв, щод­ня те­бе му­ля…

Харитон. О, му­ля, аж дош­ку­ля!

Денис. Бу­ло б ще дош­кульніш, та вже й ніку­ди!

Харитон. Дід Ки­ри­ло ка­жуть, що відьми розп­ло­ди­ли­ся, а Ро­ман глу­зує!

Денис. Ска­за­но: ба­гач та ще й гра­мотій!

Роман. То дід глу­зу­ють над ва­ми, а я навсп­равж­ки ка­жу, що ті відьми дідові сни­ли­ся.

Кирило. Га? Сни­ли­ся?.. Як тільки до­чи­та­ли­ся до хрес­та, я луп очи­ма: стоїть ма­ца­пу­ра попліч ме­не і шкіриться!.. Відкіля це ти, ду­маю, вискіпа­ла­ся? Ще й з дійни­цею на го­лові! Стоїть і звіриться на ме­не… Я їй тиць ду­лю навідлі, ота­кеч­ки - о! На тобі, ка­жу, хвос­та­та про­яво! Щез­ла!.. Зирк уп­ра­во­руч, аж і дру­га!..

Харитон. Сторія!

Роман. Це ви, діду, задріма­ли та до то­го ще пос­ти­ли­ся троє день…

Кирило. Батькові своєму ли­со­му роз­ка­жи!

Роман. А чом же ніхто інший, опріч вас, не ба­чив тих відьом?

Харитон. Бо дід, так во­ни средствія та­ко­го зна­ють, що спо­до­би­ли­ся їх ба­чи­ти!..

Роман. Неп­рав­да! Не­хай дід так зроб­лять, щоб ті відьми отут з'яви­ли­ся, тоді і я повірю!

Кирило (плює). Тьху! (Пішов).

Свирид. Ну… Тад­же ж і в книж­ках по­винні пи­са­ти про відьом?

Роман. Пи­шуть!

Пилип. Аяк­же! Мій стар­ший хлоп­чи­на якось чи­тав мені про "ба­бу-ягу, кос­тя­ну но­гу".

Роман. То ж ка­зоч­ка, а ка­зоч­ка - поб­ре­хенька. А є такі кни­ги, у кот­рих і прав­ду пи­шуть.

Харитон. Яку ж прав­ду?

Роман. А та­ку, що ба­га­то ще є лю­дей у ди­ти­нячім зрості, котрі вірять усякій нісенітниці.

Свирид. Хто ж йо­го зна, котрій книжці і віри­ти?

Харитон. Стри­вай­те! Ну, а че­рез що ж не­ма у нас дощів, че­рез що? Ка­жуть: ку­ди відьма мах­не ру­ка­вом, ту­ди й хма­ри про­же­не. Прав­да, Де­ни­се? Так же ка­жуть?..

Денис. Не­хай отой ро­зум­ний ка­же.

Роман. Аби б дощі, то вже й хліб ро­ди­ти­ме?

Харитон. Атож як?

Роман. У книж­ках пи­шуть і дос­то­мет­но вик­ла­да­ють, що за­су­хи відтоді нас­та­ли, як по­ви­руб­лю­ва­ли ліси та по­за­му­лю­ва­ли річки…

Денис. Чорт батька зна що пле­туть!

Свирид (до Де­ни­са). Та ну, не пе­ре­ба­ран­чай!

Роман. І знов до­ка­зу­ють і те, що лю­де здебільшо­го об­роб­ля­ють зем­лю "на не­хай".

Деякі. Як то "на не­хай"?

Роман. Сяк-так под­ря­па­ють, як ще ко­лись-то діди та прадіди дря­па­ли.

Харитон. Од­на­че ж за прадідів хліб ро­див?

Свирид. Ще й який хліб!

Денис. Нав­ди­во­ви­жу!

Роман. Тоді зем­ля ма­ла си­лу; а те­пер вже пе­ре­ора­ли її на попіл, зне­си­ли­ли. Замість то­го щоб об­роб­ля­ти, нап­рик­лад, так, як німці-ко­лоністи об­роб­ля­ють зем­лю, наш брат тільки дря­па і всі надії скла­да на бо­га.

Денис. Як бог за­хо­че, то й на го­ло­му вро­дить.

Харитон. Без бо­га ні до по­ро­га.

Роман. А зви­чай­но. А дру­га при­каз­ка ка­же: "По­мо­жи, бо­же! - Ро­би, не­бо­же!" От­же, німці, ма­буть, цю при­каз­ку доб­ре роз­жу­ва­ли.

Свирид. Так то ж німці!

Роман. Такі ж лю­де, як і ми; і то­му ж бо­гові мо­ляться. Німці до ла­ду об­роб­ля­ють зем­лю та ще й удоб­ря­ють.

Пилип. Там і спро­мо­га, і снасть інша!..

Харитон. Та, мо­же, во­но… Ну, скажіть, на ми­лость бо­жу! Те­пе­ра у ме­не плуг є, то леміш на ньому ще від діда! Що ж мені - по­ла­ма­ти йо­го чи спа­ли­ти та німецько­го ку­пу­ва­ти?

Денис. Ось знаєте, що я вам ска­жу? Дай­те ви мені отак, як я оце стою: де­ся­тин з трид­цять землі на вічність та плугів зо три, волів, годів на п'ять вільго­ту…

Пилип. Та ще чо­го?

Денис. Ще чо­го? Та хоч і годі!

Свирид (усміхається). І не­ба­га­то чо­ловікові за­баг­ну­ло­ся!

Денис. І тоді по­ба­чи­те, яким я зра­зу зроб­люсь ро­зум­ним.

Пилип. А так, так!..

Денис. Ти-бо не та­кий! Чо­го шкіриш­ся? У те­бе плуг, волів є, то й ро­зум у те­бе є! Сви­рид має дві па­ри волів та чет­ве­ро ко­ней? Він теж ро­зум­ний! Те­пе­ра у Ро­ма­но­во­го батька: сімде­сят де­ся­тин землі, свій хутір, ху­до­би си­ла, гро­шей повні ки­шені, усякі дос­тат­ки!.. То вже Ро­ман му­сить бу­ти ро­зумнішим над ва­ми обо­ма… Од­ним ли­цем: па­ме­щик-о! А ми злидні, то ми вже дурні, бол­ва­ни!.. Ша­поч­ку по­винні здійма­ти пе­ред дука­ря­ми!.. Ні, ти спер­шу дай мені си­лу, то й я по­ка­зав би се­бе!

Пилип. Оце прав­да! Що прав­да, то не гріх! Та­ку вже прав­ду ска­зав, як на кви­танції спи­сав! Хто-хто, а ти по­ка­зав би се­бе: щод­ня одвіду­вав би всі шин­ки.

Денис. А чи не плю­ну я тобі межі очі?

Ті ж, пи­сар і стар­ши­на.

Писар. Што, Ро­ман Соф­ро­но­вич, все з му­жич­ка­ми гу­то­ри­те?

Роман. А хоч би й так, ко­му від цього заш­ко­дить?

Писар. Сколько ра­зов пос­те­ре­гаю вас у єтих времяп­ро­вож­деніях, ну не со­об­ра­жу: ка­кая вам ви­го­да?

Старшина. І я не со­об­ра­жу.

Роман. А так собі ба­ла­каємо, та й годі: не кож­не сло­во ми­мо ву­ха ле­тить, інше і в ву­хо.