Хазяїн - Карпенко-Карий Иван Карпович (читать книги полностью без сокращений txt) 📗
Феноген. Ха-ха-ха!,
Маюфес. А через десять лiт Феноген Петрович буде такий великий пурiц, що бiдного Григорiя Мойсейовича гнатиме в шию.
Феноген. Бо таки й справдi ви багато заправили! Де ж таки: за показанiє тисячу карбованцiв!
Маюфес. Так яке ж показанiє, подумайте.
Феноген. Бог зна що говорите!... Та я й Лiхтаренко вiзьмемо по двiстi карбованцiв.
Маюфес. Як? Ви? Ну, глупостi! Ви ж нiчого не знаєте!
Феноген. Що нам скажуть, то ми те й покажемо у слiдователя.
Маюфес. I будете присягать?
Феноген. Будемо!
Маюфес. I хрест цiлувать?
Феноген. Поцiлуємо.
Маюфес. Ой-ой-ой! Хароший христiанин! I вам не грiх?
Феноген. А вам?
Маюфес. Я хоч що-небудь знаю, а ви нiчого не знаєте.
Феноген. Так i ви ж за грошi мусите показувать те, що вам звелять, ну i ми так само.
Маюфес. Ай! Що ви говорите? Хiба можна рiвнять бiдного жидка, фактора Гершка, до Феногена Петровича?! Ви помiщик i за двiстi рублiв будете показувать неправду i хрест цiлувать? Цiлувать хрест?! Ай! Менi аж страшно стало. (Здригнув.) Такий чоловiк. Нi, я не вiрю, ви жартуєте.
Феноген. Хе-хе-хе! Ви хочете мене засоромить, щоб я не перебивав вам заробiтку?.. Даремна праця. Ви тiлько гарненько самi подумайте: чого ж то вам такi привiлеї в життi, що ви можете усе робить, аби грошi, а я то вже i не можу? Та коли б я не так думав i не так робив, як думаю i роблю, то не мав би де пiд старiсть голову прихилить. I ви самi смiялись би з мене, взиваючи послiднiм дурнем, от що! А тим часом прощайте. Пiду до хворого. (Iде й обернувшись.) Завтра ждiть мене! (Вийшов.)
Маюфес. Ай-ай-ай! Нещасний я чоловiк! З рота вирвали такий зарiбок! I як його теперечки жить на свiтi? Уй вейзмiр, вейзмiр!
Вийшов.
З других дверей виходять Соня i Калинович.
Соня. Спасибi, що приїхали. Восьмий день вас жду, насилу дiждалась.
Калинович. Признаюсь вам, що i тепер приїхав пiсля довгої боротьби.
Соня. I як вам не сором! Невже ви, пiсля ваших поглядiв, на тата гнiваєтесь?
Калинович. Нi краплi; i гнiватись не маю нiякого права.
Соня. Так чого ж тодi боротьба? Диво.
Калинович. А ви розмiркуйте: тато образився моїм сватовством, i я мусив оставити ваш дiм, щоб нiколи сюди не появлятися без його згоди на те; тепер, коли тато тяжко слабує, вiн має право подумать, що я приїхав, ждучи його смертi, щоб…
Соня. Смертi? (Закриває лице. Пауза.) Вам лiкар говорив, що тато умре? Кажiть, кажiть, не бiйтесь, я здержу себе, я… я… можу володiть собою!
Калинович. Заспокойтесь! Я нiчого не знаю… Я говорю так - наприклад. Я боявся, щоб мiй приїзд не потривожив хворого.
Соня. Татовi про ваш приїзд нiхто не скаже. А ви простiть мiй егоїзм: я не думала, що ставлю вас в неприятнi умовини. Я зовсiм ошалiла, не знаю, не знаю, що робить! Татовi то гiрше, то легше. Лiкар каже: операцiю треба, тато не хоче… Я вже одважилась i послала Петру Петровичу лист, бо думала, що ви так-таки i оставите мене, безпомiщну…
Калинович. Тепер я бачу, що справдi вже дуже егоїстично оберiгав свою персону, забуваючи про ваше горе, про вашу безпомiщнiсть. Простiть.
Соня (усмiхаючись). Прощаю, прощаю. Порайте ж менi, що його робить?
Калинович. Може б, виписать професора?
Соня. От бачите, а менi i в голову це не прийшло.
Входе Золотницький.
Соня, Калинович i Золотницький.
Соня. Петро Петрович!
Золотницький. Дуже рад вас бачить!
Чоломкаються.
Соня. Спасибi, що уважили мою просьбу, я не маю слiв, як дякувати вас.
Золотницький. Нема за що, дорога Софія Терентіївна! Хоча тато тодi й образив мене як старосту дикими словами, а коли чоловiк при смертi, то все забувається.
Соня. Йому то легше, то гiрше.
Входе Лiкар.
Соня, Золотницький, Калинович i Лiкар. Лiкар чоломкається з Золотницьким i Калиновичем.
Золотницький. Як же здоров'я слабого?
Лiкар. Здоров'я його тепер цiлком залежить вiд операцiї, я вже два рази йому говорив, а вiн i слухать не хоче про операцiю. Зараз страшенно тривожиться тим, що шахмейстера нема з вiвцями, а пiслязавтрього збирається їхать куповать вiвцi… Менi нема чого тут робить, прощайте!
Соня. Я вас не одпустю! Прошу оставатись. Ми тата умовимо, i вiн згодиться на операцiю.
Лiкар. Навряд. Страшенно упертий чоловiк.
Соня (до Золотницького). Може, хоч вас послухає, бо ми й Справдi не можемо нiчого подiять.
Золотницький. Попробуєм разом всi умовлять.
Соня. Так ви зостанетесь? Прошу!
Лiкар. Ради операцiї зостанусь. Операцiя - єдиний рятунок.
Соня. Спасибi. Поки лiкар бiля слабого, всi надiються, всiм легше. (Простягає руку лiкаревi.) Спасибi, велике спасибi.
Лiкар. Дозвольте ж менi поки що де-небудь одпочить, бо я сьогодня мало спав.
Соня. Я зараз вам приготую кiмнату. (Вийшла.)
Золотницький. Скажiть, будь ласка, єсть надiя?
Лiкар. У нього нарив бiля почок, i вже назрiв. Треба сьогодня ж зробить операцiю, бо коли прорве нарив всередину - зараженiє кровi i мортус! Я йому казав про це, а вiн нiзащо не хоче операцiї, не вiрить.
Золотницький. Що ж за хвороба, вiд чого?
Калинович. Пам'ятаєте, поїхав на iменини копи оглядать?!
Золотницький. Ну?
Лiкар. Гуси скубли копу пшеницi, вiн страшенно озлився на гусей, що таку потерю роблять, схопився з бiгункiв i побiг за ними по уклону - хотiв убить гуску… Бiг, себе не тямлячи, та через ритвину схибнувся, упав з розмаху навзнак i одбив почки! От що гуси зробили!
Золотницький. Класична птиця! Рим спасла, а хазяїна погубила!
Калинович. Знаєте, таке нещастя. Якось не приходиться висмiювать!..
Золотницький. Повiрите, Iван Миколаєвич, що менi страшенно жаль Терешка, а разом з тим я ледве здержую гомеричний смiх, коли намалюю перед собою картину погонi за гусьми!
Калинович. Та бог з ним! Такий тяжкий акт твориться в сiм'ї, що трагичнiстю своєю переважує смiх!
Золотницький. Воля ваша, а я не можу не пiдкреслити: у чоловiка двадцять двi тисячi кiп однiєї пшеницi - ну i треба ж йому гнатись за гусьми, що скубли одну копу!
Лiкар. Типічно!
Калинович. Лишiм цю розмову, прошу вас.
Входе Соня i дiвчина.
Соня, лiкар, Калинович, Золотницький, а потiм Феноген.